Рік свинства

Замість того, щоб, як і належить у Рік Півня, кукурікати, аграрні чиновники хором закувікали. Найголосніше — «сільський» міністр, чим сполошив не лише зросле свійське птаство, а й думаючий люд. Останній просто остовпів від «троянської свині», яку підсунув Україні Олександр Баранівський. Повернувшись із Данії, аграрний керівник озвучив план тотального перелицювання нашої території на європейський свинарник. До кінця 2005 року у 25 свинокомплексах уже мали рохкати датські свині, а наступного — у кожному районі. Від «амбре» такого поголів’я нам час заспівувати «Повій, вітре, з України...», а сусідам — навпаки.

Та не встигли чільники закласти у фундамент пілотних проектів капсули з напуттям до майбутніх свинопасів, як в Україну нагло вторглися польські свині. Живі! Кордони їм відкрили просунуті урядом через Верховну Раду знижені митні тарифи. Відтак важко сказати, на якому кнурові — датському чи польському — гасатиме верхи керівництво МінАП. Точно не на українському! Подвірне утримання, хай навіть присмачене найбільшими дотаціями з держбюджету, і в ратиці не годиться сучасним індустріальним технологіям відгодівлі.

М’ясні тромби

Хто обіцяв до Великодня побалувати народ дешевим м’ясцем? Тільки, ради Бога, не кляніть спересердя Юлію Володимирівну. Тоді прем’єр виголосила якраз точну ціну — копійка в копієчку, за якою кожен міг прикрасити пасхальний стіл не таким уже й частим наїдком. Хто ж так підступно зірвав ці натхненні плани? Керівництво Держрезерву! Працівники чотирьох холодокомбінатів, підпорядкованих цій структурі, за кілька тижнів до Великодня були напоготові день і ніч відвантажувати на державу п’ять тисяч тонн м’яса, які б істотно збили ціну на ринку. Чекали сигналу, а він не надійшов…

М’ясні проблеми — зримі й приховані — лихоманять Держрезерв і зараз. Програму по закладенню м’яса повністю провалили. Держрезервівська закупівельна ціна завжди була найвищою: з нею не можуть тягатися ні вітчизняні м’ясокомбінати, ні російські компанії, які також «підобідують» на нашому ринкові. Тому навесні, коли ціна на м’ясо поповзла вгору — 12 гривень за кілограм і вище, треба було миттєво «засвітити» ціну на гривню дорожче і запастися частиною обсягів. А в піковий момент провести товарну інтервенцію раніше закупленими напівтушами і розрядити споживчий ажіотаж.

Цілком зрозуміло, що на запропоновану ціну «гуртовиків» Держрезерву — 11 грн. за кілограм, жоден постачальник не клюнув: усі оголошені тендери закінчилися безрезультатно. Власне, нинішній рік — чи не єдиний за багатовікову історію головного схрону держави, коли весною не заклали жодного кілограма м’яса. А в цей час на столичному комбінаті «Прогрес» добігав кінця термін зберігання 1,5 тис. тонн мороженої яловичини. Водночас якимись каналами до Держрезерву надійшла польська свинина. Якщо за тими ж «схемами», що й цьогорічний цукор-сирець, то фантазія у директорату державної комори небагата.

Виникає ціла низка запитань. По-перше, навіщо захаращувати холодильники «добром», придатним хіба що для згодовування хутровим звіркам? По-друге, якщо навіть чиновницьке око вподобало свинину, то, згідно із законом про Держрезерв, мусило би вибирати товар виключно вітчизняний. Чому цього не сталося? По-третє, внутрішня інструкція вимагає закладати лише яловичі напівтуші першої категорії глибокого заморожування. Зі свининою ніхто не морочиться, оскільки вона зберігається півроку, а яловичина — 24 місяці. Ще один нюанс: надто складно точно визначити категорію свинячої туші, це може зробити лише спеціально навчений персонал. По-четверте, холодильне устаткування на 40% зношене, через що доволі проблемно підтримувати відповідний температурний режим — виходить щонайменше мінус вісім за Цельсієм улітку, тоді як сало починає жовтіти навіть при мінус 15. До всього, начальство чомусь наказує «забивати» холодильники м’ясом улітку, коли закладати туші у цю пору року категорично забороняється.

