«Затінений» сільський бізнес. Чому селяни змушені працювати в умовах напівлегальної економіки

Чия хата скраю?

Якщо земля не лише за Конституцією та Земельним кодексом — основне природне багатство країни, то чому понад 6 млн. родючих гектарів практично не включені до економічного обороту? По суті, вони працюють на тіньову економіку. Передусім ідеться про землю 4,7 млн. особистих селянських господарств.

За своєю організаційною структурою, способом реалізації продукції й особливо за звітністю селянський бізнес в Україні напівлегальний. Маю на увазі насамперед ряд юридично-правових аспектів, що досі половинчасто регулюють відносини між власниками землі і державою: від правового захисту та фінансової підтримки дрібних товаровиробників до оподаткування їх прибутку та участі селян у розвитку інфраструктури села.

Фактично упродовж багатьох років приватний сектор є не інакше як «хутором» вітчизняної економіки, живучи за принципом «моя хата скраю». І це за умов, коли життєво важливих проблем на селі — повний віз. За радянської системи його тягнула держава. За незалежності ситуація кардинально змінилася. Виробництво і соціальна сфера не лише існують паралельно, а й віддаляються одне від одного. Хоча повинні постійно перетинатися, оскільки існують на одній і тій же території.

Тому за нинішніх умов у сільську шлею, крім держави, мусять впрягтися великий, середній і малий бізнес. Однак щодо останнього далеко не всім селянам милозвучні слова «бізнес», «земля-товар», «прибуток», «податок». Ця частина трударів вважає за краще перебувати у тіньовій економіці і водночас користуватися, як усі сільськогосподарські товаровиробники, дер­жавними преференціями: дотаціями, субсидіями, компенсаціями тощо.

Та пільги самі по собі не створюються. Їх основне джерело — ті самі податки інших виробників, зокрема й агропромислового комплексу. Отже, селянам треба звикати до тих економіко-правових стандартів, що є нормою цивілізованого суспільства, в якому, за відомим висловом, не можна жити, будучи вільним від нього. Не роблячи до загальної скарбниці свого, навіть мінімального внеску, не можна розраховувати на велику підтримку.

Маю на увазі не податок на землю, який сьогодні становить 18 гривень за сотку на рік, а податок на товарну сільськогосподарську продукцію. Ту, яку селянин власноруч виробляє і сам продає.

Розумію, що цією пропозицією, можливо, викличу негативну реакцію як самих селян, так і їх ревних політичних захисників, котрі давно і цілком успішно «пасуться» на сільському електоральному полі. Тим більше за нинішніх кризових умов. Але ж колись це повинно статися…

За останні десять років не лише змінилася форма власності і виникли різні типи агроформувань, а й відбулося відчутне розшарування серед селян. Одні стали більш заможними, другі — менш, а треті взагалі ледве зводять кінці з кінцями.

Ще одна особливість сучасного селянського устрою — у результаті аграрних реформ українське селянство розділилося на два типи: фермерські та особисті селянські господарства. І перший закон (1991 р.) щодо цього розподілу так і називався — «Про селянське (фермерське) господарство». Причому, поки остаточно не зникли колгоспи у їх первинному стані, за потурання влади, особливо місцевої, ці два типи господарств протиставляли одне одному. Робилося все можливе, аби дискредитувати фермерство і загальмувати його масове розповсюдження.

І, треба сказати, досягли «успіху». В Україні найменше фермерських господарств у світі на одиницю земельних угідь. Причому з кожним роком їх кількість зменшується: лише торік ця когорта скоротилася майже на тисячу юридичних осіб.

Чому земля стала тягарем

Кого вважати на селі представниками малого бізнесу? Виявляється, тільки фермерів, оскільки вони є юридично зареєстрованими підприємцями, а отже, й платниками податків. Відтак, вони мають право розраховувати на різні державні пільги. Трохи більше 40 тис. фермерських господарств обробляють 4,3 млн. га землі. Але це загалом. У розрізі погектарного навантаження строкатість велика.

Приміром, серед тих, хто хазяйнує на 50—150 гектарах, фермери становлять майже 80%. Решта є представниками середнього бізнесу; їхні земельні угіддя разом із паями займають площу по кілька тисяч гектарів землі. Але й одні й інші повністю працюють у правовому полі і є юридично визнаними суб’єктами підприємницької діяльності.

Зовсім інший статус другої (і наймасовішої) категорії — особистих селянських господарств. Умовно назвемо їх одноосібниками, яких наразі понад мільйон. Їх лише формально можна приписати до малого (дрібного) бізнесу. Бо жодними правовими зобов’язаннями перед державою ці господарства не наділені, хоча саме вони виробляють дві третини рослинницької і тваринницької продукції. Втім, точної цифри ніяка статистика не назве. Так само ніхто не скаже, скільки цієї продукції вони продають, а скільки залишають для власних потреб.

