Бізнес українських емігрантів

Цього літа я зустрів у Монреалі Л.Т., вельми цікаву даму, і вона розповіла мені про модельний бізнес в Америці та його відмінності від українського. Ще недавно вона мала магазин на великому ринку у великому шахтарському місті, і її кравчині шили прекрасні жіночі костюми та сукні. Я бачив ці костюми на вулицях, упізнавав їх на екранах телевізорів, бачив у президіях міських та обласних зборів. Вони їздили в Київ на конференції і навіть на інавгурацію, модниці везли їх на північ — у багатий Сургут, і на південь — у спекотний Ізраїль, на схід — у холодний Сибір, і на захід — у розбалувані модою Німеччину, США та Канаду.

Безперечно, Л.Т. — талановитий модельєр (безліч фасонів костюмів створено її рукою) і вроджений організатор. За вісім років її фірма пошила понад шість тисяч костюмів: зимових і літніх, повсякденних і святкових, найрізноманітніших за кроєм, тканинами, аксесуарами. Вони вигідно вирізнялися на тлі привізних польських, турецьких, корейських та китайських. Між іншим, найбільш ходовими розмірами виявилися 54–56! Не тому, що принади українських дам представлені переважно у щедрих рубенсівських формах, просто, на відміну від юних дівчаток, які всюди скачуть у джинсах, що продаються на кожному розі, пишні дами більше переймаються достойним обрамленням своєї непересічної зовнішності і більш платоспроможні.

Переїзд за океан примусив Л.Т. згорнути справу, адаптація ж до нових реалій засвідчила, що розпочинати такий бізнес у Брукліні не варто. Треба багато платити кравчиням, зависока оренда торгових площ, але головна причина — американці переважно геть-чисто позбавлені смаку до хорошого одягу і традицій гарно вдягатися. Джинси, мішкуваті штани, кросівки і шльопанці, затрапезні футболки й куртки — так ходять у Брукліні, а якщо зрідка мигнуть костюм або сукня, то настільки без смаку, так погано пошиті, що просто дивно.

У піджаків і жакетів обов’язково стовбурчить спинку, завалені головки рукавів, морщить низ — звичайні кравецькі помилки. Вони свідчать про поганий крій, невміло наклеєний дублерин, невідпрасованість — загалом, про низьку кваліфікацію закрійників і шевців. І це в Нью-Йорку, де колись шили три чверті готових суконь Америки! Сукенки бляклі, куці й особливо жахливий вигляд мають у поєднанні з нині модними в молоді гумовими чоботями. Та що молодь! А костюми телеведучих?

Якщо зустрінеш добре вдягнену даму або дівчину, тим більше з макіяжем, то вона, швидше за все, російськомовна. Зі смутком згадуєш вулиці українських міст, якими вранці і ввечері, в будень і вихідні дні стукають високими підборами завжди ефектно вдягнені й добре нафарбовані красуні. Пройшлася б така тут — і страшно подумати, що сталося б: адже водії забули б про дорогу та правила руху. Різношерстий емігрантський Бруклін у цьому плані особливо пригнічує, він безнадійний. Проте й елітний Мангеттен не вражає смаком. У Монреалі справи трохи веселіші, це багато в чому європейське місто, але й там модно одягнених дам можна зустріти лише в центральних районах.

І все ж Л.Т. пожвавішала в Канаді, особливо після того, як її невістка стала працювати в магазині жіночого одягу в Розмон, районі Монреаля. Ціни не здивували, вони мало відрізняються від українських (від 40 доларів за блузку до 100 за сукню), але якість пошиття і фасони викликали зневажливу посмішку. У нас на таке ніхто й не глянув би. Значно цікавішою виявилася організація справи.

Речових ринків у Монреалі немає, якщо не брати до уваги вуличних розпродажів, отож важлива ціна оренди торгової площі в магазинах. Порівняємо з українськими ставками. Друзі-комерсанти на батьківщині, пригадую, скаржилися, що в новенькому торгово-розважальному комплексі Міст-Сіті оренда квадратного метра перевищує 200 дол. Якщо це так, то монреальські розцінки невисокі. Принаймні в самому центрі Монреаля, до якого жодне наше місто за жодними параметрами не дотягується, можна винайняти торговий зал площею від ста квадратних метрів і більше за тисячі дві доларів на місяць. Над станцією метро, у торгових хоромах, що сяють дзеркальним склом і полірованим металом, з ескалаторами й кондиціонерами. А в Розмон можна винайняти магазин і за 500 доларів. Комунальні послуги тут не дорожчі за наші, але податки, скаржиться квебекський народ, занадто високі.

Покупець сплачує податки з продажів: 7,5% — федеральний і 6% — місцевий. Підприємець — прог-
ресивний податок із прибутку: 16% — у місцевий бюджет і 13,5% — у федеральний, на прибуток — до 30 тисяч, далі — більше. У результаті зі ста тисяч на податки піде близько 28 тис. доларів, а з 200 тис. — близько 72 тисяч. Так, немало, хоча у Європі, по-моєму, ще більше. Але вони не здаються мені високими, порівняно з українськими податками на підприємства. Згадую ставки ПДВ і різноманітних відрахувань із суми зарплат, які перевищували часом 100%, — і плакати хочеться. А заплутана бухгалтерія? А часті перевірки, схожі на узаконений грабунок?

