ЗБИТКОВІСТЬ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА — ЦЕ УСВІДОМЛЕНА БІЗНЕС-СТРАТЕГІЯ ГАЛУЗЕВИХ ЛОБІ

Складається враження, що в Україні кожен може розводитися про сільське господарство й агропромисловий комплекс у цілому й, більше того, демонструвати свою обізнаність у процесах, які там відбуваються. Виглядає це приблизно так: сільське господарство потребує значних дотацій, це засвідчує й досвід інших країн; Україні потрібно бути дуже обережною зі зниженням мит, оскільки ринок може накрити хвиля дешевого імпорту; збут агропродукції є турботою держави; реформувати сільське господарство з огляду на велику кількість задіяних у ньому людей слід поступово й вельми обережно.

Діюча політика державної підтримки знижує конкурентоспроможність сільського господарства

Для правильного розуміння того, що відбувається в аграрному секторі, потрібно розрізняти поняття «агропромисловий комплекс» і «сільське господарство». Із погляду ринку, агропромисловий комплекс складається з виробництва сільськогосподарської сировини й підприємств, які її переробляють. Особливості АПК такі, що сьогодні не менш як 90% сільськогосподарської сировини піддається промисловій переробці. Частка чистої продукції сільського господарства не перевищує 10—15% вартості кінцевого продовольства, а решта створюється в несільськогосподарських секторах. У розвинених країнах світу спостерігається схожа тенденція, причому саме від переробних підприємств залежить функціонування сільського господарства й раціональне використання його продукції.

Переробні підприємства є конкурентоспроможнішими на світових ринках, ніж сировинні виробництва. Переробний сектор в Україні — це сформований конкурентний ринок. У нас є сотні підприємств харчової переробки й вони активно борються за ринок. А сільське господарство — більш монолітне й менше переймається ринком збуту. Конкуренції між підприємствами сектора немає, оскільки часто продукцію, вирощену сільськогосподарською галуззю, якщо не купують переробні підприємства й торговельні посередники, то скуповує держава.

Галузеві лобісти говорять: держава має захищати сільське господарство, бо підприємства галузі постраждають від вступу країни до СОТ. В ефективного керівника відразу ж виникає запитання: кого та що потрібно захищати? Неконкурентоспроможні підприємства, чиї директори не можуть, а часом і не хочуть залучати інвестиції? Але збиткові підприємства потрібно не захищати, потрібно стимулювати їх до відмови від своєї неефективності. Адже з’ясовується: саме неефективність є для багатьох досить зручною стратегією. Вона дозволяє списувати податкову заборгованість, одержувати дотації, не сплачувати податок на прибуток і розраховувати на підтримку держави. Можливо, потрібно захищати конкурентоспроможні підприємства-лідери? Але їм лібералізація ринку лише на користь.

Наступне питання: від чого необхідно захищати підприємства галузі? Невже від конкуренції? Завдання держави полягає в захисті підприємств від недобросовісної конкуренції, а не від конкуренції як такої. СОТ у цьому сенсі є одним із найкращих інструментів захисту. Боротьба проти СОТ — це боротьба проти прозорих умов рівної конкуренції.

Держава є заручником сільського господарства, спрямовуючи всю допомогу на виробництво сировини. Адже держава не може зобов’язати приватні компанії купувати продукцію сільського господарства за високими цінами. Тому купує таку агропродукцію сама й потім стоїть перед проблемою, куди й кому її перепродати. Пригадаймо досвід минулого року: дотаційна політика спричинила кризу на ринку зернових, оскільки збільшення виробництва пшениці замість підвищення доходів виробників порушило баланс на ринку та призвело до фінансових втрат господарств-зерновиробників. Не виключено, що ця ситуація повториться…

Сільське господарство України є технічно й технологічно відсталим. Отже, чого точно не можна допустити — аби державна підтримка консервувала такий стан.

Лобісти грубо спекулюють на прикладі субсидування АПК у Євросоюзі. Дотації потрібні, але погляньмо на дотаційну політику інших країн. Модно казати, що Європейський Союз традиційно дає багато грошей на підтримку свого сільського господарства. Але в ЄС дотації сконцентровано на підвищенні продуктивності, а не на поточних витратах і виживанні.

Українська держава перетворила сільське господарство на один із головних напрямів соціальної підтримки населення, і вивела його за рамки політики економічного зростання. Держава ставиться до сільського господарства як до апріорі збиткової діяльності. Але бізнес у сільському господарстві може давати великий прибуток. Є чимало прикладів успішних підприємств. Проте їхніми характерними рисами є наявність приватних інвестицій і нові технології виробництва й управління. Ці господарства є результатом успішної приватної ініціативи, а не безпосереднім наслідком державної підтримки. В ЄС субсидії орієнтовано на розвиток, у нас — на консервацію відсталості.

