Американські споживачі проти картелю ріелторів

Відповідно до електронного словника Єфремова, картель – одна з форм монополістичного об’єднання, учасники якого укладають угоду з метою отримання монопольного прибутку, зберігаючи при цьому комерційну самостійність. «Тлумачний словник біржовика» (теж в електронному вигляді) дає ще й таке уточнення терміна — метою утворення картелю є отримання у спільних інтересах прибутку шляхом усунення і регламентації конкуренції між його учасниками, а також шляхом придушення «зовнішньої» конкуренції. А з позначкою «застар.» можна знайти й таке значення цього слова — письмовий виклик на дуель. Судячи з усього, саме так і було сприйнято публікацію в американських ЗМІ доповіді Федерації споживачів Америки (ФСА), в якій ішлося, що представники індустрії нерухомості діють як члени картелю, заморожуючи конкуренцію, викликаючи зростання цін і зниження рівня якості обслуговування споживачів.

Основний автор доповіді – Стівен Бробек, виконавчий директор ФСА, який загальне обурення позамежними цінами на житло сформулював із усією юридичною визначеністю. Зокрема, найближчим часом він має намір усіма доступними йому засобами домагатися відповідей на такі запитання:

— чому американські брокери отримують уніфікований відсоток від укладеної угоди, який не залежить від досвіду та кваліфікації співробітника, а також від якості надаваних ним послуг, зате безпосередньо пов’язаний із сумою угоди? Інакше кажучи, невже послуги недосвідченого новачка, який «штовхнув» із першої спроби нерухомість вартістю 800 тис. дол., для клієнтів учетверо цінніші, ніж праця його набагато кваліфікованішого колеги, котрий сумлінно реалізовує житло вартістю 200 тис. дол.?

— як можна розцінити дедалі поширенішу практику, коли один і той самий брокер виступає як із боку покупця, так і з боку продавця? Адже не секрет, що в такому разі ріелтор більше зацікавлений у тому, щоб угода відбулася (а він сам отримав гонорар), ніж у відстоюванні інтересів свого клієнта (добре б ще розібратися, якого саме);

— як, із погляду вільної конкуренції, можна виправдати ще один наслідок практики «подвійного корита» (описаної вище), в результаті якої кожен брокер зацікавлений у використанні тільки своєї власної (чи свого агентства) бази даних, що істотно обмежує можливість вільного вибору?

— як вираховується собівартість праці ріелтора? Невже праця, вкладена у продаж/купівлю будинку вартістю 400 тис. дол., за яку брокер отримує 24 тис. дол. комісійних, чого достатньо для купівлі пристойного автомобіля, порівнянна з витратами на виробництво цього автомобіля?

— і, нарешті, чому оплата праці ріелтора у США несумірна з гонорарами їхніх колег в інших розвинених країнах? В Америці, зокрема, комісійні від угоди становлять 6—7 відсотків, тоді як середнім показником вважаються 2—4 відсотки.

Реакція з боку Національної асоціації ріелторів Америки на ці публікації не забарилася. Томас Стівен, її президент, заявив, що ФСА не має ані найменшого уявлення про справжній стан справ у цій сфері народного господарства і що армія американських брокерів (загальною чисельністю близько двох мільйонів) і так перебуває в дуже скрутному становищі. По-перше, період рекордного зростання цін на нерухомість уже добіг кінця, а по-друге, можливості пошуку пропозицій в Інтернеті істотно обмежують свободу діяльності традиційних ріелторів. Понад те, віртуальні ріелтори працюють за набагато меншу комісію — близько трьох відсотків. Правда, якість їхніх послуг традиційні ріелтори дружно критикують. Зважаючи на все, саме якість цих послуг (а не тільки розцінки на них) і стала предметом винятково гострої дискусії в американському суспільстві.