Водночас одноосібники також неоднорідні за своїм соціальним і матеріальним станом. Перше розшарування сталося після того, як за Земельним кодексом у колишніх колгоспників з’явилося право отримати для ведення сільськогосподарського виробництва до 2 га землі, враховуючи і розмір наявних присадибних ділянок. Більшість, за винятком пенсіонерів, розширили свої межі.

Однак через рік чимало з них зрозуміли, що два гектари — це не 25—50 соток, які можна обробити найпримітивнішими засобами виробництва. Чиновники ж замість допомоги малою технікою відхрещувалися завченим: вам дали вудку (землю), а рибку ловіть самі.

Багато селян відмовилося від «допоміжних» гектарів, чим негайно скористалася місцева влада. Правда, не завжди порядно і прозоро.

Схожий подарунок влада отримала і від селян-пайовиків. Одні з них, переважно ті, у кого не було спадкоємців, узагалі відмовилися від паїв. Другі, а це люди похилого віку, відразу здали свою землю в оренду, не розібравшись ні в її умовах, ні тим більше в особах орендарів, серед яких згодом виявилося чимало шахраїв.

Були й треті — при здоров’ї, силі і навіть певних засобах, але без бажання добровільно завдати собі додаткових клопотів після колгоспного примусу. Для них, як і для багатьох, земля до рук прийшла неждано-негадано, та ще й задарма. Тому вони слідом за пенсіонерами без роздумів здали свої паї в оренду. Хто два гектари, хто — чотири-п’ять, а на Півдні і Сході — до 10 га і більше на одного члена сім’ї.

Правда, в останні два-три роки, коли запахло ринком землі і грошима, особливо у приміських зонах, чимало добровільних відмовників від паїв і орендодавців схаменулися. І тепер уже через судові органи одні вимагають розірвання угод з орендарями, другі, які раніше зов­сім відмовилися від паїв, просять повернути їм належну землю. Характерно, що обидві групи вимагають негайно вивести свої паї в натурі, тобто вилучити із загальних площ. І зовсім не тому, що у них прокинулося бажання, з’явилися сили і можливості самотужки господарювати, а для вигідного продажу. Байдуже, кому.

Із державою треба ділитися

На щастя, спокусилися не всі. У чималої кількості селян — спадковий ген, назвемо його «куркульським», прокинувся хай навіть і в третьому поколінні. Від самого початку вони не упустили можливості розширити свої земельні ресурси за рахунок розширення власних присадибних ділянок, акумуляції родинних паїв і, відповідно, збільшити сімейний бюджет. Їхній бізнес, як і бізнес окремих фермерів, стає уже сімейним і, найголовніше, спадковим, що дуже важливо для України.

Сьогодні це найбільш прагматична категорія селян, яка виробляє і торгує продукцією на ринках. Вони знають «свій» закон — «Про особисте селянське господарство». Щоправда, переважно ті статті, що стосуються їхніх прав та обов’язків держави. А от про свої обв’язки воліють не згадувати. Тим більше не бажають добровільно ставати підприємцями і реєструватися у державних органах. Чому? У такому статусі треба обов’язково звітувати про вироблену продукцію, платити податок і т.ін. А навіщо, якщо і закон не зобов’язує цього робити?

Такі панібратські, угодницькі стосунки призвели ще й до того, що 4,8 млн. гектарів земельних ділянок (паїв) узагалі ніким не використовуються, хоча мають своїх законних власників. І дер­жава, у руках якої теж цілком законні важелі впливу, нічого не робить, аби позбавити таких хазяїв їх власності, а для землі знайти ефективних господарів. Тоді як в інших країнах кожен квадратний метр землі перебуває під суворим, постійним контролем держави. Ефективне використання української ріллі могло б давати сукупний прибуток у сумі 16 млрд. євро щороку.

Маючи такі величезні земельні ресурси, влада постійно розводить руками — у держави немає коштів, щоби зупинити деградацію села. Вихід треба шукати у розподілі обов’язків між дер­жавою і жителями села (громадою). Треба, щоб кожен розумів: живеш у селі, користуєшся школою, лікарнею, дитсадком, дорогами та іншими об’єктами комунального та побутового призначення, отже, повинен турбуватися, аби вони ефективно діяли.

Безперечно, податок із особистих селянських господарств має бути диференційованим у розумних межах, із урахуванням усіх аспектів, зокрема й соціального стану сім’ї. Тут не можна усіх селян-виробників стригти під «бокс» чи «канадку». Ці питання мають бути в компетенції сільських рад, сільських громад. І у цілком прозорій площині з обох сторін — селян і місцевої влади.

