Ралом ниву не зореш і серпом не вижнеш

Останнім часом державницький інтерес до вітчизняного сільгоспмашинобудування пробуджується лише в періоди нарощування валових обертів — не колінчастих, а зернових. Коли молотити нічого — уряд мовчить, тільки-но прогноз перевищує позначку 20 млн. тонн — активізується. Приймає відповідні «комбайново-тракторні» постанови, навіть посеред літа, як цьогоріч, Державну програму розвитку виробництва складної сільськогосподарської техніки на 2004—2006 роки. Якщо її, дасть Бог, зреалізуємо, то збільшимо обсяги експорту складної техніки задля того, аби на мільярд гривень зменшити потребу у валютних коштах для... закупівлі імпортної техніки. Геніальний товарообмін!

Програмні начерки нинішньої команди Кабміну нічим не відрізняються від планів попередників. І ті прагнули технічно переоснастити, створити нові зразки техніки, запустити у серійне виробництво, удосконалити механізм лізингу... Тим часом радянський запас міцності сільгосптехніки вичерпавсь украй. Щороку трактори і комбайни списуємо тисячами, а багатіємо на сотню-дві. За таких темпів через п’ять років у полі кермувати буде нічим. Хіба що самому впрягатися у шлею...

Що не робимо — на гірше

Урок географії. Марьіванна запитує Вовочку:

— Що означає на карті крапка-тире, крапка-тире?

— Прикордонник-собака, прикордонник-собака...

Навіть якщо оголосити загальноукраїнський призов у вартові рубежів, навряд чи відгородимося від зовнішнього світу. І чи варто? Тим більше, на обрії бовваніє ЄЕП, за якого, можливо, кордони скасують як архаїчну перепону. Хоча «прозорість» не завжди сприяє добросусідським відносинам.

Приміром, кордон Луганської області з Воронезькою витягнувся майже на сто кілометрів. Якщо врахувати, що донедавна на цьому відтинкові діяло лише два офіційних прикордонних і митних переходи — у селах Новобіле і Бугаївка, то тисячі польових доріг і лісових просік не охороняються. Вони й стали лазівкою для нового кримінального бізнесу — крадіжки сільгосптехніки.

Останніми роками багато прикордонних агроформувань Кантемирівського району Воронезької області зазнали серйозних втрат. Із чотирьох господарств викрали вісім колісних тракторів МТЗ, чиї сліди загубилися в Україні. Вартість одного — близько 200 тис. рублів: для господарства — це ціле багатство! І хоча правоохоронні органи обох країн працюють пліч-о-пліч, допоки не вдалося повернути жодного колеса. Та що там трактори!.. Крадуть комбайни, череди корів...

Звичайно, можна нарікати на слабкість кордонної клямки, але головна біда, що штовхає аграріїв до криміналу, — відсутність техніки і коштів для її придбання.

Селяни довго чекали матеріалізації численних державних програм, проте жодна з них не змогла вдихнути життя у вчаділе вітчизняне сільгоспмашинобудування. Основна хиба, вважаю, полягає у тому, що в ході конверсії ми спішно перепрофілювалися із ракет і танків на випуск каструль і унітазів. А от середній рівень складності, як-от національний комбайн, безпричинно проминули. Більше того, навіть убогі бюджетні крихти, що їх виділяли на життєздатність сільгоспмашинобудування, умудрялися використати не за цільовим призначенням. Рахункова палата констатувала, що обрана Кабінетом міністрів і реалізована Міністерством промислової політики схема державної (фінансової) підтримки вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу — неефективна і каламутна.

Два роки ми приживляли механізм часткового здешевлення вітчизняної сільгосптехніки, що передбачав компенсацію 30% вартості бюджетними коштами. І впродовж цього часу депутати-аграрії наполягали, щоби не заводам-виготовлювачам переадресовували гроші, а покупцям, тобто механізаторам. Кожному персонально. Взагалі, треба надати селянам право вільного ринкового вибору: яку техніку купувати — вітчизняну чи закордонну? І компенсувати витрати на реально куплений трактор чи комбайн.

Одне спільне підприємство, зіткавши назву із двох знаних марок комбайнів, — російського та українського, 2002 року заявило про себе як активного складальника «степових кораблів». Але коли компетентні органи зацікавилися діяльністю складального цеху у Києві, той виявився... фіктивним. Жоден комбайн навіть транзитом не минав його габаритних в’їздних воріт, бо таких у приміщенні взагалі не було. Техніка прибувала з Росії майже у повній технічній комплектації під назвою «молотарки» і головне завдання українських «комбайнобудівників» полягало у зміні... липучки-логотипу. Легким порухом руки істинно російський комбайн ставав уже надбанням спільного підприємства, за що, зрозуміло, «складальники» одержували 30% державних дотацій плюс «проведені» через фіктивні фірми кошти, витрачені начебто на комплектуючі і запчастини.

