Європейська міграція в цифрах та узагальненнях

Повний текст 176-сторінкової тематичної доповіді, яку експерти Ради Європи підготували до 8-ї Європейської конференції міністрів у справах міграції (Київ, 4—5 вересня 2008 року), можна знайти в Інтернеті (//8emc.mvc-expo.com.ua/img/zstored/File/Issue_paper_en.pdf ). Правда, поки що тільки англійською мовою. Тому ми вирішили надати читачам «ДТ» можливість ознайомитися хоча б із частиною підготовленого, зібраного й узагальненого до початку конференції матеріалу.

Далеко не всі висновки і пропозиції було підтримано на самому форумі в Києві та відображено в підсумкових документах. Хоча робота за уже ухваленими рішеннями має бути величезною. Міграційні процеси — це наша реальність, яку потрібно спрямувати в максимально кероване русло.

Страшилки європейського міграційного дитинства

Іммігранти в країнах Західної Європи становлять 12—20% від загальної кількості населення. У Східній Європі — від 1,9% 1985 року до 7,5 — 2005-го. Середньо­світовий показник — 3% — залишається стабільним протягом останніх трьох десятиліть, тоді як середньоєвропейський нині коливається близько 10%.

Майже 40% офіційних мігрантів прибули до європейських країн у пошуках роботи. Решта — ті, хто звернувся з проханням про притулок, приїхав із метою возз’єднання родини, — згодом теж опиняються на ринку праці. Не кажучи вже про як мінімум п’ять мільйонів мігрантів «нелегальних». І все це на тлі високого безробіття, офіційні межі якого становлять 6—9%. Здавалося б, навіщо й кому потрібні в Європі трудові мігранти?

Тим часом одна з причин, з якої без них не обійтися, лежить на поверхні. Вже зараз кожен шостий європеєць старше 65 років. Очікувана тривалість життя в Західній Європі становить 79—80 років, у Східній — 69. Народжуваність у Європі з 1960-х років скоротилася вдвічі. Найнижчі показники — 1,15—1,2 дитини на кожну жінку — зареєстровано в Італії, Іспанії й Португалії. Причому в Іспанії 17% дітей народжуються в матерів іноземного походження. До 2050 року саме ця країна, за прогнозами фахівців, посяде третє місце у світі за питомою вагою населення літнього віку.

Утім, решті Європи теж буде не дуже солодко: до 2050 року кожен четвертий (а може, й кожен третій) європеєць буде пен­сійного віку, а кожен другий — старше 50 років. В Італії, Іспанії й Росії скорочення кількості економічно активного населення з 2005 по 2015 роки очікується в розмірі 10%, до 2050-го — на 42. У Німеччині й Бельгії 2010 року — на 5%, до 2025-го — на 10,6%, до 2050-го — на 28,3%. Навіть у Франції, де один із найвищих показників народжуваності, вже починається такий спад. Винятки — Албанія, Ірландія й Туреччина, де поки що переважає молоде населення, яке хоче й може мати багато дітей.

Суцільний дуалізм

У 1950—1960-х роках основна маса трудових мігрантів до Західної Європи складалася з малоосвічених людей, готових виконувати фізично важку малокваліфіковану працю — у відповідь на попит на робочу силу в будівництві, промисловому виробництві, сільському господарстві, енергетиці. Нині найбільший дефіцит робочої сили відчуває сектор інформаційних технологій. Утім, досить затребуваними залишаються працівники будівельних спеціальностей, інженери, фахівці в галузі виробництва й переробки продуктів харчування, у сфері туризму, а також у сфері охорони здоров’я, особливо з догляду за хворими і престарілими.

Принциповою відмінністю європейської ситуації на ринку праці є те, що теоретично наявний дефіцит можна було б покрити за рахунок працевлаштування місцевих безробітних. Однак цьому перешкоджають структурні дисбаланси національних ринків праці. Як показують спеціальні дослідження, навіть у тих країнах, ринок праці яких вирізняється достатньою мобільністю й гнучкістю (що, втім, характерно далеко не для всіх європейських економік), зростання зайнятості населення не означає адекватного зниження безробіття. Обробка статистичних даних, зібраних у Франції, Великобританії, Голландії, Росії, показала, що за існуючої структури безробіття (за навичками й кваліфікацією) в галузях, які відчували найбільший дефіцит робочої сили, колишні безробітні заповнювали дуже незначну частку вакансій. Причому ця частка практично не збільшувалася навіть у періоди бурхливого економічного розвитку.

