Юрій Мельник: «У майбутньому основою розвитку аграрного виробництва стане приватний капітал»

Хто посвячений у глибинні відносини аграрного відомства з Мінфіном та Мінекономіки, знає, що живуть вони не так мирно, як колись серп із молотом. Своєрідним буфером, «подушкою безпеки» між постійними опонентами завжди виступав віце-прем’єр із питань АПК. Але це не означало, що він у всьому і всюди беззаперечно підтримував фахового міністра. Тертя із запахом смаленої гуми доволі часто виникало і між ними. Та коли посаду «сільського» віце-прем’єра скоротили, причому в похмуру для аграрної економіки пору, за її реабілітацію почали боротися всією толокою.

Відновлене крісло обійняв Юрій Мельник, колишній заступник міністра аграрної політики, радник в уряді Юлії Тимошенко. Час, відведений для реалізації планів віце-прем’єра, закороткий — в кращому випадку до травня. Можна було ці місяці всмак посіпати віжками: скерувати зерновиробництво в один бік, тваринництво — в інший... Однак Юрієві Федоровичу не до душі роль «тимчасовика». Його мета — вийти на аграрний загал із чіткими орієнтирами, підготувати Комплексну програму підтримки та розвитку українського села.

— Можна подумати, що до вас працювали сліпці, а нинішній склад Кабінету міністрів — всевидющий... Як подарунок під ялинку за кілька днів до Нового року уряд схвалив концепцію Комплексної програми підтримки та розвитку українського села на 2006—2010 роки. Тепер от квапитеся прийняти власне програму... Хіба їх мало? А хоч одну виконали?!

Візьмімо не таку вже й давню доктрину «Основні засади державної аграрної політики» до 2015 року, виголошену тодішнім міністром Віктором Слаутою. У заключному слові екс-віце-прем’єр Іван Кириленко благав депутатів: «Колеги! Давайте підтримаємо нового міністра, котрий перший серед усіх міністрів вийшов із концептуальним законом до вас...» Ну, підтримали — і що? Де очікуваний подальший розвиток аграрного сектора економіки, підвищення добробуту селян? Чи не залишиться сущою декларацією і ваша Комплексна програма із ліричною назвою ДАР — Добробут через аграрний розвиток?

— Маленьке уточнення: це поки що лише проект програми, який дискутується... Хоча теоретично припускаю, що прийдуть нові люди і про наші напрацювання скажуть: «Зробили не так»... Щоб убезпечитися від такої оцінки, до складу робочої групи, сформованої ще за уряду Тимошенко, залучили різнопланових і різнопартійних фахівців. Послугувалися також досвідом міжнародної конкурентоспроможності в аграрній сфері Європи, Північної Америки, ПАР, Малайзії, Ізраїлю, Аргентини та Австралії.

Ми горді з того, що ДАР — не кулуарне аграрне «меню», а результат публічної праці. Проект переклали англійською і розіслали в усі іноземні представництва в Україні: USAID, Європейська комісія, Міжнародне епізоотичне бюро, ФАО... Читайте, критикуйте, доповнюйте!

Документ пройшов «обкатку» у більшості обласних державних адміністрацій, його атестували голови сільських і селищних рад, фермери, громадські професійні організації. Після внесення доповнень і правок готові захищати цей політико-правовий документ на найвищих державних рівнях. Принаймні мені за ДАР не соромно...

Зрозуміло, що без критики не обійтися, і вона лунатиме з вуст тих, хто керується критерієм: а скільки мільярдів гривень із державного бюджету, без розбору, виділено на потреби АПК? Бурчатимуть і звиклі до кабінетної розподільчої системи, коли у каламутній водичці можна поганятися за рибкою. Бо механізми державних дотацій, компенсацій стають прозорішими, відсторонюють чиновницьку руку від маніпулювання коштами.

— І куди заведе Україну розроблена аграрна «дорожня карта»?