Керівники Держрезерву переступили через усі постулати: цінових параметрів, сезонності закупівель, зрештою, морально-етичні... Усі «м’ясні» тендери з їх учасниками і начеб законтрактованими тисячами тонн — облуда. Про це свідчить і звітна форма Р-11, і реально закуплені 700 тонн м’яса з доведених урядом обсягів 10 тис. Гудячи «дикість», некерованість і знесиленість внутрішнього ринку, Держрезерв приховав свою безпорадність за хитрим урядовим законопроектом №7311 «Про використання окремих видів сільськогосподарської продукції для здійснення державних інтервенцій».

Передусім цікаво те, що Кабінет міністрів подав його на розгляд до Верховної Ради 30 червня, а 1 липня мав видати постанову (підписана 6 липня. — В.Ч.) про створення Аграрного фонду, на який, власне, і покладаються інтервенційні операції. Хто був зацікавлений у тому, щоби в останню мить перекласти невластиві функції на Держрезерв і поживитися на цьому? Мабуть, не одиниці, якщо законопроектом пропонувалося «встановити на період до 1 січня 2006 року для підприємств, що входять до єдиної системи державного резерву України, ввізне мито за нульовою ставкою на живі тварини, м’ясо, м’ясопродукти, що ввозяться на митну територію України для здійснення державних інтервенцій...»

Заплющимо очі на чітко регламентовану номенклатуру: головна комора країни має закладати на зберігання лише яловичі напівтуші першої категорії глибокого заморожування. Ну, м’ясо — куди не йшло, а м’ясопродукти? Фарш із невідомо чого, м’ясоподібна суміш... А тепер уявіть, як Держрезерв здійснюватиме на внутрішньому ринкові товарні інтервенції... живими тваринами: бичками, свинями, баранами. Суцільний аукціон живої худоби!

Не знаю, чи встиг скористатися до свого звільнення керівник Держрезерву Віктор Бойко цим «гнучким інструментом впливу на насичення внутрішнього ринку м’яса та м’ясопродуктів та стабілізацію цін», як написано у законопроекті. Власне, якщо у державній установі, що мала би бути гарантом продовольчої безпеки і взірцем виконавської дисципліни, вкорінюються махновські засади, то годі говорити про «пастухів» національної череди.

Таке враження, що за роки незалежності за українським стадом без упину ганялися яничари з кривими ятаганами: кому пускали кров, а кращеньких, елітних, забирали у ясир. Повирізали, повивозили, а сьогодні скиглимо: нема яловичини, нема свинини. Звідки ж узятися ошийку, окосту, реберцям, биткам, відбивним, якщо Україна за м’ясним поголів’ям худоби відкотилася на... сто років, утричі-вчетверо скоротивши її кількість?

Нинішні цифри запам’ятати набагато легше: зосталося по сім мільйонів великої рогатої худоби і свиней. Якщо кількість останніх більш-менш правдоподібна, то межу між молочним і м’ясним поголів’ям ВРХ майже стерто. Сьогодні корова ще доїться, а завтра, дивись, уже язика висолопила на прилавку свіжої яловичини. Правда, бува, такого вікового цензу, що й не вгризеш.

Статистичними даними крутять, як циган сонцем, усі кому не ліньки, але в хащі м’ясного скотарства намагаються не забрідати. Аби не заблукати... Нині знайти путящого фахівця у цій сфері — справжня подія. Це тільки в аграрній Україні сув’язь проблем, якими свого часу переймалося ціле Міністерство м’ясомолочної промисловості, можуть, як низку бубликів, перечепити на плече громадської професійної організації — Національної асоціації «Укрм’ясо». Хоча кадри у ній — будь-будь!

Володимир Попов, віце-президент асоціації, під час чергової руйнації державної «м’ясної» структури не стримався, прорвався до Леоніда Кучми:

— Як же так? Цілу галузь і — на самоплив... Це ж безпека харчування, здоров’я нації!

— Але ж і «Укрбанану» немає? А вони у нас продаються!

— 1991 року налічувалося 23,6 млн. голів великої рогатої худоби і 19,5 — свиней, 95% яких відгодовували на великих механізованих комплексах: свинарниках-стотисячниках, ВРХ — на 24, 36 і навіть 48-тисячниках, — цитує по пам’яті Володимир Ілліч. — При цьому щороку забивали сім-вісім мільйонів голів, виробляючи 2 млн. тонн м’яса і 750 тонн ковбас. Сьогодні із 123 великих м’ясокомбінатів працює половина, впали й обсяги: торік виробили всього-на-всього 450 тис. тонн промислового м’яса і до півмільйона тонн ковбас. Куди ми скотилися? До феодалізму!

