Досвід гіперінфляції як національне надбання

Колись (досить давно, щоб усі найбільші творці вітчизняних П(С)БО встигли оформити собі заслужену наукову пенсію, але не достатньо давно, аби щось істотно змінилося у вітчизняних звичаях та економіці) з'явився такий собі черговий національний бухгалтерський стандарт "Облік в умовах гіперінфляції". Всі сторони, прямо чи побічно причетні до процесу, вкотре відрапортували: процес незмінно рухається у бік "побудови нової держави". Правда, опозиція стверджувала, що влада готується до нового витка гіперінфляції. А влада, своєю чергою, була переконана, що рухається до Європи, а тому лише адаптує до національних умов стандарт, який давно прижився в міжнародному бухгалтерському обліку. При цьому і ті й інші вирішили за краще промовчати про реальний вітчизняний досвід початку 90-х.

Уся річ у тому, що стандарт "Облік в умовах гіперінфляції" не є повною мірою інструментом обліку. Він лише адаптує його підсумкові результати з метою об'єктивного порівняння показників господарської діяльності впродовж кількох періодів різкого знецінення національної валюти. При цьому вважається, що решта стандартів обліку досить урівноважені й мудрі, аби стабілізувати облік в умовах зовнішнього негативного впливу, який підриває саму облікову одиницю.

З усім цим можна було б погодитися, якби наша облікова модель існувала для потреб виключно фінансової звітності, а поруч самі собою існували правила вирахування податку на прибуток. Однак з деяких пір оподаткування прибутку в нас базується на загальних стандартах, а тому неодмінно позначиться на його результатах, за аналогією з початком 90-х років.

Річ у тому, що в західній обліковій моделі податок на прибуток трактується як податок з капіталу. Можна собі уявити, що відбувається з такою обліковою моделлю в умовах гіперінфляції, якщо після деномінації 1996 р. статутний фонд багатьох недавно створених підприємств оцінювався величиною менше однієї гривні. Паралельно з цим відбувалося катастрофічне вимивання оборотних коштів підприємств - як за рахунок безперервного знецінення грошових коштів, що перебували в їхньому розпорядженні, так і за рахунок кумулятивного зростання бази оподаткування на різниці в цінах між моментами закупівлі сировини та продажу готової продукції. Тобто, крім "інфляційного податку", гіперінфляція розширювала ще й класичну базу оподаткування.

Незважаючи на буцім поповнення державної скарбниці, уряд це нітрохи не тішило. Через вимивання оборотних коштів підприємств падіння виробництва виявилося ще катастрофічнішим. Для стабілізації ситуації в бухгалтерський облік було внесено тимчасові радикальні зміни, які межували з розвалом самої облікової моделі. Підприємствам дозволили "самостійно проводити переоцінку виробничих і товарних запасів до цін останнього придбання", причому виводити суму дооцінки з-під поняття прибутку. Таким шляхом не змовляючись пішли всі пострадянські держави, котрі випробували на собі спокусу гіперінфляції. Різниця полягала тільки в назві фонду, в який така дооцінка скидалася: "фонд дооцінки", "додатковий фонд" і т.п.

Нинішніми національними та міжнародними стандартами така процедура і близько не передбачена. Відповідно до них, справедлива оцінка запасів визначається за найменшою з двох величин: вартості придбання (собівартості) або вартості відтворення (ринкової вартості). Початкове визнання активів, як правило, проводиться за вартістю придбання. Передбачається, що з часом запаси можуть втрачати свої споживчі властивості, отже підлягають можливій уцінці. Як виняток для приведення до справедливої ціни може проводитися невелика дооцінка, але в рамках уцінки, яка відбулася раніше. Тобто, в кожному разі, оцінка запасів не може перевищувати витрат на їх початкове придбання.

Незручно й говорити, але ці люди просто не жили в рамках справжньої гіперінфляції! У них просто не було щастя відчути, що залишається від хвалених міжнародних стандартів у цій вакханалії. Західній школі з усталеними традиціями, які передаються з покоління в покоління, ще досліджувати й досліджувати живучість нашої облікової моделі періоду 90-х на зразок і подобу Чорнобильської аварії.