— Якщо послуговуватися цифрами, то орієнтири такі: до 2010 року збільшити виробництво валової продукції в АПК удвічі, прибутковість — на 10—12%, внутрішні та зовнішні інвестиції мають зрости всемеро, домогтися 85% зайнятості працездатних на селі і збільшити їх доходи у шість разів, на 50% забезпечити сільське населення об’єктами соціальної інфраструктури, на стільки ж підвищити родючість наших угідь, сформувати екологічний бренд України...

— Справді приголомшуючий марш-кидок! Ураховуючи, що зараз аграрний сектор перебуває в глибоких окопах, і попередні підсумки минулого року сигналять нам про це.

— За великим рахунком, вони — результат недосконалої аграрної політики. Далі декларування ринкової економіки на селі ми не ступили й кроку, тому вдовольняємося її подобою, кривобокою, зорієнтованою на проблиски оманливих маяків. Якщо говорити про державну підтримку, то ми не створили належних умов для агропромислового виробництва, його прибутковості, власне того, що називається гідним життям селян.

На жаль, 2005 рік не став плацдармом для, як ви назвали, марш-кидка. З одного боку, начеб і непогані виробничі показники, загалом десь на рівні 2004-го, а з іншого — набагато гірша фінансова складова. Останню «підкосили» кілька системних криз в окремих сегментах аграрного ринку: зернова, м’ясна, цукрова і соняшникова. Їх можна було уникнути, якби аграрна політика, якщо можна її так назвати, реалізовувалася системно, а не спорадично. Зазначені кризи можна і треба було передбачити, локалізувати прийняттям своєчасних рішень Кабінету міністрів, законів Верховної Ради.

Щодо зернового спаду, то головний прорахунок вбачаю у тому, що аграрне керівництво обрало неправильний орієнтир — виключно заставні закупівлі, які здійснював Аграрний фонд. Захопившись наданням кредитів сільгосптоваровиробникам під здане на зберігання збіжжя, що потребувало купи первинних документів і значних бюджетних коштів, ми перетворили Аграрний фонд на місце, де накопичується певна кількість продовольчих ресурсів для того, щоби пережити складний час. І не використали його як ринковий інструмент для проведення фінансових інтервенцій, які повинні були продемонструвати: як через ціноутворення впливати на один із об’єктів державного цінового регулювання — зерно. Адже таке регулювання віднесене до повноважень фонду. Можна, звичайно, дорікати, що запізно створили Аграрну біржу. Але ж ніхто не забороняв проводити фінансові інтервенції і на вже акредитованих біржах. Як результат, виробництво зерна не забезпечило істотних прибутків аграріям.

По-друге, по ціні зрикошетили і надто ранні, причому різнопланові, прогнози щодо очікуваного валу зернових. Аграрні чиновники то вклякали на цифрі 35 млн. тонн, то по-пластунськи підповзали до позначки 42, то взагалі брали верхні «ноти» — 50 млн. і далі безтурботно скочувалися до 42 млн. тонн. Держслужбовці задовго до початку маркетингового року засвітили валові «маячки», а зернотрейдери — цінові, далеко не на користь селянина. І ми програли один із основних ринків — зернових культур. Дехто намагається звинуватити у всьому несприятливу світову кон’юнктуру. Але вона не гірша, ніж 2004 року. Нам лишень треба було «підтягти» наші ціни до світових, задіявши інтервенційні механізми Аграрного фонду.

Обвал цін стався і на ринку соняшникового насіння. Від реалізації цієї культури сільгосптоваровиробники одержали доходів менше, ніж 2004 року,тому зрозуміле їхнє невдоволення діями уряду: не захистили! Що ми могли зробити?

Міністерство аграрної політики констатувало: площі під соняшником зросли (вже мовчу про кількаразове перевищення науково обґрунтованих норм), погодні умови — на користь соняшнику, збирання завершили вчасно. Самі плюси! Так, 2005-й справді видався роком соняшнику. Але, як і в зерновиробництві, аграрна верхівка нічого не зробила, аби втримати прийнятну, сталу ціну на нього.