Так звана політика реформ в АПК пропагувала дрібнотоварне виробництво і фермерсто — мовляв, саме вони нагодують Україну і забезпечать сировиною м’ясопереробку. 65% поголів’я у дядька на обійсті не лише за обсягами не вдовольняє внутрішній попит, а й за якістю неоднорідне, що ускладнює його промислову переробку. Фермери відмахнулися від тваринництва, бо сфера затратна і потребує чималих капітальних вкладень. Тому їх частка у загальному валі м’ясної сировини мізерна — 0,2%.

За радянських часів, коли агропромисловий комплекс, по суті, безперебійно живився фінансами, технікою, пально-мастильними матеріалами, насінням, ми так і не спромоглися вийти на фізіологічну норму споживання м’яса — 80—82 кілограми на душу населення. Вершина, якої досягла Україна, — 72 кілограми, тоді як по Союзу цей показник становив 68. А зараз ми перебиваємося 32 кілограмами, хоча планували цьогоріч вийти на рівень 41. Навряд чи... Тим більше що, на відміну від європейської системи обліку, ми іменуємо м’ясом і субпродукти другої категорії, і жири. Тобто українці катастрофічно недоїдають тваринного білка.

Та навіть якби свинини і яловичини було вдосталь, це не означає, що ми запросто пережували б ще півсотні кілограмів, яких недобираємо до фізіологічної норми. Продукти харчування «з’їдають» до половини сімейних витрат, тоді як у розвинених країнах — 10%. При цьому на м’ясопродукти українці витрачають до половини так званих харчувальних коштів.

— М’ясопереробна промисловість постійно опиняється мовби на передньому краї оборони з ринком, — доповнює колегу Віктор Письмак, генеральний директор «Укрм’яса». — Власники свиновідгодівельних комплексів звинувачують нас у тому, що ми зумисне ігноруємо їхню сировину, від чого вони зазнають збитків: 40 тис. голів перебувають на вимушеній перетримці. Але ми виступаємо у ролі суспільного барометра: готова продукція лежить на складах, торгівля не встигає її реалізовувати через брак у населення коштів. Зарплати і пенсії ніяк не наздоганяють ціни. От і виходить: щоб населення змогло споживати навіть оті нещасні 32 кілограми на душу, воно повинно одержати 23,5 млрд. грн. додаткових коштів. Відповідно усю худобу, як сировину, доведеться забити, ще й не вистачатиме. Ми і зараз цей ресурс поповнюємо за рахунок імпорту — близько півмільйона тонн.

За розрахунками, імпортне м’ясо стає конкурентоспроможним із нашим за митної ставки 0,2 євро за кілограм. Плюс ПДВ... Його прикінцева ціна вища за ціну українського на 5—10% — саме у стільки відсотків вбираються преференції для вітчизняного товаровиробника. Але на Заході займаються технічним переоснащенням, у чому уряди тих країн всіляко сприяють виробникам. Ми ж натомість знижуємо... експлуатаційні затрати, які з року в рік аніскільки не зменшуються, бо в селянина, крім власних рук, рук дружини, тещі, сина, невістки, більше нічого немає. І 600 млн. грн., які щороку виділяють із державного бюджету на підтримку тваринництва, ніколи не змінять ситуації.

Не заперечую проти захисту вітчизняного сільгосптоваровиробника, але ж і забувати про населення не годиться. Якщо, звісно, хочемо, аби демографічна ситуація встала з голови на ноги, як у нормальних країнах. Людину потрібно забезпечити роботою з таким рівнем оплати праці, щоби вона мала змогу купити норматив — 80 кілограмів м’яса. За цієї стратегії розраховуємо баланс м’яса й озвучуємо його: країні необхідно утримувати на інтенсивній відгодівлі чотири мільйони голів м’ясних порід великої рогатої худоби, які протягом року-півтора нагулюватимуть кондиційну вагу, стільки ж свиней, через п’ять-шість місяців готових на забій, і 90 мільйонів бройлерів.

