Акціонерні товариства на роздоріжжі

Закон «Про акціонерні товариства» став важливим кроком у напрямі приведення українського корпоративного законодавства до визнаних у світі стандартів. Так, нарешті було врегульовано питання про повноваження наглядової ради та визначено її ключову роль у системі органів товариства. Встановлено вимогу про обрання наглядової ради кумулятивним голосуванням, що дозволить міноритарним акціонерам отримати представництво у наглядовій раді. Запроваджено правові механізми контролю над виконавчим органом, передбачено регулювання значних правочинів, детально виписано процедуру скликання та проведення загальних зборів акціонерів, значно розширено обсяг прав акціонерів, вдосконалено регулювання припинення акціонерних товариств.

Втім, не секрет, що головні споживачі нового закону — акціонерні товариства — сприйняли його неоднозначно. Більше того, наближення дати остаточного набрання чинності нормами закону посилює паніку серед багатьох АТ, учасники яких правдами (більше — неправдами) намагаються позбутися акціонерної форми, яка здається їм надто обтяжливою. До таких очевидно нелогічних кроків, пов’язаних як із високими правовими ризиками щодо самого процесу перетворення, так і з абсолютною непристосованістю, чи навіть небезпекою, означених правових конструкцій для забезпечення прав та інтересів учасників, товариства спонукають окремі норми Закону «Про акціонерні товариства», дотримання (виконання) яких неможливе або загрожує АТ швидким і неминучим банкрутством.

Ідеться про норми, які позбавлені корупційної складової, більше того, їх авторами рухало щире бажання вирішити серйозні і болючі проблеми українських акціонерних товариств, проте, як водиться, розробники обрали найкоротший (найпростіший), на їхню думку, шлях, який насправді веде у зворотному напрямку.

Так, норма про обов’язковий лістинг акцій публічних товариств (п. 1 ст. 24), із допомогою якої сподівалися вирішити проблему браку ліквідних привабливих інструментів на українському фондовому ринку, лише посіяла паніку й роздратування серед українських товариств, переважна більшість яких не готові, не зацікавлені і, чесно кажучи, не мають жодних шансів залучати гроші з фондового ринку.

Частина 2 того ж п. 1 ст. 24 Закону абсолютно безпідставно загрожує перекрити всім публічним товариствам таке життєво важливе в умовах кризи джерело коштів, як приватні розміщення додатково випущених акцій, оскільки вимагає, щоб усі угоди купівлі-продажу акцій публічних товариств проводилися через біржу.

Надто жорсткі вимоги до поштових повідомлень (пп. 14 п. 1 Ст. 2) загрожують багатьом товариствам банкрутством через поштові витрати на організацію загальних зборів.

Обрахування кваліфікованої більшості голосів від загальної кількості акцій (п. 5 Ст. 42) загрожує паралізувати процес ухвалення рішень в АТ навіть із невеликим рівнем розпорошеності капіталу.

Певний оптимізм викликає той факт, що вищеозначені проблеми, які очевидно становлять «наявну та безпосередню» загрозу існуванню АТ, законопроектом №6216 «Про внесення змін до Закону України «Про акціонерні товариства» (щодо вдосконалення механізму діяльності)» (Ю.Воропаєв, В. Мальцев) пропонується усунути (через вилучення відповідних положень). Втім, законопроект не торкається двох інших норм, які також загрожують акціонерним товариствам якщо не банкрутством, то значними втратами. Це зміна назв типів товариств з «відкритих» та «закритих» на «публічні» та «приватні», що спричинить значні витрати на зміну бланків, вивісок, табличок, а головне — всіх дозволів, ліцензій, сертифікатів etc, окремі з яких коштували величезних грошей і років наполегливої праці.

Інша проблема стосується вимоги про «дематеріалізацію» акцій. Справді, чинна система обліку прав на акції не забезпечує ані надійності, ані швидкості операцій із цінними паперами, тоді як у світі є країни, які побудували чітку, надійну та низьковитратну централізовану депозитарну систему. Розбудова такої системи зазвичай дає потужний поштовх розвиткові ринку цінних паперів за рахунок збільшення емітентів, інвесторів та операцій на ринку. Але передумовою таких реформ є прискіпливий аналіз витрат-здобутків, наявність більш-менш жвавого національного фондового ринку та значні державні інвестиції в побудову інфраструктури і підтримання її операбельності, які мають бути компенсовані за рахунок розвитку національного ринку. На жаль, поки що зазначені передумови в Україні не склалися, а «знерухомлення» акцій у зберігачів поставить питання про оплату їхніх послуг саме утримувачами рахунків — акціонерами. Це виявить невтішний факт, що вартість акцій, які належать більшості з 11—13 млн. акціонерів, непорівнянна з річною оплатою послуг зберігача.