Найцікавіше, що останнім часом американські стандарти (US GAAP), як і континентальна модель (МСФО), декларують прагнення до відкритої ринкової моделі. І тому принципово не проти коригування справедливої вартості активів у той чи інший бік, якщо знадобиться. Але для демократій, які розвиваються, є обережне застереження: "Об'єктивна вартість активів в окремих випадках може підмінятися суб'єктивною оцінкою їх корисності, що в країнах з нерозвиненими принципами корпоративного управління може спричинити негативні наслідки: маніпуляції звітністю та погіршення відносин між менеджерами і власниками". Насправді ці люди страшенно далекі від розуміння особливостей "демократій, які розвиваються" українського типу. Тут "менеджер із власниками" якось між собою домовляться. А ось коли "справедлива переоцінка активів" починає розцінюватися як "маніпуляція звітністю та погіршення відносин між підприємствами і фіскальною службою...", тоді чекай справжніх проблем.

Законодавство про оподаткування прибутку, яке несподівано наклалося на фінансовий облік, завжди тяжіло до надміру оптимістичного визнання доходів і всілякого гальмування визнання витрат. І жодної переоцінки у бік збільшення. А уцінка - виключно в межах норм природних втрат. Результат помірно-консервативного підходу, який ми перейняли. Біда в тому, що такий помірно-консервативний підхід допомагає дбайливому господарю не впасти в умови гіперінфляції, але мало чим допоможе, коли ситуація вже сталася з незалежних від нього причин.

Можна сказати, що унікальний вітчизняний досвід гіперінфляції 90-х не знайшов свого продовження у традиціях національного рахівництва. Мовляв, "це ніколи не повториться, бо більше не може бути ніколи!" Хай живуть облікові традиції US GAAP - МСФО розвинених країн!

Що? Національна облікова одиниця, вона ж національна валюта, знецінилася в кілька разів? То пошукайте після цього рештки своїх хвалених західних облікових стандартів у постійних і змінних податкових різницях між бухгалтерським обліком та реальним оподаткуванням.

Тому що в наших умовах небачений рахунковий прогрес у нормативній базі якимось дивним чином уживається з такими раритетами, як "неоподатковуваний мінімум" у 17 грн. Якого чомусь не стали коригувати відповідно до життєвих реалій. От забули про нього, і все. Соромно стало за життєві реалії. Зате пішли далі - до західних традицій обліку.

Аналогічно якось забули, що після "облікових подій" 90-х і наступного перерахування в гривню за співвідношенням 1:100000 статутні фонди багатьох підприємств стали становити менше
1 (однієї!) гривні. Але ж на час заснування багатьох тих-таки підприємств це були досить значні інвестиції у виробничу діяльність. Не бажаєте віджати чиюсь частку за залишковою обліковою вартістю?

Якщо вже підбивати підсумок нашим П(С)БО як таким собі раритетним документам, що "відображають національні особливості бухгалтерського обліку", то з унікального досвіду 90-х у них не залишилося найважливішого - зв'язку з реальним життям. З реальним ВІТЧИЗНЯНИМ життям. У якому національна валюта - не тільки бухгалтерська "облікова одиниця", а елемент реальних відносин: політичних, економічних, правових. І якщо в цих відносинах усе летить шкереберть, важко уявити, що десь осторонь залишиться затишний і недоторканний у своїй абстрактній мудрості
ареал Національних стандартів бухгалтерського обліку.

P.S. Як нагадування "нормативним органам": виходячи з міжнародного досвіду, інфляція вважається "помірною" - на рівні до 10% на рік, високою - понад 10%, "галопуючою" - від 20% до 200%, а далі - "гіперінфляція". Скільки там, за прогнозами, на нинішній рік? А скільки буде реально? Чи не час приймати якісь роз'яснення для виживання підприємств? Або відкрито оголошувати все це прихованим різновидом "військового податку". До повної перемоги над економікою.