Тільки за такого розкладу матимемо збалансований за м’ясом ринок: третина — свинина, стільки ж — яловичина і 30% — курятина. Але для цього держава мусить витратити 70 млрд. грн. капітальних вкладень. І тоді ми не заглядатимемо ні в Аргентину, ні в Бразилію, ні в Данію. Бо високоінтенсивне виробництво за передовими технологіями дає змогу отримувати продукцію визнаних стандартів, економлячи ресурси. А наші «кліматичні» корми, мікроелементи додають м’ясній продукції ще й неперевершений смаковий «шарм».

Дехто з аграрних екстремалів нахваляється закидати українським м’ясом усю Європу. Не розганяйтеся! Аби вивести продукцію на експортні рубежі, потрібно мати принаймні у десятьох «м’ясних» областях акредитовані за європейським стандартом ветлабораторії, ціна однієї — 10 млн. грн. За роки незалежності ми спромоглися оснастити лише одну — центральну, та й то за чужі гроші, з проекту технічної допомоги. Коштів у державному бюджеті на ці цілі не передбачено. А без цього інструментарію усе наше м’ясо, хай навіть тричі високоякісне, по той бік кордону не переступить.

Якщо вже мова зайшла про близькість ЄС, то не забуваймо про його квоти. Просто так, «узяти і припертися до Еліс...» нам ніхто не дозволить. Надлишки сільськогосподарської продукції або експортують, або вони опиняються поза законом. Ми маємо затямити: конкуренція всередині Європейського Союзу не допускається. В Естонії кількість сільськогосподарських працівників зменшилася на третину. У Литві частка зайнятих в агропромисловому виробництві скоротилася із 23,8 до 17,5%. Враховуючи, що зайнятість у сільському господарстві США становить 0,7%, а виробіток на працюючого — 50 тис. дол., Україна на своїй шкурі спізнає усі «принади» вільного ринку, якщо не розробить буферної політики пом’якшення наслідків. Адже у нас майже третина працездатного населення порпається в аграрному секторі, а виробіток на людину — навіть до тисячі доларів не дотягує. Щоб зрівнятися з американськими фермерами у продуктивності праці, нам треба піднатужитися у... 50 разів сильніше.

Та коли ЄС бовваніє десь далеко, то СОТ ми майже вхопили за полу. Але і за членства у ній перед Україною не розшаркуватимуться у реверансах тільки тому, що наше м’ясо має неперевершений смак і пахне екологічно чистою люцерною. Наприклад, в Аргентині немає стада менше 300 голів: одного-двох бичків там ніхто не утримує. Вони згодні постачати нам м’ясо за ціною трохи вище долара. При цьому державна дотація в Аргентині, за умовами СОТ, становить усього-на-всього 80 млн. дол. Підприємства Європи розчленовують курку на... 24 частини, тоді як ми здатні тільки забивати.

А далі?

Вступивши до СОТ, ми змушені будемо скасувати заборонні мита на м’ясо та м’ясопродукцію. Якщо на м’ясо вони становитимуть 10%, то на ковбасні вироби — нуль. Отже, в Україну стане вигідніше ввозити ковбаси, що, природно, застрашує вітчизняну м’ясопереробну промисловість. Зате втішає нас, покупців...

Куди йдемо ми з П’ятачком?

Найефективніший спосіб боротьби проти газових витребеньок росіян — провести зустрічну «газову атаку», повтикавши по периметру сусідського кордону... свинарники. Саме так білоруси роздратували литовців, намірившись спорудити під їхнім боком грандіозний свинокомплекс. Щиро співчуваю новому члену ЄС, бо й сам можу стати заручником місцевого чиновницького «свинства».

Кажуть, дарованій свині у зуби не заглядають. Ну, не така вже вона й дармова, бо датський свинокомплекс «під ключ» на 30 тис. голів вбирається у 35—37 млн. грн. Наші дешевші... Але від нашого на Олександра Баранівського повіває нафталіном: і свинарники допотопні, і генетика дистрофічна, і кормова база — ховайся: удвічі більше, ніж у Європі, бехаємо їдла, а прирости — що кістку годуй! Тому міністр вирішив механічно перенести частку успішного датського бізнесу на українську землю і в такий спосіб додати свинарству третю космічну швидкість.

Хто б заперечував, якби ця затія визріла на сімейній раді і родина Баранівських зважилася продемонструвати затурканим сусідам-селянам хист у свинарстві по-датськи. Але екстраполювати зарубіжну технологію «в пакеті» на всю державу, переступаючи через вітчизняну науку, нормативно-законодавчу базу України, — це вже, погодьтеся, не казки Андерсена.