Відкладання на потім перетворень в АПК знижує його конкурентоспроможність

Що таке сільське господарство України 2004 року?

Серйозна проблема сільського господарства України — це надлишок робочої сили. Сьогодні в ньому зайнято приблизно 20% працездатного населення. Тим часом, за європейськими стандартами, забезпечувати країну продуктами сільського господарства можуть 3% населення. Державна політика має виходити з того, що серед селян є мільйони «зайвих людей». Це важлива соціальна проблема, але її потрібно відмежовувати від завдання зростання в сільському господарстві.

Якщо селян настільки більше, ніж потрібно, то чим їх зайняти? Приміром, у Польщі селянам запропонували змінити рід своїх занять із допомогою спеціальної системи заохочень. У нас такої проблеми ніби не існує; саме тому безробіття на селі — поки що приховане — загрожує заявити про себе гостро та скоро. Тому частину державного фінансування галузі потрібно переорієнтувати на розв’язання цієї проблеми.

Сільське господарство — це технічна й технологічна відсталість. Аграрним підприємствам бракує сучасної сільськогосподарської техніки. Зношеність сільськогосподарських машин велика. Але в підприємств галузі немає грошей на її відновлення, а існуюча система кредитування не пристосована до фінансування розвитку сільгоспсектора. Усе, що нині є в сільськогосподарських підприємств, — це майбутній урожай; іншої власності з високою заставною вартістю практично немає. А кредити на розвиток вимагають багаторічного терміну погашення. Слід зазначити: держава не ставила завдання створення умов для довгострокового кредитування сільськогосподарських підприємств. І аграрії, і уряди завжди орієнтувалися на забезпечення поточних сівби та жнив; звідси і з’явилася схема кредитування під майбутній урожай. У результаті власної незорієнтованості на розвиток і з легкої руки кількох урядів селяни перебувають у зашморгу «від врожаю до врожаю» — його доведеться знімати, і що швидше, то безболісніше.

Сільське господарство — це цілковита відсутність фінансового управління. Більше того, нинішня система державної підтримки стимулює це. Звернімося до теорії. За яких умов існує ефективне управління? Ідея управління народжується в ситуації обмеженості ресурсів. Але в розпорядженні сільгосппідприємств немає грошей — є лише врожай. Державна допомога надається переважно у вигляді пільг і прихованих дотацій і не стимулює появу навичок фінансового управління: грошей у руках аграріїв як не було, так і немає. Почасти це — джерело нездатності сільгосппідприємств упевнено працювати на фінансовому ринку, залучати інвестиції, використовувати сучасні фінансові інструменти зростання. За сьогоднішнього режиму фінансової допомоги годі говорити про розвиток управлінських технологій галузі. Потрібно визнати: єдине поки що джерело цих технологій — сторонні інвестиції.

Сільське господарство — неконкурентоспроможне, бо не є промисловим. Українські сільгосппідприємства готові нагодувати українців кожного окремо, але не готові до співпраці з великими переробними компаніями — вони орієнтовані на «стихійні» ринки для домашніх господарств, але не виробляють промислові партії сільгосппродукції. Тим самим підривається конкурентоспроможність української переробки. Промислові вимоги — великі партії, єдині стандарти, придатність до транспортування, стабільність виробництва. Саме за їхній рахунок такі країни, як Ізраїль і Іспанія, лідирують у світових поставках сільгосппродукції.

Забезпечити промислові вимоги можна лише за умови великих капіталовкладень у технологію виробництва. У противному разі світові велетні використовуватимуть для поставок в Україну сировини з інших країн, поки не вирішать, що дешевше інвестувати в сільське господарство України й тут-таки займатися переробкою. Яскравий приклад — угорська харчова промисловість, зокрема, відома всім жителям СРСР фірма «Глобус». Ця фірма поставляла до країн соціалістичного табору горошок, перець та інші овочі. Вона не витримала конкуренції з німецькими компаніями саме через промислову невідповідність угорської сировини. А в харчовій переробці одна з основних переваг — близькість поля й заводу.

У таких умовах до політики державної підтримки мають бути висунуті нові вимоги. Держава повинна мотивувати застосування сучасних фінансових інструментів, зокрема лізингу, який уже багато десятиліть застосовується для забезпечення технологічних проривів в умовах дефіциту грошей. Держава повинна забезпечити підготовку сучасних управлінців і технологів.

Потрібно переорієнтувати дотаційну допомогу
на джерела зростання АПК

Перше джерело зростання — переробна промисловість. В Україні традиційно сильним є сільськогосподарське лобі, і тому левова частка дотацій іде в цей сектор економіки. Але необхідно пам’ятати: сільське господарство — це виробник сировини, тоді як конкурентоспроможність сільськогосподарської продукції на зовнішніх ринках може забезпечити лише переробний сектор. А в Україні все перекинуто з ніг на голову, оскільки на розвиток сільського господарства спрямовуються величезні суми, а віддача від вкладених коштів — сумнівна. Держава може одержати набагато більшу фінансову вигоду від розвитку переробних підприємств, адже саме вони формують основну додану вартість сільгосппродукції. І хоч би куди йшли дотації, вони мають бути цільовими.

