Зернові пазли

Узагалі-то це гра для дітей віком від трьох до п’яти. Є чотири пазли, кожну з картинок підписано — Аграрний фонд, Держрезерв, ДАК «Хліб України», регіональні ресурси. Склавши їх докупи, матимемо величезну бурту збіжжя — 5,5 млн. тонн. Саме стільки зерна, задіявши державних операторів, уряд у стислі строки намірювався вилучити з ринку, аби не дати цінам спікірувати вниз. Планували не лише згребти ужинок на всеукраїнський тік, увінчавши вершину помаранчевим стягом зі ствердним «Так!». А й розмістити зерно у лабазах, перелопачувати його, провітрювати, просушувати, бодай не заступити за традиційні десятивідсоткові втрати при зберіганні. Задум влади був правильним: підтримати рідних сільгосптоваровиробників, зміцнити продовольчу безпеку держави.
Тепер дорослі тулять пазли і так, і сяк... Не стикуються ні вони, ні задекларовані обсяги! На чотирьох покупців припадають ледве два мільйони тонн зерна. Та й за них не всі оператори розрахувались із селянами. Укотре чиновники довели свою управлінську немічність, аналітичну та маркетингову неосвіченість. Симбіоз негативних людських та погодних факторів повертає Україну до пройдених, але не вивчених уроків — імовірного дефіциту продовольчого зерна.
Зате як уміло розставлені!
Днями у мене гостював зна­йомий американець Рон, великий спец в аграрній сфері. Я йому про наших «сільських» призначенців, він — про своїх. Знаєш, запитує, як затверджували на посаді міністра сільського господарства Майка Джоханнза, якого рекомендував президент Буш? Думаєте, за висуванця-республіканця сенат покірливо проголосував обома руками?
Щодо біографії 54-річного Джоханнза, котрий з айовського фермера виріс до губернатора Небраски, одного з провідних сільськогосподарських штатів, то її сприйняли як належне. У США працьовитий афроамериканець чи мексиканець без проблем може досягти таких кар’єрних вершин. Мірилом слугували інші чинники. Й однопартійці, й демократи характеризували Майка як порядного християнина, прибічника соціальних програм, знав­ця проблем сільської економіки, зайнятості населення, безпеки харчування.
Але таке позитивне ставлення не страхувало Майка від «шпильок» через зростаючу тривогу щодо власне політики і конкретних дій Мінсільгоспу США. Багатьох цікавило, у який спосіб Джоханнз-міністр розв’язуватиме проблему міжнародної загрози «коров’ячого сказу», захищатиме національну продовольчу систему від можливих терористичних атак. Не кажучи про підготовку та узгодження нового сільськогосподарського п’ятирічного білля (закону), що замінить 2008 року нині діючий.
Джоханнзу пригадали все: позитивне, і не зовсім. Хвалили за те, що Небраска увійшла до лідерів агроекспорту. За його губернаторства експорт, наприклад, до Китаю зріс більш як удвічі. Він був одним із провісників етанолового виробництва, альтернативного дизельного пального з кукурудзи, яке може стати важливим джерелом доходів для фермерів штату.
Докоряли претенденту на міністерське крісло за те, що підтримав законодавчу ініціативу щодо внесення змін до закону штату про корпоративне сільське господарство. Цей юридичний акт, прийнятий на вимогу громадян, діє у Небрасці ось уже 22 роки. Документ дає змогу займатися аграрним бізнесом тільки на сімейній основі, захищаючи мале та середнє підприємництво від корпорацій. Тому лобістські зусилля Джоханнза деякі фермерські спілки зустріли «в штики»...
Політична еліта очікувала, що губернатор 2006 року боротиметься за сенатське крісло. Проте тільки-но надійшла пропозиція з Білого дому, Джоханнз вирішив пройти до кінця кар’єру професійної публічної служби. Його таки призначили міністром сільського господарства США.
Думаю, і нашому президенту не зайве мати під рукою подібну пам’ятку — «Як призначати міністрів»... й аграрних віце-прем’єрів. Після невдалої першої спроби всадовити Юрія Мельника у міністерське крісло, «торпедникам» за другим «товсь!» вдалося влучити у ще вищу ціль — віце-прем’єра з питань АПК. Платою за сприяння одному високопосадовцю, котрий довгий час був у Кучми аграрним «гувернером», може стати посада... президента Української академії аграрних наук.