Власне, я не маю нічого проти Данії. Навпаки, не перестаю радіти їхнім успіхам в аграрній сфері. Це все-таки мистецтво: на території, як наші дві області вкупі, утримувати 25 млн. свиней, не загиджуючи при цьому довкілля! Тамтешнє законодавство вимагає дотримуватися гармонійного співвідношення між поголів’ям худоби і розміром фермерського земельного наділу. Ви не побачите тваринницьких комплексів-велетів: на забій можна виростити не більше 30 свиней на гектар.

Щоправда, це не перешкодило Данії вийти у світові лідери експорту свинини. Якщо сто років тому її беконом уперше поласували британці, то нині майже 90% продукції вивозиться до ЄС та інших країн, що становить близько 6% експортного потенціалу. І це попри те, що там немає державної програми фінансової підтримки виробників чи експортерів свинини: її скасували 1973 року, після вступу до Євросоюзу. Діють лише схеми загальної підтримки сільського господарства, поширені серед країн ЄС.

На відміну від України, тамтешні свинарі згуртувались у багатопрофільні кооперативи, які забивають, переробляють і реалізують понад 90% поголів’я. На кооперативних засадах функціонують і великі забійні концерни Danish Crown і TiCan. Тож, у фермера не болить голова, як, куди і почім збувати вирощене. Якщо він — член кооперативної бойні, то зобов’язаний постачати продукцію тільки туди, а підприємство — платити йому найкращу ціну. У свою чергу, у кооперативних переробних підприємств нема потреби гаяти час у пошуках сировини.

Одне слово, у Данії настав повний Оруелл: фахівці обмізковують, як свиням приймати душ у спекотні дні і який лосьйон найкраще оберігає їх від сонячних опіків.

Нам до таких збочень іще далеко, хоча... Україні теж є чим гордитися у свинарській галузі. Ще не виродилися племінні виводки вітчизняних селекціонерів: велика біла, миргородська, полтавська м’ясна, червоно-поясна... Навіть зараз, коли галузь у спаді, вона практично не втратила арсенал методів, яким послуговуються країни із розвиненим свинарством. 500 із гаком племінних заводів і репродукторів розводять більше десятка вітчизняних і добре адаптованих, раніше завезених імпортних порід свиней. Тобто є всі можливості наповнювати комплекси власними племінними ресурсами.

Кажуть: свиня пройде і рохне. Але якщо уряд з аграрним відомством непривітний до галузі, то чи резон вимагати галантності від свійської тварі?

А що стосується датських (англійських, американських) технологій, то майже аналогічні вже функціонують на Дніпропетровщині, у Запорізькій, Донецькій, Івано-Франківській областях. Не дивина для нас і підлога з підігрівом на свинокомплексах, і автопоїлки, і сухі порційні раціони... Біда в тому, що напрацьована племінна база не може вповні проявити себе, оскільки агроформування через брак коштів не можуть купувати висококласний молодняк. Дороговказ для нього один: на забій!

Не певен, що він зміниться після прийняття «Програми розвитку свинарства України до 2010 року», якою передбачено довести виробництво свинини у забійній вазі до 1,5 млн. тонн. Не вірю і в реалізацію Закону України «Про загальнодержавну програму селекції в тваринництві на період до 2010 року». Хоч би тому, що втілювати його в життя почали з порушення пункту 3 статті 4. Так, можна імпортувати породи, типи і лінії свиней зарубіжної селекції виключно з селекційною метою, а не масово завозити чужинське поголів’я для промислового виробництва. Сподіваюся, у Міністерстві аграрної політики знайдеться бодай один фахівець, який вловлює різницю між євнухом і валахом?!

Де сьогодні ті, хто у VIP-терміналі бориспільського аеропорту, після Данії, один поперед одним нахвалялися, скільки комплексів зведуть у своїх вотчинах? Віце-прем’єр Криму, два губернатори, банкір... Хто покладе під новорічну ялинку у вигляді подарунка від Діда Мороза обіцяні 25 датських свиноферм? Спершу були сподівання, що уряд централізовано фінансуватиме датські проекти, але коли запах бюджетних коштів вивітрився, охочих на дармівщину поменшало.