Вищенаведені норми хоч і становлять значні загрози та перешкоди на шляху розвитку і функціонування українських АТ, але, завдяки очевидності та чіткій локалізації, їх виправлення (вилучення) не становитиме складного завдання. Інша річ — виправлення помилкових небезпечних концепцій, які вже пустили коріння у судовій практиці, суспільній свідомості, сформували викривлене світосприйняття. Якщо для іноземних компаній акціонерна форма — це привілей, що дозволяє отримати дешеві ресурси за рахунок продажу власних акцій на біржі, за який компанія «платить» дотриманням обтяжливих вимог щодо структури управління, ведення звітності, розкриття інформації, зовнішнім аудитом, — то для переважної більшості українських акціонерних товариств акціонерна форма — єдиний можливий спосіб співіснування з численними міноритарними акціонерами, отриманими у спадок від ваучерної приватизації, які розглядаються керівництвом більшості акціонерних товариств як зайвий тягар та джерело проблем. В таких умовах сформувалася думка, що нехтування інтересами малих акціонерів — цілком припустиме, а контролюючий акціонер може без жодних обмежень керуватися власними егоїстичними цілями, які йдуть врозріз із інтересами малих акціонерів та товариства. Саме неприпустимість такої поведінки контролюючого акціонера і лежить в основі більшості правових механізмів законів про корпорації іноземних країн. Утім, розробники Закону «Про АТ» захопилися зовнішньою стороною, запозичуючи іноземні норми, і не врахували їхніх суті та призначення.

Абсолютно неприйнятними, з погляду відповідності стандартам корпоративного управління, є норми, що закріплюють модель несамостійності членів наглядової ради, їх повної залежності та підпорядкування акціонерові, який забезпечив їх обрання на посаду. Ідеться про ч. 2 п. 1 ст. 2 «порядок діяльності представника акціонера у наглядовій раді визначається самим акціонером». Отже, в розвинених країнах уже понад 100 років аксіомою вважається принцип, що наглядова рада — представник і захисник інтересів компанії в цілому, а члени наглядової ради несуть відповідальність за шкоду, заподіяну компанії, а не окремим акціонерам. Підпорядкування членів наглядової ради великим акціонерам відкриває перед українськими акціонерними товариствами дуже сумні перспективи. Якщо члени наглядової ради є лише маріонетками в руках великих акціонерів, то немає сенсу покладати на них відповідальність за рішення, що ухвалюються не ними. АТ з суб’єктів економічної діяльності перетворяться на об’єкт маніпуляцій із боку великих акціонерів.

На жаль, уже згадуваний нами законопроект №6216, крім вирішення болючих технологічних проблем, також пропонує поглибити деякі системні. Відновлення інституту членства в наглядовій раді юридичних осіб та укладення з членами наглядових рад трудових договорів, очевидно, негативно позначиться на процесах персоніфікації відповідальності, на підвищенні професійних стандартів кваліфікованості та забезпеченні прозорості процесу прийняття рішень. Запропоновані зміни до регулювання правочинів із зацікавленістю загрожують остаточно перевести норми цього ключового правового механізму у розряд суто декоративних. В таких умовах потенційним інвесторам пропонуватиметься інвестувати у корпорації, які незрозуміло ким керуються, оскільки такі особи не несуть жодної відповідальності за ухвалені рішення, і в яких іманентно наявний ризик неотримання прибутку чи втрати інвестиції через здійснення товариством правочинів на невигідних умовах із особами, пов’язаними з керівництвом або великими акціонерами. У нас є сумніви щодо великої кількості осіб, які волітимуть стати інвесторами за таких умов.

Із прийняттям Закону «Про акціонерні товариства» Україна в певному сенсі опинилася на роздоріжжі, вагаючись між вибором: стати на нелегкий шлях реформування корпоративного законодавства у напрямі його узгодження із передовими практиками корпоративного управління — чи відкотитися назад у знайомий і звичний стан безправ’я акціонерів, правового хаосу та невизначеності, який надійно гарантує збереження домінуючих позицій кількох великих ФПГ всередині країни з одночасною стагнацією української економіки та її безнадійним відставанням.