Власне, збулося те, чого най­біль­ше боявся міністр Олександр Баранівський. В інтерв’ю «ДТ» (№ 29 (556), 30 липня — 5 серпня 2005 року) на запитання «Якби був віце-прем’єр з питань АПК, стало б легше?» він відповів: «Тут два боки медалі... Якби наші погляди збігалися, тоді, звісно, легше «пробивати» ідеї. А якщо один тягне у плуг, а другий — у луг, яка користь із того?»
Хто з них налягатиме на рукояті однолемішного, покаже час. Про зближення, а тим паче збіг поглядів говорити намарне. Пікантність ситуації у тому, що саме Баранівський після приходу в МінАП влаштував Юрію Мельнику, заступникові міністра, обструкцію і після трьох місяців штучної ізоляції таки звіль­нив його. Хоча Юрій Федорович і здачі може дати. Знаючи його прихильність до птахівництва, можна передбачити, що тепер кури революційної породи помаранчевих просто затопчуть датських свиней.
Перша зустріч Олександра Баранівського з Юрієм Мельником у новій іпостасі підтвердила, що годі чекати аграрного тандему, швидше — виродка на взірець антилопи Тягни-Штовхай. Чи ж варто дивуватися кадровому свинству, яке коїться у стінах самого МінАП?
Злякавшись, що колишній керівник Державного департаменту продовольства може через суд поновитися на роботі і витіснити призначену протеже Баранівського, чільники відомства подумують про зміну статусу підрозділу. Яка різниця — департамент чи управління, аби посадовець всиділа.
Жорсткого чиновницького тиску зазнають навіть громадські органі­зації. Поспіхом організовані МінАП збори асоціацій, із делегатами з регіонів без повноважень, мають на меті змінити їх керівництво на «своїх». Так, у результаті кадрової ротації Національну асоціацію «Укр­м’ясо» очолив земляк Баранівського, колишній чиновник облдержадміністрації. Тепер до здачі печатки підштовхують керівника Національної асоціації «Укрмолпром». З такими темпами до виборів оновиться увесь керівний склад концернів, корпорацій, об’єднань, асоціацій!
...Знайомий американець Рон, уплітаючи ситні українські страви упереміж із горілкою, зізнавався у незрадливій любові до України:
— У вас усе — супер! Природа, кухня... Жінки — ну, просто супер! Дороги більш-менш... І дурнів начеб небагато. Зате як уміло розставлені!
Труна для зерна
Та хіба одному заокеанському «френду» важко збагнути безголові дії українських агрочиновників?
На жнивній зорі-2005 Олександр Баранівський ні сіло, ні впало подає «рацпропозицію»: у червні-липні закупити до Держрезерву не менше трьох мільйонів тонн... фуражного зерна. Звісно, за бюджетні кошти, яких обмаль навіть на закладку продовольчого. Мінімальні закупівельні ціни ж на нього МінАП загилило — будь-будь! За пшеницю третього класу — 690 грн. за тонну, або 136,5 дол. Хоча аналогічний клас у США коштував 120,7 дол., Франції — 123,6, Аргентині — 109,5, Угорщині — 100,3 і в Росії на позабіржовому ринкові — 103,6 дол. за тонну.
Якщо зіставити нашу ціну з інтервенційною в Європейському Союзі — 101,31 євро, або 610 гривень за тонну, то й їх ми обскакали на 80 гривень, хоча бюджетні можливості щодо підтримки цін в Україні та ЄС незрівнянні. Більше того, МінАП заручилося санкціями проти тих, хто збирався продавати або купувати нижче мінімальних цін, хоча останні повинні слугувати «маяком» виключно для державних інтервенцій.