Один із варіантів, який би збалансував попит і пропозицію, вбачаю у зниженні ставки вивізного мита. І вдатися до таких кроків слід було посеред літа, не чекаючи, поки ринок узагалі захлинеться. Коли ж депутати наприкінці грудня кинулися вносити законопроект про зміни експортного мита на насіння соняшнику, було вже пізно.

— Не виключаю, що цьогорічні посіви соняшнику будуть найбільшими. Мотивація зрозуміла: за рахунок високодохідної олійної культури селяни намагатимуться компенсувати втрати у 2004 році. Навряд чи вони, остерігаючись повторення торішніх негативів на ринку зерна, на недосіяних площах озимих культивуватимуть ярі зернові. Тому, мабуть, задовго до виходу в поле аграрному блоку уряду варто оприлюднити власне бачення розвитку соняшниково-олійної ситуації. Щоби кожен із учасників ринку цієї монокультури знав, як діятиме Кабінет міністрів, і міг наперед планувати свою роботу.

— Саме це ми обговорювали на одному з останніх засідань урядового комітету. Якщо говорити про соняшник як культуру, що певною мірою працює проти селянина, у сенсі погіршення родючості ґрунту, то ми маємо думати, щоби вона давала максимальну віддачу. Це — аномально: сільгоспвиробники лічать збитки, а олійно-жирові комбінати — надприбутки.

Наше завдання — до березня відпрацювати стратегію поведінки на ринку олійних культур у 2006 році. Бо він буде непростим із точки зору тактики: як селяни розпорядяться «вільним» земельним ресурсом, незадіяним з осені? Якщо «прописуватимуть» на ньому соняшник, то мають знати, в яких цінових параметрах «танцюватимуть»: чи збиватися на екстенсивне розширення посівів і при цьому програвати, чи обирати прибутковий інтенсивний шлях.

— Юрію Федоровичу! Тривалий час ви як заступник міністра відповідали за тваринницьку галузь. Починаючи з 2000-го, ми з вами подовгу дискутували про перспективи її розвитку, молочний і м’ясний достаток. Були періоди, коли Україна то наближалася до нього, то віддалялася. Але так вляпатися, як торік із м’ясом... Ну, знаєте, це мистецтво! Міністерство ж аграрної політики не перестає тішити себе й оточуючих побрехеньками: поголів’я зростає невпинними темпами!

— Той приплід, що його афішує аграрне відомство, — не системний приріст, а сезонний, ситуативний. Настав час — корова отелилася, свиноматка — опоросилася, вівця — окотилася... Природна закономірність, а не безпосереднє втручання МінАП. Якщо у липні говорили, що стадо великої рогатої худоби побільшало на 800 тис. голів, то за попередніми підсумками 2005 року ми втратили майже 250 тис. Більше того, поголів’я корів скоротилося десь на 190 тис. Тобто, пускаючи їх під ніж, аграрії у такий спосіб закривають власні фінансові прориви. Навіть попри те, що ціни на продукцію тваринництва в середньому зросли на 30%, нам не вдалося уникнути зменшення поголів’я — базису, від якого залежатиме виробництво не лише у поточному, а й у подальших роках.

Назву кілька факторів, що розбалансували внутрішній ринок м’яса. Перший: нині діючі ставки ввізного мита на продукцію тваринництва нижчі навіть за ті, які узгодили у ході багаторічного переговорного процесу зі вступу України до СОТ. Замість 12—15% ми одразу перейшли на 10, а по живих тваринах і того нижче — 5—8%. Другий фактор: зумисне заниження митної вартості м’яса при його розмитненні. Третій: використання давальницьких схем, за яких значна частина ввезеного м’яса залишається в Україні. І, нарешті, четвертий фактор: під виглядом транзиту до Росії та Молдови тваринницька продукція надходить в Україну, осідає на нашому ринкові й деформує його.