Але цього року компенсаторні 30% скасували. І не тільки через хибність такого стимулювання, але й через відсутність бюджетних коштів. Оскільки 2002 року програма була профінансована на 6,6% (15,8 млн. грн.), нової техніки закупили на мізерно малу суму — 80,3 млн. грн. Не був рясним на фінанси і минулий рік. І це притім, що щорічна потреба у відновленні машинно-тракторного парку країни — 6—8 млрд. грн. Навіть 30-відсоткове здешевлення не рятує ситуації, позаяк 70% вартості техніки покупець має сплатити одразу. А де їх узяти?

Фінансовому лізингу в АПК, здійнятого до рангу національного, також не таланить. Торік через лізинг реалізовано менш ніж 450 тракторів і 40 зернових комбайнів. Обтяжена боргами, НАК «Украгролізинг» реквізує техніку в боржників навіть у розпал весняно-польових робіт, жнив, що негативно позначається на її професійному іміджі і відштовхує потенційних покупців. Ось чому на лізинг припадає лише чверть із 2,1 млрд. грн. — суми, на яку області готові закупити нової техніки.

Колесо сільгоспмашинобудування, що донедавна пробуксовувало, начебто наткнулося на твердь: цього року уряд виділив на його розвиток 176 млн. грн. Чи розбудять вони галузь від сплячки? Головна кузня бронетехніки — Харківський завод ім. Малишева, якщо ніщо не перешкодить, випустить півсотні комбайнів. Учетверо більше планують скласти і реалізувати на Лозівському комбайновому заводі на Харківщині самохідок четвертого покоління «Єнісей-950». Щоб виштовхнути за прохідну 70 «Славутичів», Кабмін мусив ухвалити навіть спеціальне розпорядження №289-р від 12 травня 2004 року й адресно спрямувати 14 млн. грн. ВАТ «Херсонські комбайни».

Проте поле беруть не лише кількістю, а й якістю. Чи готова Україна протистояти експансії закордонної техніки — російської, білоруської німецької, фінської, американської?..

Два колеса — ще не пара

Якщо одна краплинка — ще не дощ, то два колеса — далеко не пара. Що стосується конкурентних переваг вітчизняних зернозбиральних комбайнів перед іноземними, то частка імпортних (нових і старих) в Україні становить 51%. У Росії цей показник вбирається у 13, Казахстані — 10%. Переглянувши замовлення в «Украгролізингу», можна констатувати: майже половина покупців віддає перевагу російському «Дон-1500», а не «Славутичеві» чи «Лану».

На одній із виставок менеджери заводу-виготовлювача намагалися переконати мене у перевагах українського комбайна. «Убивчим» аргументом на його користь було те, що агрегат пристосований до... горбкуватого, вибоїстого ґрунту і бур’янів. На Заході просто пирснули б зо сміху від таких «плюсів»: там ґрунт, як водиться, вирівнюють-коткують до стану тефлонової підошви електропраски, а бур’яни давно викорінили як «пережиток соціалізму». Та й втрати при жнивуванні незрівнянні: до 5% — у них, 30 — у нас. А що вже казати полтавчанам, у яких зернових комбайнів лише 22% до потреби, а сівалок — 26%?

В Україні намагалися рівнятися на правофлангових комбайнобудування, створювали спільні підприємства, презентували проекти, але вони, на жаль, стали прожектами. Згорнула комбайновий проект інвестиційна компанія «Укрсибінкор», припинивши участь у випуску зернозбиральних комбайнів на Харківському заводі ім. Малишева. Як відомо, йшлося про українсько-польське виробництво зернозбиральних машин Bizon BS-Z110.

1997—1998 років з польських комплектуючих підприємство склало 180 «Бізонів», що розбрелися по господарствах ряду областей України. Надалі завод на базі комбайна Bizon створив іншу модель — «Обрій», вітчизняна комплектація якої зросла до 80%. Але відсутність оборотних коштів призупинила комбайнове виробництво. За останні три роки випуск не перевищував 10—20 штук на рік за ціною 400—480 тис. грн.