Я вже мовчу про дискримінацію інших суб’єктів зернового ринку. Адже Міністерство аграрної політики, розраховуючи мінімальний рівень цін, переймалося виключно інтересами сільгосптоваровиробників. Рентабельність виробництва пшениці при запропонованих рівнях могла б становити 81%. І поки аграрне відомство, мов із писаною торбою, носилося із цінником 690 гривень за тонну пшениці третього класу, селяни фактично пропонували її по 610 гривень, внутрішні споживачі торгувалися за 580, а експортери взагалі вернули носа, віддаючи перевагу фуражу. Навіть державні закупівлі почалися із десятивідсотковою знижкою. Задекларовані міні­маль­ні ціни майже по всіх товарних позиціях, крім фуражного ячменю, виявилися на 35—115 гривень вищими за ціни пропозиції і на 55—150 — за ціни попиту.
— Цьогоріч на площі 1800 гектарів зібрали по 87 центнерів пшениці, а загальна врожайність хліба в агрофірмі — 63 центнери. Нині у господарстві лежить 18 тисяч тонн продовольчого зерна, і в мене болить голова: куди його подіти? — бід­кається Василь Петринюк, Герой України, заступник голови Всеукраїнського союзу сільськогосподарських підприємств, керівник агрофірми «Старт» Теофіпольського району на Хмельниччині. — Держава не купує, збувати ж по 300 гривень за тонну совість не велить. Вакуум! А банки підганяють: вертай сім мільйонів кредитів! Уже виникають проблеми із виплатою зарплати, закупівлею пального на завершення осіннього комплексу робіт. І це за моїх можливостей! А що казати про рядові господарства? Вважаю, слід пролонгувати короткострокові кредити не менше як на рік, без зміни умов, на яких ми їх отримували. Як на мене, уряду слід вишукати кошти й компенсувати втрати від подорожчання пального — це близько 2000 грн. на тонну, міндобрив — десь 500 грн. на тонну, і відшкодувати 30% вартості придбаної техніки. За ці відсотки тільки балачки... Щороку агрофірма купує чимало складної техніки, але жодної гривні компенсації ще не бачили. Тоді постає питання: а хто ж цю компенсацію отримує?!
Зрозуміле прагнення МінАП підтримати хліборобів: завищений рівень мінімальних закупівельних цін на зерно мав би частково покрити його високу собівартість. Можна пробачити, якщо це компенсація за подорожчання сировинних ресурсів (пально-мастильних матеріалів, добрив, техніки), протидіяти якому уряд не зумів. Одначе у мінімальні ціни заклали й інший фактор — людський, кадровий. Себто невміння керівників господарств ефективно налагодити виробництво. Отже, уряд встановив закупівельні ціни на рівні, що гарантує прибутковість не лише рентабельним сільськогосподарським формуванням, а й відвертим утриманцям.
Та не лише в ціні «плавав» міністр, а й в обсягах. Спочатку він оперував валовим збором зернових в обсязі 37 млн. тонн, у маківку жнив — уже 42, а під завісу — скромними 35 млн. тонн із натяжкою... За моєї пам’яті жоден із попередників Баранівського на стільки не помилявся, та ще й за «прихильності» природних факторів.
Власне, захмарний прогноз укупі з надмірними «державними» цінами зле насміялися над селянами. Державні закупівлі, стриножені то відсутністю коштів, то зерносховищ, то запізнілим уведенням у гру ще одного гравця — Аграрного фонду, стартували мляво, так само неспішно розгорталися і тривають досі, докльовуючи там-сям зерновий бісер. Як спочатку, так і зараз, вони докорінно не вплинули на сценарій зернового ринку, не зняли з нього лишки у пікову пору, коли селяни масово збували ужинок у надії розжитися грішми на косовицю, осінньо-польові роботи. Нехай не 5,5 млн. тонн, бодай десятину...
Підіб’ємо результати державних зернових надзусиль. Можливо, хтось і вірить, що у регіональних резервах сконцентровано півтора мільйона тонн продовольчого зерна. Я — ні! По-перше, вони переповнені ще минулорічними запасами. По-друге, якщо хтось і засипав віртуальні схрони свіжим ужинком, то переважно не за живі гроші, а в рахунок списання боргів продавцям-аграріям.