Почасти ситуацію вдалося стабілізувати, посиливши контроль на кордоні, об’єднавши зусилля митників, ветеринарів. Але ці заходи розглянемо більш як адміністративні, хоча діяти мали би економічно. Передусім це стосується квот на імпорт м’ясної продукції. Абсолютно цивілізований інструмент, який відповідає вимогам СОТ. Тим більше, ми його можемо висунути як зустрічний проти нав’язування Україні 260 тис. тонн тростинного цукру-сирцю.

Свого часу ми пропонували зрозумілий для всіх проект закону: м’ясні квоти мають реалізовуватися на відкритих торгах, доступних для всіх, а виручені кошти — адресно спрямовуватися у фонд розвитку вітчизняного тваринництва. Як бачимо, час підтвердив нашу правоту й урядовий проект закону треба вносити на розгляд Верховної Ради. Тільки у такий спосіб, цивілізованими методами, врегулюємо проблему насичення ринку м’яса. Без імпорту певний час не обійтися, оскільки власного у забійній вазі виробляємо 1 млн. 700 тис. тонн, а для задоволення внутрішніх потреб необхідно ще 300—400 тис. тонн. Їх треба розписати по видах м’яса і помісячно, аби підтримувати рівномірне насичення ринку.

— Ми так дореформувалися-дотрансформувалися в аграрній сфері, що не знаємо, коли і звідки жахне...

— Якщо житимемо за річними начерками, а то й без них, пливучи за течією, таке траплятиметься доволі часто і несподівано. Село потребує коштів, і чималих. Не лише 14 мільярдів бюджетних гривень, а й приватних інвестицій. Останні стримує невизначеність. Кому охота розпочинати бізнес в аграрній сфері, якщо система оподаткування у ній діє у межах року? Пролонгують—не пролонгують, бабця надвоє ворожила. А щоб виростити і зібрати озиму пшеницю, треба більше року витратити. У свинарстві, навіть без кардинальних капіталовкладень у техніку, нові технології, генотипи свиней, системи годівлі, тільки через три роки гроші починають давати віддачу. У скотарстві, найбільш проблемному для нас, цей інтервал вбирається у сім-десять років.

Щодо механізму оподаткування загалом у сільському господарстві, то ми за будь-яких умов повинні витримати до 2008 року прийнятий Верховною Радою мораторій на зміни в податковому законодавстві. Однак... Заборона на зміни існує, а Мінфін запроваджує норму: державні сільськогосподарські підприємства зобов’язані 50% прибутку відраховувати до державного бюджету. Причому поквартально. Йдеться насамперед про навчально-дослідні та дослідні господарства сільськогосподарських вузів і наукових установ, яких залишилося не так уже й багато. Мало того, що керівник державного підприємства не має права заставити державне майно під отримання кредитів, він ще й половиною прибутків мусить поділитися з державою. Дискримінація? Так, і її треба усувати.

Стратегічного інвестора відлякує постійна зміна умов нарахування податку на додану вартість, сплати фіксованого податку, розмірів дотацій за вирощену худобу. За відсутності тривалих у часі, прозорих та вигідних для нього умов господарювання інвестор обминатиме село десятою дорогою. Тому у проекті програми ДАР ми чітко задекларували: встановлюємо правила гри за принципом чесності і незмінності впродовж п’яти років. Вони сприятимуть побудові цивілізованої аграрної економіки, яка стане основою комплексного розвитку сільських територій.

— Кажуть, Бога проси, а сам роби. Поки що рівень прямих іноземних інвестицій в АПК низький — близько 120 млн. дол. на рік. Якщо говорити про синергічний ефект, то на держбюджетну гривню мали би припадати три-чотири гривні інвестиційного капіталу. Тобто на 14 млрд. бюджетних коштів — до 50 млрд. «чужих». До речі, уряд уже визначив сфери й обсяги державних фінансових ін’єкцій?