Українські підприємства діють поки що нарізно, виставляючи напоказ чергові «ліплення», у єдиному екземплярі, які мандрують із виставки на виставку. Натомість у Росії формується правиця фуллайнерів (тобто компаній, які поєднують не лише виробництво, й збут і сервіс усієї гами енергонасиченої техніки), що складається із двох великих промислових груп — «Новое содружество» і «Агромашхолдинг», а також концерну «Тракторные заводы». Як і слід було очікувати, межі РФ виявилися для них затісними, і техніка вже гуркоче на просторах СНД.

Комфортніше порівняно з колегами почувають себе вітчизняні тракторобудівники: у цій сфері, на відміну від комбайнової, імпорт не всевладний. Але це не означає, що українці довго і безтурботно почиватимуть на сегментарних лаврах. Чи здатні наші технарі, як будь-яка велика тракторна фірма Заходу, запропонувати споживачеві повний типорозмір машин — від 50 до 400 кінських сил і більше, спроможних реалізувати нові агротехнології у різних за розмірами, спеціалізацією і ґрунтовими умовами сільськогосподарських підприємствах? Ні, і ці великі «білі плями» у номенклатурі істотно знижують конкурентоспроможність вітчизняної тракторної промисловості.

Їх потрібно усувати, одночасно підвищуючи технічний рівень серійних машин, що дуже непросто за вкрай низького платоспроможного попиту. Саме через нього в Україні найоптимальнішим за затратами є трактор третього класу, що, звісно, віддаляє нас від зарубіжжя. Щоби якнайповніше використовувати потенціал сільського господарства, потрібні потужні «мастодонти», зі збільшеною шириною захвату, багаторядні і багатофункціональні, здатні виконувати за один прохід вісім-дев’ять операцій.

Не забуваймо, що головний гравець на тракторному ринку перебуває за межами України. Це — Мінський тракторний завод (МТЗ). Найсучасніший на території колишнього СРСР, він випускає трактори майже всіх модифікацій. Близько 40% продукції сябри реалізують на російському ринкові. Про те, що МТЗ нарощуватиме потужності, свідчить цільова програма розвитку авто- і тракторобудування на 2003—2005 роки і до 2010 року, прийнята Радою міністрів Білорусі. Підприємствам тракторобудування до 2005 року необхідно освоїти випуск нового покоління тракторів потужністю до 300 кінських сил. Згідно з програмою, підприємства моторобудування створять дизельні двигуни різної потужності, які можна буде сертифікувати за стандартами «Євро-2» і «Євро-3».

Саме з Білоруссю, а не Україною, Туркменістан уклав великий контракт на купівлю тисячі тракторів МТЗ на суму майже 20 млн. дол. Не наші заводи стали традиційними партнерами сільгоспвиробників Туркменістану, а американська корпорація «Кейс», що поставила 100 тракторів і стільки ж планувальників «Рейнолдс» на загальну суму 14,8 млн. дол. В середньоазіатській країні парк техніки від «Кейс» і «Джон Дір» налічує понад півтори тисячі одиниць, а кількість мінських тракторів наблизилася до п’яти тисяч. Хоча на одній із виставок «Агро» під Києвом урядова делегація з Ашгабада довго придивлялася до наших тракторів і комбайнів, захоплено кивала головами, і журналісти відбарабанили про масову закупку сільгосптехніки. Не збулося... Як і спроби розгорнути у Казахстані виробництво на Павлодарському заводі малолітражних двигунів комбайнів «НАН» (за аналогом українського «Лан»). Хоча наша гордість — копія знятого з виробництва німецького «Клаас».

Кіптява і лоск сільгоспмашинобудування

Не знаю, збіг обставин чи спеціально підготовлений сюрприз до приїзду Президента, але саме напередодні прибуття Леоніда Даниловича цехи ВАТ «Харківський тракторний завод» (ХТЗ) ожили. Приводом стало російське замовлення на виробництво тисячі тракторів — найбільше за останні роки (якщо не рахувати, що раніше з конвеєра підприємства сходило 76 тис. агрегатів на рік). Співробітництво з «Росагроснабом», який здійснює комплексні поставки техніки для російського АПК, неминуче позначиться на стратегії продажу харківської колісно-гусеничної продукції.