Безхлібний «Хліб України» взагалі поза критикою: із доведених двох мільйонів тонн зерна компанія не спромоглася придбати й 200 тис. Держрезерв і не думав засипати мільйон тонн, мотивуючи відмову вщерть заповненими хлібними базами. На сьогодні він освіжив майже півмільйона запасів. Найактивніше спрацював Аграрний фонд, взявши у заставу 580 тис. тонн пшениці всіх шести класів і жита. Але ці обсяги гарантовано державними не назвеш — вони міграційні. За сприятливого попиту селянин може, повернувши позику, забрати свою поклажу і продати за вищу ціну. От і згребли гуртом два мільйони тонн з хвостиком...
— Безперечно, законодавчо визначені обсяги продовольчого зернового резерву — 20% внутрішнього споживання, що становить 1,3 млн. тонн, треба закуповувати й утримувати, — вважає Володимир Лапа, керівник аналітичної групи Української аграрної конфедерації. — Але робити це щороку зайве й затратно. Доцільніше переадресувати державні кошти на компенсацію кредитних ставок переробним підприємствам, які закуповують зернові культури у чітко визначений термін, скажімо, з липня по вересень. І це стимулюватиме їх до придбання сировини, коли надлишки її максимальні. Вилучення у такий спосіб з ринку п’яти міль­йонів тонн зерна для держави обійдеться у 150 млн. гривень.
Механізм заставних операцій довів свою жит­тєвість. Торік із більш як півмільйона тонн заставного зерна не викупленими залишилися лише 160 тис. Тобто, навіть за меншого рівня цін товаровиробники як минулого, так і нинішнього сезону охоче вдаються до застави, бо це — реальна можливість здати збіж­жя і без зволікань одержати за нього, по суті, пільговий кредит. Хоча ці операції потребують чималих бюджетних асигнувань.
З огляду на прогнози 2006 року та очікуваний дефіцит продовольчого зерна, краще стримувати ціну на нього. Немає сенсу витрачати бюджетні кошти на підтримку зерновиробництва. Викликає скепсис і задекларований МінАП мільярд гривень на підтримку вирощування озимих та ярих культур, ріпаку і сої за інтенсивними технологіями. Хто їх упроваджуватиме на тлі аграрної розрухи? Лише сильні господарства! Тоді це — елементарний засіб підтримки доходів тих виробників, які можуть хазяйнувати і без допомоги держави.
Невтішне резюме і Леоніда Козаченка, радника президента:
— Як на мене, то всі державні оператори спрацювали неефективно, оскільки їх дії не справили позитивного впливу на ринок зерна. Якщо говорити про Держрезерв, то його слід розглядати не як комерційну структуру — мляву, корумповану, а як скарбницю. І в ній має зберігатися двомісячний запас продовольства, бо утримувати надмірну кількість ресурсів, з практики останніх років, для держави надто дорого. Тому слід переглянути закон про Держрезерв, закріпити за ним функцію суто скарбниці і відлучити від бізнесових операцій.
ДАК «Хліб України», обрісши боргами, по суті є захребетником у держави. Тільки торік його збитки сягнули півмільярда гривень. На жаль, численні реанімаційні зусилля не зробили з компанії вітчизняного транснаціонального зернового трейдера, здатного конкурувати не лише з приватним бізнесом усередині країни, а й з компаніями зі світовим ім’ям. Цього року ДАК і Держрезерву надали виключні пільги: максимально знизили тарифи, звільнили від оплати додаткових послуг, протягом трьох днів відшкодовували їм експортне ПДВ... І що, від цих преференцій, які згодом уряд скасував як неконкурентні, побільшало зерна у державних засіках? Якщо влада й далі спостерігатиме за регресом «Хліба України», то зрештою через два-три роки його, пошматованого, зі знеціненими активами, приватизують.
Термін «регіональні ресурси» чужий для США, європейських країн. Ми ж вбачаємо у регіональних запасах якийсь стабілізуючий фактор для локальної території. Однак якщо ми покладаємо відповідальність за баланс ресурсів на місцеву владу, зобов’язуємо її витрачати бюджетні кошти, то чиновники заради продовольчого благополуччя повністю блокують регіон, перешкоджають здійснювати у масштабах держави товарний арбітраж — переміщувати продукти з однієї області в іншу, де є дефіцит. От і виходить: Дніпропетровщина, зернові ресурси якої утричі перевершують власні потреби, шлагбаумом закрилася від Волині, Крим — від львів’ян. Регіональні ресурси — це пережитки радянської доби, і їх треба ліквідувати. В Україні повинен функціонувати єдиний державний ресурс.