«Імплементація» європейських свинарників хоч і не набула масовості, але подекуди вже викинула пагони. В ощасливлених регіонах безробітні селяни зачаровано дивляться на свинарники, мешканці яких житимуть хоч і недовго, зате краще, ніж вони.

Колишньому прем’єрові Криму Анатолію Матвієнку не пощастило перетворити півострів на Лас-Вегас і притулок двох свинокомплексів. Один із них, на 10 тис. свиноматок у Джанкойському районі, продукуватиме на рік 240 тис. поросят і... 30 тис. тонн гною. Але щоб виплекати таке поголів’я, треба його вигодувати. Переважно ячменем, який на півострові дорожчий за продовольчу пшеницю, тому й опинився майже весь за кордоном.

Не кращий стан із кормами і в центральних областях: свого часу Україна виробляла 20 млн. тонн комбікормів, тепер — мільйон. Саме від їх повноцінності та технології годівлі на 70% залежить продуктивність свиней. Хоча, взагалі-то, ці істоти невибагливі до харчу: перетравлюють рибу і навіть відходи шкіряної промисловості із, відповідно, специфічним запахом і присмаком м’яса.

Наша порода до всього звична і витривала. Спробуйте огріти датського ландраса дрючком — навряд чи виживе, а наш кабанчик навіть не почухається. Чому? Сала має на чотири пальці завтовшки — своєрідний «панцир» від усіх бід. «Іноземці» надто манірні, чутливі до стресових ситуацій, через що падіж серед них удесятеро більший, аніж серед стійких місцевих. Не кажучи вже про тривалий період акліматизації й адаптації, які мусять пройти тварини в наших, абсолютно не рівноцінних із датськими, умовах. Навіть природно-кліматичних...

Кажуть, «датчани» — беконного типу, дають більше м’яса. Ну, якщо вже зачепили особливості національного харчування, то повальний імпорт беконних свиней можна розцінити і як диверсію проти українського народу, котрий носить титул головного поглинача сала. Який козарлюга проміняє м’ясо-сальну «миргородку» чи сальну «українку» на пісного ландраса?!

За Запорозької Січі кіш такого листа утнув би прем’єр-міністрові, що в перекладі літературною він би читався так: «Благаємо! Зробіть селянського міністра Баранівського хоч би до виборів невиїзним. А то подавсь у Данію — привіз звідтіля тонкошкірих свиней, побував у донецькій агрофірмі «Шахтар» — ледь одірвали від кабанця чорної української породи із десятисантиметровим шпигом. Репетує: розплодимо по всій Україні таких «чорнявих»... Та в нашому селі того «чорномазого» три дні у кориті купали б: подумали б, що у дьогті вивалявся... Коли нас запитують: яке ви сало їсте — свіже чи просолене, ми гуртом відповідаємо — помаранчеве! А оце недавно ваш Баранівський повернувся з Італії. Каже: від тамтешніх корів по дев’ять тисяч літрів молока надоюють. Дивись, ще «італійок» завезе на наші пасовища»...

Ні, ізоляція — це погибель. Передовий досвід слід вивчати і переймати. І співпраця з датчанами була б ефективнішою, якби спільне підприємство налагодило випуск різного устаткування для будівництва та реконструкції існуючих ферм за їхніми технологіями, спорудило за участю датських фірм три-п’ять комплексів з обсягом виробництва 12—24 тис. центнерів свинини на рік, укомплектувавши їх маточним поголів’ям вітчизняної селекції, не без того, щоб імпортувати півтисячі кнурів-плідників — для «освіження крові» стад...

Усі визнають, що свинарство — екологічно напружене виробництво. Тому Європа зміщує відгодівлю в країни з нижчими вимогами до охорони довкілля. Хоч як би мене переконували, що утилізація відходів свиноферм за датськими технологіями найдосконаліша, загроза все ж таки існує. Одна свиня — це не лише м’ясо і сало, а й дві-три тонни гною на рік. Помножте на кілька десятків тисяч хвостів... І це «добро» десь треба складувати!

«Гнійна» проблема особливо гостро постала у 80-х роках. На той час в Україні вже діяли п’ять свиновідгодівельних підприємств із 108 тис. голів на рік кожне, три — на 54 тис. голів, одне — 34 тис. і чотири — на 24 тис. голів. Гіганти завдавали найбільшої шкоди земельним і водним ресурсам.