Але Л.Т. мала магазин на ринку. Я знаю той ринок і пам’ятаю, що ціна патенту на торгівлю і відрахування в пенсійний фонд становили малу частину витрат, порівняно з орендою місця для контейнера на 15 м2. Вона становила спочатку 150 дол., потім — 200 дол. на місяць, а після другого пришестя Януковича у прем’єри підскочила до 300 дол. Якщо в Америці бізнес впливає на владу, то в нас влада — це і є бізнес, причому далеко не малий. Та й кого соромитися? Народ витерпить. У шахтарському місті, про яке я пишу, він роками спускався в шахти голодним, отримуючи замість зарплати пиріжок та чашку бульйону (щоб не зомлів і не довелося платити регрес), та однак голосує за своїх вождів, господарів цих шахт.

Що ж має країна і народ? Риторичне запитання. У бухгалтерії ринку чек на всю суму видавали лише в перші місяці 2005 р.,
відразу після приходу Ющенка до влади, коли трохи злякалися. Всі роки доти (а потім і після, — переляк минувся швидко) чеками проводили не більш трьохсот гривень, хоча ніхто, звісно, не підтвердить цього. Усі знають, хто заправляє ринками...

Три тисячі торгових контейнерів — це два-три мільйони готівкою щомісяця! І куди їх подіти? Не в банк же нести, хай навіть власний. Є й такий у місті, він так і називається — Міський. Ну, можна заставити вулиці квітковими кіосками й підібрати гарну назву: «Міські квіти», скажімо. Чому б городянам не купувати своїм дамам квітів мільйонів на два в місяць? Шахтарі завжди любили троянди. Є й інші способи облагородити дохід, висловимося так.

Ви запитаєте, куди дивиться податкова інспекція? І це риторичне запитання. Куди треба, туди й дивиться. Всі знають, кому належить ринок і куди треба дивитися.

Але українські ринки і їх директори — це екзотика, якої в Монреалі немає. Тут усе законно, жодної фантазії. Відмиванням готівки, «мінімізацією» податків і «схемами», як люблять це робити в нас, захоплюватися не варто — ризиковано. У цьому плані Монреаль, звісно, нуднуватий. Проте місцевих жителів їхнє місто влаштовує. Як, утім, Одеса — одеситів, Донецьк — донеччан, а Київ — киян.

Підбиваючи підсумки, можна сказати, що, незважаючи на грабіжницьку оренду торгового місця, незважаючи на побори податківців та інші неподобства, на українських ринках працювати вигідніше, ніж у монреальських магазинах. Але жити чомусь краще в Канаді...

Чому? Квебекські податки високі, але кожен бачить, куди вони йдуть, це відчувається щокроку, результат очевидний. Вони дозволяють оплачувати левову частку витрат студентів на навчання, соціальні допомоги, стипендії, допомогу на дітей, компенсувати половину витрат на дитячий садок, частину квартплати малозабезпеченим, утримувати недорогі будинки пристарілих, безліч доглянутих дитячих майданчиків із безплатними басейнами і водними містечками, прекрасні парки — і так далі, і тому подібне, список розлогий. По-моєму, це і є соціалізм із людським обличчям, якого ми так і не побудували. І не побудуємо з нашою подвійною економікою. Так, на наших ринках працювати вигідніше, але всі тягнуть ковдру на себе, країна стала дорогою, при тому залишилася незатишною, занедбаною, некомфортною. І тому відпочивати всі їдуть за кордон — погляньте на розклад Бориспільського аеропорту. Торік тільки на Анталію щодня вилітало вісім бортів.

Тому повернімося до справи. Обійшовши торгові вулиці міста, провівши, так би мовити, польо-
ві дослідження, Л.Т. схиляється до думки відновити свій бізнес на новому місці. Це цілком реально. Більше того, гострий погляд професіонала помітив, що торгівля жіночими сукнями в Монреалі віддає певним дилетантством. Можна, можна конкурувати. Шити, правда, невигідно, оскільки, незважаючи навіть на низькі квебекські зарплати (мінімальна ставка 8,5 дол. на годину, в інших провінціях 11—12) важко конкурувати з Китаєм. Зате китайські фірми доправлять замовлення, відібране за зразками з Інтернету, протягом трьох-п’яти днів. Оптова ціна 12 дол. за сукню навіть поставки літаками робить рентабельними, вони додають не більше двох-трьох доларів транспортних витрат на одиницю цього легкого товару. Та й у США оптових фірм удосталь. Жаль, що поляки виявилися консервативними й віддають перевагу торгівлі в гуртовнях, за готівку. Жаль, бо рівень їхньої жіночої сукні все ж таки вищий, та й стилем вона ближча нам, ніж китайська.

Хоч там як, перспективи є, причому працювати буде, мабуть, легше і спокійніше, ніж в Україні. Ні тобі рейдерів, ні братух, ні повсюдного хамства і необов’язковості, ні всевладдя ринкових та інших господарів життя, ні поборів податківців. Є сенс ризикнути.

Написав я ці рядки і пішов у депанер по пиво. Це невеличкий продуктовий магазинчик, який торгує з ранку до вечора, вони тут щокроку. Його купив китаєць Володя. Він недавно переїхав із Москви, де стало небезпечно жити. Сумує за московськими оборотами, але ж не прогорає. Ми з ним, до речі, і про Україну поговорили. Трьома мовами. Я йому: «Бонжур, мсьє, ай ем фром Юкрейн енд лукін фор юкрейнієн бір», а він усе не міг зрозуміти, що за Юкрейн. Але потім зміркував, усміхнувся й відповів — гарною російською: «Так, так, зрозумів, Україна! Хороша країна, краща за Москву, спокійніша, ось тільки бізнесу там не зробиш...»