Не запрацював сповна й Аграрний фонд. Якщо говорити про інтервенції на ринку зерна, то питання складне. Річ у тому, що Україна щороку виробляє більше, аніж споживає. Щоб не сталося так, як колись у Штатах: не змігши продати десятки мільйонів тонн зерна, американці топили їх в океані. Специфічна ситуація нинішнього і року прийдешнього через можливий дефіцит високоякісного зерна мала би підштовхнути уряд до додаткових закупівель. Навіть піти назустріч селянинові і сплатити за нього відсотки за користування позикою і зберігання зерна. Можливо, доцільно розглянути питання про заборону експорту пшениці третього і четвертого класу. Але запроваджувати її не заднім числом, а, скажімо, з 15 листопада.
Крім активізації заставних закупівель треба за рахунок держави стовідсотково покрити вартість кредитів мірошників, щоби вони могли викупити максимально для власних потреб зерно, яке за свій рахунок зберігатимуть у сховищах. Ці два заходи вважаю оптимальним варіантом, що убезпечить нас від хлібного ажіотажу...
На Поліссі ще молотять жито. А на рідній Кіровоградщині хлібороби вже підбивають підсумки. Знайомий не шкодує, що напередодні жнив спалив пшеничний лан, інакше би не вибравсь із боргів. Сусіда ж ризикнув іти до кінця: зібрав ужинок, просушив, провіяв... А збути нікому. Зладнав труну, наповнив зерном, накрив віко і спересердя забив цвяхами-«соткою». Удвох із «палієм» і поховали небіжчика. Тепер хоч чим заманюй, а ці двоє більше не гратимуть у зернову «рулетку». І вони не одинокі в Україні.
Провалля Держрезерву
Я нічого не розсекречую: за роки незалежності Держрезерв втратив понад 50 млрд. гривень. Чи був ощадливим останній керівник ві­домства, народний депутат Віктор Бойко, з’ясують компетентні органи. Уявляю, як прицмокують над цією сумою «народники», соціалісти: це ж майже чотири «ідеальних» річних бюджети АПК, за який вони чубляться з урядом!
Намарне зазіхати на безповоротно втрачене. Держрезерв нічого «за так» не бере і не відпускає. І в села також.
Роман Головін, в.о. керівника Держрезерву, спритно оперує цифрами:
— Де науково-економічне обґрунтування, що саме 5,5 млн. тонн зерна треба вилучити з ринку? Достатньо локалізувати 10% збіжжя, аби впливати на загальну ситуацію. Якщо так, то тоді постає інше запитання: а від яких обсягів «танцювати»? Який реальний урожай? І що включає у себе поняття «продовольче зерно»? Пшеницю, жито, рис, гречку, пшоно? Якщо провести детальну сегментацію, то виявиться, що згадувана цифра насправді завищена. Тобто, власне, пшениці треба вилучати набагато менше. Наступне: якщо міряти у фі­зичній вазі — одні обсяги, а в обліковій — інші. Оце вам урядові недоречності.
Звідки взявся мільйон тонн зерна, доведений до держрезервівського «двору»? Мета закупівель яка? Зняти лишки з ринку? Тоді це не наша функція. Якби сказали: поповнити запаси — інша річ. Закласти і зберігати... Однак і на те, щоб освіжити запаси, нам достатньо 450 тис. тонн. Для цього потрібно мі­німум 225 млн. грн. Прямих бюджетних видатків не дають, залучаємо кредити. Уже закупили понад 320 тис. тонн, із них розрахувалися за 180 тис.
Якщо розглядати варіант, що наступний рік може видатися неврожайним, то Держрезерву мають довести певні обсяги і забезпечити бюджетним фінансуванням. Вільних коштів у нас немає.
Я б не прибіднявся! Річ в іншому — доцільності їх використання. Головін промовчав про те, що наприкінці серпня уряд прийняв дві важливі постанови для Держрезерву: розбронював 50 млн. грн. мобілі­заційного резерву і на 150 млн. — рідкісноземельні метали. Солідний доважок, який можна було би пустити в обіг на зерновому ринкові.