Можна відмахнутися дилетантським: усі стоки вивеземо на поля, які знудьгувалися за органікою. Знову пошлюся на далекі 80-ті. У радгоспі-комбінаті «Калитянський» на Київщині також думали, що земля — найкращий санітар. Гнойовими стоками, яких щодоби назбирувалося п’ять тисяч кубометрів, «удобрювали» дві тисячі гектарів, тоді як, за розрахунками проектантів, загальна площа утилізації відходів мала би становити 4,5 тис. гектарів. До всього, у тій місцевості — високий рівень ґрунтових вод. «Щедрість» угноювання призвела до потрапляння нітратного азоту у ґрунтові води. А скільки робітників страждали від задухи, труїлися аміаком, метаном, наскільки побільшало онкологічних хворих...

Сучасне свинарство також складається із «вершків та корінців»: хтось лічитиме прибутки від вирощеного, а хтось вдихатиме в окрузі 10—15 кілометрів свинячі «парфуми». За них мого знайомого американського фермера Девіда Струзерса з айовської глибинки так дістали сусіди, що неборака змушений був звернутися до науковців і з їх допомогою таки дезодорував гноєсховище.

Поки датські інвестори з нашими визначали «розу вітрів», повіяло польськими свинями. Якщо торік Україна ввезла всього-на-всього 265 живих особин, судячи з ціни — племінних, то вже в першому кварталі 2005-го імпортери перекрили цей показник у півтора разу. А обсяги лише травня більш як удвічі перевершили квартальний «ужинок». Потім пішло шокуюче галопування: липень — 10 752 шт., серпень — 16 337, вересень — 33 092 шт. Причому із поступовим зниженням ціни за голову: березень — 412,9 дол., травень — 150, вересень — 130,5 дол. Митниця сигналізувала, Мінекономіки мовчало, МінАП знову просторікувало про цілеспрямоване знищення вітчизняного сільгосптоваровиробника...

Власне, у тому, що польські свині перейшли український кордон, Олександр Баранівський звинуватив Петра Вербицького, керівника Державного департаменту ветеринарної медицини. Мовляв, Петро Іванович потай, за відсутності міністра аграрної політики, без погодження із Кабінетом міністрів, надав «візу» 700 тис. свиней. Удвічі дешевші, вони пригнітять українських родичок. Я би поставив запитання інакше: чи міг Вербицький, як істинний патріот України, заборонити ввезення польської живності? Лише за умови, якби менш ніж три роки тому там перебороли африканську чуму свиней, менш ніж рік тому — ящур чи класичну чуму... На щастя, територія Польщі чиста в епізоотичному плані, тому ветеринарна служба не мала жодних підстав чинити перепони.

Можливо, захопившись з’ясуванням особистих стосунків, Олександр Баранівський не збагнув глибинних процесів, які спричинили масову втечу польських свиней на наш бік. Головна причина відкриття кордону криється у Законі України «Про внесення змін до деяких законів України», яким змінено розмір ставки ввізного мита на товари 1—23 груп УКТЗЕД (сільськогосподарську та продовольчу продукцію). Власне, депутати попереджали, що бездумна заміна по багатьох видах специфічної та комбінованої ставок на адвалорну призведе до свідомого заниження митної вартості, несплати до бюджету, демпінгу на внутрішньому ринкові. Нині діюча ставка на живих свиней — 5% (пільгова) та 8% (повна) — яскраве свідчення того.

Здоровий глузд підказує: не може стокілограмова свиня, навіть за польською собівартістю, коштувати сто доларів. Якщо чесно, то купив її за 600, а при перетині кордону декларую — за сто. Треба ж зекономити! Якби платежі стягували з реальної ціни, то втратив би 150 дол. на кожній голові. А так — плачу п’ять доларів ввізного мита і 20 — ПДВ. 150 і 25 дол. — є різниця? А якщо ці свині імпортуватиму не напряму на переробне підприємство, а «пропущу» через сільськогосподарську структуру і вже з неї відправлю на бойню, то ще й одержу дотацію із державного бюджету — як за м’ясо, вирощене власноруч. Можна «схімічити» і на чистопородності: декларуєш забійні свині як племінні, сплачуєш ПДВ, зате економиш на ввізному миті.

Чи здружаться українські, датські і польські свині, як Наф-Наф, Нуф-Нуф та Ніф-Ніф, чи житимуть на ножах, покаже час. Очевидно, вже наступний рік — Помаранчевого Пса.