— Так, і громадськість широко поінформована про це. Тому зупинюся на фінансових орієнтирах, які закладено у проекті програми ДАР. Два мільярди гривень планується спрямувати у соціальну сферу, шість — на пряму підтримку сільського виробництва, ще шість — на заходи «зеленої скриньки», ті, що не обмежуються вимогами СОТ і спрямовані на зниження собівартості за рахунок впровадження новітніх технологій, підвищення конкурентоспроможності нашої продукції. Переконаний, ці кошти зрушать з місця аграрне виробництво, яке, як жодне інше, має тенденції до зростання.

Як приклад, 2000 року Україна виробила 26 тис. тонн м’яса бройлерів, 2004-го — 280 тис. Торік, за попередніми даними, поставили у торговельну мережу понад 390 тис. тонн, замістивши імпортну курятину. І такий потенціал мають й інші галузі АПК, тільки вони приспані. А пробудяться тоді, коли замість хитромудрих фінансових схем перейдемо на зрозумілий усім механізм державних дотацій: на гектар посівів, на голову худоби, на центнер виробленої продукції.

— Причому виплачувати їх слід вчасно, а не через півроку-рік. Уже набридла практика, коли основний фінансовий тягар Мінфін перекладає на четвертий квартал, а точніше — на останній місяць року. Бюджетні кошти транзитом проходять через рахунки і повертаються назад, у державну казну, як невикористані. Або приходить сільгосптоваровиробник в орган Держказначейства, а йому кажуть: саме на вас дотації скінчилися. Нема грошей!

— Повірте, не хочеться повторювати гірких уроків 2005 року. Якби Аграрний фонд почали фінансувати у липні, а не у вересні, зовсім інші результати могли б мати. Щоб уникнути цих «якби», Міністерству аграрної політики, — головному розпорядникові бюджетних коштів, слід скласти реальний помісячний розпис. Зважаючи не на політичні, а на технологічні і виробничі особливості нинішнього року. Коли значно збільшуються обсяги весняно-польових робіт, коли дорожчають пально-мастильні матеріали, мінеральні добрива... Наш обов’язок — селянину, котрий перед виходом у поле збиває черевики у пошуках матеріальних ресурсів, допомогти здешевленими кредитами, вчасно виплаченими дотаціями.

— Цим ресурсом міг би виступити і земельний пай, рухаючись від неефективного господаря до успішного. І не лише в обмежених рамках — оренди чи іпотеки, а й, маючи номінальну ціну, ставши об’єктом купівлі-продажу. Ви за торгівлю землею сільськогосподарського призначення чи проти?

— Питання руба? До цивілізованого ринку землі нам ще тьопати й тьопати... На превеликий жаль, земельна реформа перебуває в глибокому анабіозі. Ми пішли найлегшим шляхом: заборонили купівлю-продаж до 2007 року, а за цей час не спромоглися прийняти навіть першочергових законів на розвиток Земельного кодексу. Досі не визначилися, хто ж вестиме єдину систему державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень — Держкомзем чи Мін’юст? Наші угіддя деградують здебільшого через безгосподарність, суто споживацьке ставлення до них, а відповідні інституції ніяк не встановлять належного контролю за збереженням, відтворенням і підвищенням родючості ґрунтів, зволікають із запровадженням ефективної системи, яка б економічно заохочувала власників землі, землекористувачів та орендарів відновлювати силу орного шару.

У першому кварталі, сподіваюся, завершимо видачу державних актів на право на земельну частку (пай). Вважаймо, влада реалізує лише перший етап земельної реформи — роздержавлення, а по суті, механічно розподілить понад 80% орних земель, у тому числі й непридатних для сільськогосподарського використання. І цим самим ми ощасливимо кожного селянина?! Ми обмежуємо його конституційне право вільно розпоряджатися приватною власністю, якою є земельний наділ. Він воліє реалізувати себе в іншій сфері, у місті, скажімо, але його стримує земля, яку він і радий би продати, та закон не велить.