Екс-керівник Держрезерву вважав першочерговим «взути» п’ять тисяч вантажівок, придбавши шини майже на 15 млн. гривень. А за ці кошти можна купити ні багато ні мало — 23 тис. тонн зерна. «Нагальним» виявилося придбання 600 тонн магнію, який аж ніяк не значиться у списку предметів першої необхідності. Завод-виробник продавав метал по 14,6 тис. гривень за тонну, однак Держрезерв закупив його у комерційної фірми на... 5 тис. дорожче.
Цікавий факт із «екіпіруванням» відомства... двома електростанціями. Уявіть собі реактивний «движок», який спалює 1200 літрів солярки на годину. Запускати його можна лише за півкілометра від населеного пункту, у місцях із відкритими родовищами газу та нафти. І хоча нова електростанція у Запоріжжі коштує 3 млн. грн., Держрезерв замовив «ношені», але за... 6,5 млн. Фінансувалося багато дечого, однак не страте­гічно важливі закупівлі зерна.
Та старожилів відомства найбільше непокоїть бездарний менеджмент. У той час, коли аналітики й фахівці прогнозують у наступному році скруту із продовольчим зерном, цінні держрезервівські поклади безборонно спродують. Десь 300 тис. тонн уже спливло... За цінами, за якими наші мельники відірвали б їх із руками й ногами. Зрештою, Держ­резерв, окрім хлібних баз, має й власні млини із персоналом 250—300 чоловік кожен. Чи не раціональніше перетирати зерно на жорнах, завантажити працівників роботою і залишати додану вартість у своїх підрозділах?
Але для цього слід провести ретельну ревізію хлібного господарства Держрезерву. Під час неї може з’ясуватися, що близько 20 комбінатів хлібопродуктів — підприємств першої категорії, на які поширюється заборона приватизації, — перебувають у довгостроковій оренді у комерційних структур. З прицілом реквізувати їх у держави через приховану форму банкрутства. Тоді тріщини Держрезерву розростуться до суцільного провалля...
Народжений у жнива
Під час цьогорічної молотьби сільгосптоваровиробники побачили Аграрний фонд лише в профіль. Продемонструвати фас завадила відсутність закону про аграрну біржу, який дасть змогу нарівні із заставними закупівлями займатися ще й фінансовими та товарними інтервенціями.
Аграрний фонд народжувався довго й нудно, і лише 6 липня увечері прем’єр підписала постанову про його створення. А через 20 днів селяни одержали перший платіж — 3 млн. 370 тис. за здане у заставу зерно.
Для Володимира Овчара призначення головою АФ було повною несподіванкою. Працюючи три з половиною місяці у ДАК «Хліб України», був певен, що скоро із «в. о» стане повноцінним «головою». Але, мабуть, комусь не сподобалися його дії з повернення привабливих дочірніх підприємств з оренди у лоно компанії...
— Ми вклинилися у ринок тоді, коли жнива на півдні перейшли рубікон. Але що то за покупець без грошей? 77 млн. грн., що надійшли з ДАК «Хліб України», — дещиця, вистачить на 150 тис. тонн зерна. Тому довелося послуговуватися казначейським кредитом на суму 228 млн. — до кінця року, на поворотній основі. Правда, повертатимемо не ми, а наші боржники — Держрезерв із ДАК.
Селяни зустріли нас з певною пересторогою. Недовіра до ще однієї державної структури-покупця породжена недотриманням договірних зобов’язань дочірніми підприємствами ДАК і Держрезерву у попередні роки. Знаєте, як на селі перевіряли нашу надійність? Спершу закинуть «гачка»: покладуть у заставу вантажівку зерна і чекають. А ми через два-три дні їм гроші вже перерахували. Знову сформують невеличку партію, ми — гроші. Після цього тисячами тонн возили... Загалом заставного зерна налічується понад 580 тис., за які селяни одержали більш як чверть мільярда гривень бюджетних позик.
Чим привабили селян заставні закупівлі у новому форматі? Суто житейським розрахунком: я вам — зерно, ви мені — живі гроші. І це при тому, що здавач залишається власником поклажі і в будь-який момент, аж до 1 липня 2006 року, може її забрати і продати дорожче, повернувши позику, відсотки за її користування та покривши витрати на зберігання. Якщо ж власник не повертає бюджетної позики, то зерно переходить у наше користування. Основна мета — не цінова стабілізація ринку, а змога сільгосптоваровиробника одержати оборотні кошти для завершення жнив, передусім ранніх зернових.