Дуалізм на ринку праці, що склався в останні роки, означає його розшарування — на капіталомісткий основний сектор і трудомісткий вторинний. Зайнятість у першому секторі забезпечує високу стабільну зарплату, високий соціальний статус, перспективи подальшого кар’єрного та фахового зростання. Вторинний сектор забезпечує так званою 3-D роботою (від англ. dirty, dangerous, degrading — брудною, небезпечною, такою, що веде до деградації). Причому цей дуалізм, який давно вже став нормою для європейських метрополій, в останні роки поширився і на сільську місцевість.

Вакантні місця на нижньому полюсі місцеве населення займати може, але не хоче, тоді як багатьом вихідцям із бідніших країн найнижча європейська зар­плата здається нечуваною розкішшю. А от вакантні місця на протилежному полюсі ринку праці залишаються не зайнятими вже з іншої причини: місцеве населення ці вакансії одержати хоче, але не може. І через консервативність європейської освіти, і через потребу постійно підживлюватися свіжими ідеями, оптимальним джерелом яких є представники «зі сторони», що здатні зламати усталені стереотипи.

Іншими словами, конкуренції між іммігрантами та корінним населенням як такої немає, оскільки перші займають в основному маргінальні сегменти ринку праці.

Більш того, процеси старіння призводять не тільки до вимивання й без того тонкого прошарку європейського населення, яке погоджується займати вакансії у вторинному секторі. Їх результатом є й істотне розширення цього сектора. Мало знайдеться молодих корінних європейців, готових вибрати своєю майбутньою професією низькооплачувану й виснажливу роботу з догляду за престарілими.

Арифметика щастя

Статистичний аналіз економічного впливу міграції в 15 країнах—членах ЄС із 1991 по 1995 роки засвідчує, що збільшення частки мігрантів у загальному населенні країни на 1% забезпечує 1,25—1,5% приросту ВВП. Крім того, на прикладі Німеччини 1995 року було показано, що це ж збільшення приводить до зростання зарплати «аборигенів» на 0,6%, зокрема серед висококваліфікованих робітників — на 1,3.

В Іспанії 30% усього приросту ВВП із 1996 по 2006 роки забезпечили іммігранти. Те саме джерело забезпечило половину профіциту іспанського бюджету.

Знову ж таки німецькі дослід­ники підрахували, що іммігрант, який приїхав у країну в 30-річ­ному віці й залишився в ній, збагачує скарбницю на 110 тис. єв­ро. А у Великобританії іммігранти загалом одержали в 1999—2000 роках зі скарбниці 28,8 млрд. фунтів стерлінгів, а внесли за той же період 31,2 млрд.

Результати обробки даних по всіх країнах ОЕСР з 1984 по 1995 роки продемонстрували відсутність позитивної кореляції між припливом мігрантів і зростанням безробіття. А загальносвітова статистика показує ще більше переваг для країн походження міграції. Зокрема для 36 із 153 країн, що розвиваються, перекази членам сімей емігрантів, які залишилися на батьківщині, перевищують решту різновидів зовнішнього інвестування й фінансування. Суми цих переказів за 2006 рік удвічі більші за загальні обсяги іноземної допомоги (106 млрд. дол.) і еквівалентні 2/3 обсягів прямих іноземних інвестицій (325 млрд. дол.).

З іншого боку, ті відсотки, що «заробітчанам» доводиться втрачати при легальному переказі грошей за кордон, виходять за межі здорового глузду. В Європі про це поки ще тільки говорять, тоді як в Америці проблему вже розв’язали. Якщо в 1990-х щоб відіслати зі США в Латинську Америку 200 дол., треба було заплатити 30 дол. (15%), то в 2005-му — всього лише 12 дол. (6%). У результаті тільки за рік на таких операціях зекономили 5 млрд. дол. — більше, ніж цей регіон за той же період одержав у вигляді міжнародної фінансової допомоги.

Як стверджує Світовий банк, якщо зняти бар’єри на шляху вільного пересування трудових ресурсів, це дасть більший економічний ефект, особливо для країн, що розвиваються, ніж лібералізація торгівлі. Над цим варто замислитися.

