Бідність від торф'яного багатства

НА ТЕРНОПІЛЛІ НІШУ З ВИРОБНИЦТВА ТОРФОБРИКЕТІВ ВДАЛО ЗАПОВНИЛИ СУСІДИ

Тернопілля, зокрема його північна, волинська частина, не нарікає на убогі запаси торфу. Вони можуть повністю задовольнити щорічну потребу області в паливних брикетах і, частково, бути використані як добриво для сільського господарства. Але від розвіданих запасів до їх переробки на паливо шлях виявляється доволі складним. І таким, що, пролігши по території області, не зважає на її інтереси. Адже тривалий час у Шумському районі діяв державний торфобрикетний завод, на якому трудилося майже 200 працівників. Люди з навколишніх сіл та райцентру мали роботу й гарантовану зарплату. Тепер від трудових буднів залишилися тільки ностальгійні спогади...

Останніми роками з місцевою переробкою торфу на паливо склалася ситуація, схожа на покручені лабіринти. Суть у тому, що поблизу Шумського торфобрикетного заводу знаходиться велике родовище торфу - 94,4 га, обліковане за державним підприємством "Поділляторф". Воно входить у структуру державного концерну "Укрторф" і розміщене в місті Хмельницькому. Донедавна подоляни видобували тут, на території Тернопілля, торф, який використовувався для сільськогосподарських потреб, а ще раніше привабливу сировину з цього родовища відправляли на переробку іншому учасникові концерну - ДП "Рівнеторф", який успішно виготовляє й реалізовує торф'яні брикети.

А Шумський торфобрикетний завод, що входить до ДП "Поділляторф", реально пошили в дурні. Він офіційно не працює вже 5 років, перебуває в аварійному стані, а те, що там фактично відбувається, надійно приховане від місцевої влади та мешканців. "Поділляторф" само зазнає фінансової скрути. Це державне підприємство, по суті, банкрут, чимало його рахунків заблоковані державною виконавчою службою. Нагромаджених 15 тис. т торф'яної продукції для сільгосппотреб із цього родовища, як запевняє керівництво Тернопільської облдержадміністрації, цілком вистачає, щоб покрити поточні борги. А відтак - почати робити хоч елементарну реорганізацію цієї структури. Принаймні скинути з неї те, що розміщене якнайдалі і що утримувати якнайважче. Але, очевидно, до останнього часу "Поділляторф" цікавила тільки сировина з Тернопільщини. Повноцінне відновлення виробничих потужностей далекого заводу стало другорядною або взагалі зайвою справою.

Ще 2010 р. депутати Тернопільської облради з тяжкою бідою проголосували за виділення коштів на проектно-кошторисну документацію реконструкції Шумського торфобрикетного заводу. Повпредів тоді вдалося переконати: хоч завод перебуває не в обласній комунальній, а в державній власності, проте він важливий для економіки області. В результаті з'явився проект реконструкції підприємства, який пройшов комплексну державну експертизу. Однак для відновлення роботи власного, казенного підприємства державні органи все не можуть знайти кошти. А на реалізацію навіть першого етапу реконструкції заводу, що дало б змогу виробляти 10 тис. т торфобрикетів на рік, знадобиться з десяток мільйонів гривень. Державний концерн "Укрторф", який відає цими справами, став скидатися на чемодан без ручки: і нести важко, і кинути жаль.

- Шумським торфобрикетним заводом свого часу цікавилися і польські, і німецькі інвестори, - каже заступник голови Тернопільської облдержадміністрації Леонід Бицюра. - Але вкладати кошти в державне підприємство в рамках чинного українського законодавства досить складно. Обласна влада зацікавлена в роботі цього підприємства. Недавно відбулися переговори з участю представників "Поділляторфу" як надавача сировини, "Рівнеторфу" як виробника брикетів та Міністерства енергетики і вугільної промисловості України як координуючого органу. Ми домовилися, що вже найближчим часом внесуться зміни до статутних документів ДП "Поділляторф" у ліцензію на розробку родовища торфу, і Шумський торфобрикетний завод буде перереєстрований на території Тернопільської області (суть переговорів підтвердив директор ДП "Поділляторф" Микола Гулай. - Р.Я.). Все це робиться для того, щоб ми могли запустити завод і контролювати його роботу. Для потреб споживачів області потрібно 30 тис. т торфобрикетів на рік. Згаданого родовища торфу і невеликих суміжних ділянок повністю на це вистачає. Наразі споживачі області масово переходять із використання газу на тверде паливо, внаслідок чого зросла вартість деревини. Поєднанням суміші деревини та торфу ми могли б знизити вартість дров. Крім того, зола від торфу - цінне добриво для сільського господарства, на нього тримається стабільний попит на ринку. І ще одне. За останній рік усі категорії споживачів області заплатили за енергоносії 2 млрд грн, які пішли за межі області. Виробництво ж отих 30 тис. т торфобрикетів у рік дасть можливість залишати велику частину цих коштів в області.

Та на момент нашої розмови з чиновником усе залишалося без змін. Шумський торфобрикетний і далі перебував у складі "Поділляторфу". А нішу з виробництва торфобрикетів на місцевому ринку вдало заповнили сусіди. Дивуєшся - Смизький торфозавод із Дубенського району Рівненської області успішно виготовляє й реалізує паливні брикети. І купують їх заклади освіти того ж Шумського району, в якому розміщений недіючий завод. Тобто переробляти торф на брикети вигідно, бо є гарантований ринок збуту, хоча б на перший час - для бюджетних установ!

- Нам потрібен або приватний інвестор, який би вклав значні кошти у відновлення заводу, або держава. Іншого шляху немає, - переконана виконувач обов'язків голови Шумської райдержадміністрації Тетяна Побережна. - Рентабельність переробки торфу на брикети - висока, інвестиції в цій сфері окупляться дуже швидко. На етапі відновлення заводу ми плануємо залучити до роботи 150 людей, а коли завод почне працювати - має бути працевлаштовано ще
100 людей. А це - податки в місцеві бюджети. Для нашого Шумського району діяльність цього підприємства дуже багато важить.

Справді, у депресивній місцевості, де майже немає промисловості, такі слова чиновника - Богові б у вуха. А використання торфу як палива - це, поза сумнівом, перспектива у масштабах держави. Адже залежність від "традиційного" енергоресурсу - природного газу, який дорожчає в рази, вже не раз боляче відчували на собі всі українці.