Не приховаєш — не проживеш

Ніхто не скаже, які насправді суми прибутків обертаються у селянському середовищі. Бо виробники часто свідомо приховують справжню кількість виробленої ними продукції, а також занижують врожайність із гектара. Тому статистика валового виробництва сільгосппродукції у цих господарствах далека від дійсності. І про це знають як в аграрному відомстві, так і у фіскальних органах. Але що з того, що знають?

Однак податківець навряд чи прийде вмовляти чи виховувати. Тому фермери і селяни воліють приховувати частину врожаю, аби не стати жертвою податкового пресу і не потрапити під ковпак силовиків. Ще не згладилися гіркі спогади, зокрема про 50—60-ті роки минулого століття, коли селян-колгоспників змушували платити податок за кожну курку, кожне плодове дерево у саду тощо. От і доводилося людям хитрувати, обдурювати, маніпулювати цифрами, а то й вдаватися до крайніх заходів — вирубувати дерева і вирізати худобу та птицю. Молодше покоління цього не пам’ятає, а у старшого це закарбувалося на все життя. І саме остання вікова група, в міру старіння українського села, нині є основним виробником майже всіх видів продукції.

А якщо врахувати, що і з правовою освітою на селі далеко не все гаразд, то можна зрозуміти й сільських жителів. Звичайно, це не виправдовує їх, але і відповідальності не знімає із влади. Тому треба поступово відновлювати довіру з боку селян до влади і останній робити кроки назустріч їм. Велика рідкість — виступи по місцевому радіо і телебаченню податківців, котрі зрозуміло й дохідливо розмовляють із селянами, роз’яснюють, консультують…

Ні державної програми, ні коштів у бюджеті

Що стосується виробленої продукції у селянських і фермерських господарствах, то звичайно, перш ніж вимагати від селян сплачувати за неї податок у бюджет, держава зобов’язана створити для цього стабільні умови — передусім правові та матеріально-фінансові.

Нинішній уряд начебто повернувся обличчям до малих і дрібних товаровиробників, зайнятих в особистих селянських господарствах. Наприкінці вересня минулого року Мінагрополітики оприлюднило основні засади концепції державної програми підтримки цієї категорії селян до 2015 року.

Мета благородна: по-перше, зняти певні дискримінаційні бар’єри і поставити усіх товаровиробників у рівні умови щодо захисту і матеріально-технічної та фінансової допомоги. По-друге, всіляко сприяти кооперативній діяльності на селі, без чого малий (дрібний) селянський бізнес не може розвиватися. По-третє, законодавчо визначити ті нормативно-правові аспекти, які не були враховані у Законі «Про особисте селянське господарство», і подати їх до Верховної Ради.

Як з’ясувалося, чиновники вкотре потішили свої амбіції. Бо немає офіційно прийнятої урядом ні державної програми, ні тим більше коштів у бюджеті. Причина та ж — криза. Отже, черговий холостий постріл.

Проте на державу сподівайся, але і сам не сиди, склавши руки. Йдеться про найвужче місце — реалізацію селянської продукції. Якщо влада зобов’язана створити ринкову інфраструктуру, передусім спорудити оптові ринки, то селяни повинні самі організовуватись у сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи і гарантувати забезпечення цих ринків продукцією.

У багатьох країнах ринкові об’єкти будують самі кооперативи на пайові внески фермерів без допомоги держави. В Україні ж кооперативи перебувають у зародковому стані. Та й до спорудження власне ринків руки лише починають доходити. Головне гальмо — не брак коштів. Інвестори є, а спробуйте-но «вибити» земельну ділянку під будівництво гуртового ринку!

Та навіть якби не було інвесторів, вільної землі, влада могла б і без цього відновити справедливість. Щонайперше — повернути селянам-товаровиробникам втрачені місця на існуючих ринках, з яких їх витурили. Адже всі ці торговельні павільйони будувалися передусім для них, а не для посередників. І не просто повернути, а й забезпечити захист.

Не секрет, що сьогодні селянин-продавець на ринку є персоною нон грата.

Така ситуація цілком влаштовує різних шахраїв і спритників, які добре освоїли сільські маршрути «від хати до хати» і кон’юнктуру ринку. Куплене в селянина м’ясо за ціною 15—20 грн. за кілограм живої ваги на ринку з’являється щонайменше за ціною 45—55 грн. Кому йде ця різниця? Не селянину і не державі, хоча саме з дозволу останньої чимало структур, що займаються цим «бізнесом», є платниками єдиного податку, сплачуючи 200 грн. на місяць. Насправді ж гроші в них обертаються набагато більші.

Хто зруйнує ці тіньово-шахрайські системи, які павутинням обплутали село і селян? Уряди приходять-відходять, а обіцянки встановити над селом вічне сонце залишаються нереалізованими.