На стику міграційних цивілізацій

Проте Європейський Союз на своїх кордонах знімати міграційні бар’єри не поспішає (хоча всередині їх розробив досить цивілізовані й ефективні механізми управління міграційними потоками). У результаті на континенті склалося дві системи міграції — європейська та євразійська. Й Україна опинилася саме на їх стику.

Жителі країн, які недавно вступили до ЄС, активно прагнуть виїхати «на заробітки» у країни Західної Європи. Жителі ж більшості країн СНД воліють з тією ж метою їхати в Росію. Мільйонні потоки мігрантів з Азії й Африки мріють теж, звісно, про ситу Європу, та нерідко навіть до Росії не дістаються. Чимала їх частина осідає в Україні.

З іншого боку, самі українці дуже активно їдуть і в Росію, і в Польщу, і в Португалію, і в інші країни. В Росії українські мігранти за своєю кількістю поступаються лише узбекам. Яке місце українські мігранти займають в окремих країнах Євросоюзу, в доповіді не зазначається. Правда, згадується, що наші співвітчизники з лихвою заповнюють прогалини на трудовому фронті, які утворилися при виїзді поляків до Західної Європи. При цьому поляки на свою батьківщину переказали 2006 року 6 млрд. євро, тоді як українці — 595 млн. (проти 33 млн. 2000-го).

Більш ніж своєрідне становище України на європейській карті міграції поглиблює її транзитна специфіка. Це — одна з небагатьох європейських країн, з якої їдуть, в яку їдуть і через яку їдуть. Більш того, комбінація чинника природного скорочення населення з масовим відпливом за кордон призводить до зовсім катастрофічних темпів зниження загальної кількості й особливо старіння населення. І те, що основним результатом конференції стала декларація про неспроможність будь-якої окремо взятої країни вирішити всі проблеми, пов’язані з міграцією, аж ніяк не означає, що нашій владі не треба вживати невідкладних і водночас продуманих і науково обгрунтованих заходів. Зокрема й щодо ратифікації європейських документів, які могли б підвищити рівень захисту наших мігрантів за кордоном. А також щодо розробки програм повернення наших співвітчизників, які нині працюють за кордоном. До речі, як випливає з доповіді, поки що такі програми на державному рівні розроблено тільки в Африці.

У пошуках інтегрованого підходу

Над текстом підсумкової декларації учасники конференції в Києві працювали до останнього моменту — конфлікт інтересів договірних сторін виникав на кожному кроці. Проте абсолютно чітко й недвозначно було заявлено, що «за належним чином керованої міграції мігранти й люди з їх найближчого оточення можуть робити чималий внесок в економічний прогрес, підвищення добробуту та розвиток приймаючої країни і країни походження». І завдання всіх країн — членів Ради Європи — виробити узгоджений, цілісний, всеосяжний і скоординований підхід до проблем міграції, що базується на повазі прав людини і спрямований на досягнення більшої інтеграції й реінтеграції мігрантів у суспільство, зміцнення його соціальної згуртованості.

Дійшовши зрештою консенсусу стосовно того, що керована міграція — це благо, плодами якого лише треба навчитися грамотно користуватися, учасники конференції не забули й про біди, безпосередньо пов’язані з процесами «переселення народів». Масова загибель нелегальних міг­рантів, які на свій страх і ризик намагаються перетнути закриті для них кордони, трудова і сексу­альна експлуатація, ксенофобія, расизм, дискримінація — віднині європейські країни боротимуться саме з цими проявами поганого «менеджменту» міграції, а не з самою міграцією. Зокрема й вживаючи спеціальних заходів для захисту особливо вразливих груп мігрантів (жінок, дітей, старих). Зокрема, вже нині жінки становлять 53% від загальної кількості легальних мігрантів, хоча більшість програм розраховані в основному на міграцію в чоловічому виконанні.

Довідка

2006 рік. Населення Землі — 6,7 млрд., приріст — 75 млн. (за рахунок країн, що розвиваються).

Робоча сила — 2,9 млрд., 195,2 млн. безробітних (6,3%).

1 млн. мігрантів 2005 року, отримавши в середньому по
10 тис. дол., збільшив світовий ВВП на 10 млрд. дол.