У цьому зв’язку підкреслю: твердження аналітиків про необхідність державного захисту сільгосппідприємств у формі гарантованої закупівлі всієї пред’явленої до реалізації продукції є, мабуть, помилковим. У цій справі Україні важливо не повторити сумний досвід Польщі, котра сьогодні зіштовхнулася з найжорстокішою кризою на ринку зернових. Причиною зернового надлишку стала зайва опіка держави, котра під тиском селянських партій і фермерських профспілок закуповувала за завищеними цінами продукцію у фермерів і не могла потім знайти на неї покупця. Потенційний покупець, у свою чергу, волів імпортувати дешевий і не менш якісний товар через кордон, а іноді ще й продавав його державі як вироблений у Польщі. Нині на польських складах зберігається від трьох до чотирьох мільйонів тонн зерна торішнього врожаю, який немає кому продати. Проблеми поглиблюються ще й тому, що, відповідно до торговельного договору, підписаному з ЄС, Польща зобов’язалася імпортувати з країн ЄС 480 тис. тонн безмитного зерна, що робить його значно дешевшим, ніж місцеве. Невиконання договору з ЄС може спричинити несприятливі для країни наслідки в сфері торговельного обміну з Європою.

Наступні два джерела зростання — сучасні кадри й технічне переозброєння. Нині в Україні основна частка бюджетних витрат на АПК припадає на підтримку поточної діяльності господарств. Така структура підтримки різко відрізняється від практики переважної більшості членів ЄС, де значна частка витрат на сільське господарство припадає на розвиток і підтримку ринкової інфраструктури, аграрної науки та служб консалтингу і впровадження. А в Україні за відсутності реструктуризації господарств бюджетна підтримка просто «з’їдається». Тому необхідно переорієнтувати програми бюджетної підтримки з поточної на довгострокову підтримку сільського господарства.

Реструктуризація АПК має включати створення системи ринкової інформації. Від її відсутності страждають, передусім, вітчизняні сільськогосподарські виробники, котрі стають об’єктом картельної змови великих торговельних компаній. Крім цього, система ринкової інформації дозволить збільшити приплив іноземних інвестицій. Для цього потрібна система консалтингових центрів і маркетингових фірм, які надавали б інформацію про стан ринку, рекомендації зі стратегії бізнесу, займалися розробкою інвестиційних пропозицій, а також здійснювали експертну оцінку готових проектів, орієнтованих на конкурентоспроможне та високотехнологічне виробництво в рамках АПК.

Повноцінна реформа АПК можлива лише
за умови кадрової революції

Замість захисту підприємств від несправедливої конкуренції держава створила умови для її процвітання. Адже коли є можливість отримання пільг, то боротьба відбуватиметься саме за них. Джерелом прибутку стає не успіх у виробництві та збуті, а успіх у коридорах влади. Це — не ринок, це — виховання нечесної конкуренції. При цьому не можна звинувачувати менеджерів, котрі заробляють на дотаціях. Вони так заробляють гроші. Але менеджерів потрібно змінювати, бо вони можуть конкурувати лише за пільги, а за покупця й за інвестиції — уже не можуть.

Тип керівників визначає успішність на ринку. Сьогодні в Україні існує три типи менеджменту. Перший — керівники з досвідом роботи в плановій економіці, за якої підприємства одержували гроші відповідно до плану. Другий тип — це керівники, котрі пройшли становлення в перші роки незалежності в галузях, що користуються державною підтримкою. Пільги й система преференцій, у яких вони звикли працювати, провокують нечесну конкуренцію, оскільки сама процедура такої підтримки є непрозорою. І, нарешті, третій тип — це керівники, котрі здобули освіту й досвід роботи всередині західних (читай — ринкових) стандартів. Такі керівники сильні в боротьбі за ринок. Для них АПК — це однозначно бізнес, у якому головним джерелом доходів є ринкова стратегія, а не пільги.

Підприємства, очолювані керівниками третього типу, одержали значні інвестиції, мають хороший прибуток і пішли у відрив. Інші продовжують боротися за державну підтримку. Таким чином, формулою успіху є інвестиції плюс кадри й культура управління. Тому я кажу: економіці України потрібна кадрова революція, потрібна реструктуризація АПК, потрібний вступ у СОТ як інструмент забезпечення чесної конкурентної боротьби. Потрібно все те, що не залишить місця для нечесної боротьби, для винятків із правил, для дій поза правовими рамками.