Можливо, виголошене мною, урядовцем, видасться алогічним, але у майбутньому основою розвитку аграрного виробництва стануть не бюджетні кошти, а приватний капітал. Поява останнього на сільських просторах можлива лише за умови цивілізованих відносин власності, передусім функціонування цивілізованого ринку землі. Основні засоби, маючи свою вартість, повинні бути залучені не тільки до виробничого процесу, а й до фінансового. Державний бюджет, навіть два, не замістять той ресурс коштів, у які оцінюються землі сільськогосподарського призначення.

А коли сформуємо основу для прозорого ринку землі, то її рух, як на мене, мусить здійснюватися протягом, можливо, 10—20 років виключно між громадянами України.

— А чому, власне, ми повинні вирішувати за селян? Продавати — не продавати... Запитаймо в них, шляхом референдуму. Якби на те моя воля, на майдані Незалежності замість пантеона, схожого на парники, спорудив би Стіну Плачу. Аграрного... Можливо, маргінальні аграрні менеджери, вершачи реформи, із селянських цидулок почерпнули би більше, ніж із наукових постулатів. І безоглядно не руйнували би колгоспи-радгоспи, звичний селянський устрій, не даючи навзамін, по суті, нічого. Вони спитали на це згоди у моїх односельців? Раз держава умертвила частину сільських територій, нехай спокутує провину...

— Важко з вами не погодитися, бо сам — із села. Не запитували і моїх тата з мамою, котрим, до речі, цього року виповниться по 83. Живуть вони у сільській хаті, до якої лише торік провели газ. Але я — реаліст і розумію: назад вороття немає. Час втрачено...

Можна, звичайно, під гаслом «Держава! Віддай борги селу!» наплодити презентабельних законів і програм, більше того, в кожній області облаштувати взірцево-показове село нового типу, щось на зразок потьомкінських за імператриці Катерини... Приїжджайте — дивіться! Бюджету на всі 28,5 тис. сільських поселень не вистачить! Та й чи в цьому порятунок української глибинки, збереження ідентичності?

Якщо стрижнем державної аграрної політики ми обрали селянина, то й уся соціальна інфраструктура має обертатися навколо нього. Нехай навіть із запізненням, але елементи цивілізації все ж таки вкореняться у сільській місцевості. І їхніми носіями стануть приватні інвестори.

П’ять років тому кілька бізнесових компаній, започатковуючи діяльність в аграрній сфері, задекларували: займаємося виключно виробництвом, працюємо максимально чесно, сплачуємо всі податки, але ніяких зобов’язань у соціальній сфері. Згодом філософія керівників агроформувань під впливом численних факторів стала діаметрально протилежною. Ефективний бізнес вимагав кваліфікованих кадрів. Почали зі стипендій студентам вузів. Щоби закріпити їх у глибинці, розщедрилися на комфортне житло. Аби молоді сім’ї сповна викладалися на виробництві, для їхніх дітей спорудили дитсадок. Потім — школу мистецтв, загальноосвітню...

Держава цим моментом повинна скористатися і голосно заявити: хто ефективно господарює, за рахунок власної виробничої діяльності розвиває соціальну сферу села, тим упродовж п’яти років відшкодуємо затрати на будівництво закладів соцкультпобуту. Мудро вчинили білоруси: заснували спеціальний фонд села, в якому акумулюються кошти від одновідсоткового збору з реалізації всієї продукції у державі, крім сільськогосподарської. А чом би й нам не повчитися у друзів-сябрів?

Програма ДАР покликана поліпшити життя людини села, наснажити землю як основний актив та ресурс, вдихнути свіжий струмінь у сільськогосподарське виробництво та гарантувати продовольчу безпеку держави. Реалізувавши ці засади, Україна із патріархальної сільгоспартілі перетвориться на взірцеву аграрну державу.