Чим позика Аграрного фонду відрізняється від позики комерційного банку? Пільговим відсотком за її користування: 8,95% проти комерційних 17%. Кредит надаємо у розмірі до 80% від мінімальної закупівельної ціни. Тобто, за мінімальної закупівельної ціни 690 грн. за тонну пшениці третього класу ми виплачуємо 550 гривень.
Уважно стежу за першими кроками нової інституції. Не заангажована, дії прозорі і зрозумілі... Тільки за одне потерпаю: не споганили б її імідж аграрні чиновники, котрі всюди сунуть свого носа. Знесилений ДАК «Хліб України» — це і їхня робота. Пам’ятаючи про «кризових» менеджерів МінАП, розробники Закону «Про державну підтримку сільського господарства України» планували підпорядкувати Аграрний фонд напряму Кабінету міністрів. Але це не пізно зробити будь-коли...
Що накаже уряд жати?
Не застрашую, кажу, як є: з озимою пшеницею у нас справи кеп­ські. Біда не в тому, що недосіяли майже 2 млн. гектарів. Лихо з ними: весною ці площі, найімовірніше, займе прибутковий соняшник і ми поб’ємо всі рекорди його «окупації», заступивши за позначку 5 млн. гектарів.
На половині чотиримільйонного озимого клину сходи, якщо й перезимують, видадуться такими миршавенькими, що без пересіву-підсіву не обійдемося. Хто ризикне заганяти трактор у гони за спопеляючої вартості солярки?! Тим більше, наступного року пальне в Росії знову на 20% подорожчає...
Аграрний міністр, стурбований ґрунтовою засухою, якою охоплено від 70 до 100% засіяних площ, подумує збільшити посіви ярої пшениці. Чи компенсує вона втрати озимої «сестри»? Першими на сполох вдарили харків’яни: у них зійшли лише 34% площ. Просять покрити збитки з держбюджету — 100 млн. грн. Це не останні потерпілі...
Хоча не до казни треба апелювати, а до аграрного відомства. Половину площ було засіяно вже після того, як метеорологи застерегли: після 20 вересня на більшій частині України допустимі строки сівби минули. Чи знали про це у МінАП і чому не поінформували селян?
— Оперативну інформацію надсилаємо до секретаріату президента, Кабміну, Верховної Ради, МінНС, а в Міністерстві аграрної політики, крім заступників міністра, її одержують ще п’ять осіб, котрі безпосередньо курирують рослинництво, — перелічує адресатів Микола Кульбіда, керівник Гідрометеоцентру. — Чим ми зустрінемо весну? Середньостатистична загибель традиційно коливається у межах 10—12%. Але цього разу, коли більшість рослин у початкових фазах розвитку, слід очікувати 30-відсоткової загибелі.
Років через двадцять температура повітря в Україні зросте ще мінімум на півтора градуса. Чим це загрожує? Клімат степових регіонів скидатиметься на балканський: сухий, спекотний, вітряний... Отже, зона більш-менш гарантованого й ефективного вирощування зміститься на північ. Чи готові ми до цього? Ні! За великим рахунком, треба поступово зменшувати площі вирощування сільськогосподарських культур у степових регіонах. Але перед цим розробити агрокліматичне райо­нування, змоделювати сценарій зміни клімату, переглянути зони насінництва...
Я не раз пропонував створити національну програму адаптації сільськогосподарського виробництва у контексті змін кліматичних умов, які вже відбулися, відбуваються і ще відбудуться. Лише тоді зможемо говорити про гарантований урожай, підвищення продуктивності.
Тим часом Олександр Баранівський оприлюднив валовий збір зерна... 2007 року. За рахунок прогресивного землеробства, інтенсивних технологій він може сягнути 60 млн. тонн, сказав міністр.
Добре було Моцарту: закортіло послухати геніальну музику — тут же створив її, записав і зіграв. Із намолотами важче: бажання є, а золотої рибки — катма.