Такий «глянець» не заспокоїв Леоніда Кучму, котрий прибув на початку березня до Харкова для серйозної розмови про вкрай важкий стан у вітчизняному сільгоспмашинобудуванні. Бо в тім же Харкові ситуація на заводі «Серп і Молот» різко контрастувала з позитивом на ХТЗ. У минулому один із найбільших виробників дизельних двигунів, зокрема майже 200 тис. на рік для комбайнів «Дон» виробництва російського «Ростсільмашу», став проблемним підприємством регіону і практично занепадав. Лише борги по зарплаті сягнули 10 млн. грн. Якщо прем’єр Віктор Янукович до початку президентських виборів встигне об’їздити всі підприємства сільгоспмашинобудування, то борги по зарплаті там погасять, як і на ВАТ «Херсонські комбайни», яке Віктор Федорович ощасливив своїм візитом. А то ще й порадують вигідними кредитами...

Якщо від локальних проблем здійнятися до загальнонаціональних, то тут єлею ще менше. 18 лютого ц.р. Кабмін затвердив проект постанови про розподіл коштів, передбачених у бюджеті 2004 року на здешевлення кредитних ставок для підприємств агропромислового комплексу. Поділяю радість сільського міністра Віктора Слаути, котрому вперше (за всі роки бюджетної компенсації процентних ставок по кредитах для АПК) доведеться апробувати механізм здешевлення саме довгострокових кредитів — 120 млн. грн. На тверде переконання уряду, вони спрацюють на забезпечення аграріїв основними засобами.

У мене менше оптимізму, ніж у чиновників. І ось чому. Навряд чи з появою згаданих 120 млн. грн. селяни витрачатимуть на придбання техніки більше, ніж 6% залучених за останні три роки кредитів. По-перше, якщо уряд вважає трирічний період для кредитів довгостроковим, то тоді короткостроковими для селян стануть... добові позички. По-друге, компенсаторні 12—14% від суми кредитів аж ніяк не назвеш пільговими, швидше — обтяжливими. На тлі банківських ставок — 18—21% річних (а на практиці — ще вищих) — вони виглядають мізерними, зате від паперової тяганини, щоб їх одержати, можна сконати. До всього, кредити видають маєтним, а не голодранцям. Середняки ж і сильні господарства купують техніку за власний кошт, остаточно зневірившись у запевненнях уряду усунути диспаритет цін. Якщо 1990 року комбайн СК-5 «Нива» у грошовому еквіваленті дорівнював 34 тоннам зерна, то нині — більш як півтисячі. Щоб купити просапний трактор, у ті часи потрібно було продати 9,4 тонни насіння соняшнику, тепер — 46...

Власне, подібні «активації» урядів у питанні розвитку вітчизняного сільгоспмашинобудування інакше, як спорадичними, не назвеш. У технічному і технологічному плані Україна відстає від провідних зарубіжних фірм на два покоління. Отже, у контексті вступу у СОТ вітчизняні заводи абсолютно не готові відкрито конкурувати з «капіталістичними» компаніями.

Поповненню технічного арсеналу могла б сприяти і виважена амортизаційна політика. Успішні заходи у цій сфері дали змогу США вирватися з чіпких обіймів економічної кризи 1971—1975 років, завдяки чому щорічний приріст інвестицій зріс до 8—10%. В Україні ж діючі із 1997 року порядок і норми нарахування амортизації мають фіскальний характер і суперечать власне суті цього процесу. Хіба можна «оздоровлювати» табун коней сталевих, якщо навіть після десяти років експлуатації сума амортизації становить лише 80% початкової вартості техніки? Між іншим, за інтенсивної експлуатації її ресурс вичерпується за три-п’ять років...

Якщо «лежачі» господарства можуть, у кращому разі, розжитися на рало, то фінансово міцні все-таки перевагу надають імпортній техніці. 2002 року вони закупили за кордоном 3,6 тис. тракторів і тисячу зернозбиральних комбайнів на суму 90 млн. дол. Торік витратили 62 млн. дол. Тобто, за рік іноземні виробники одержали більше, ніж передбачалося бюджетних коштів для фінансування урядової програми з виробництва сільськогосподарської техніки на 1998—2004 роки. Головна причина, що змушує вернути носа від лейбла «Made in Ukraine», — низька якість. «Більше половини машин не відповідає світовому рівню за показниками продуктивності і якості, надійності і за умовами роботи механізаторів, — журився в Харкові глава держави. — А якщо точніше — вони катастрофічно ненадійні. Час роботи до першого збою — лише десять годин»...

Міністерство аграрної політики затвердило порядок визначення на конкурсній основі переліку вітчизняної сільгосптехніки, закупівля якої фінансується за кошти держбюджету. Біда: вибирати ні з чого!

Не певен, що створення ще однієї національної компанії у сфері сільськогосподарського машинобудування чи об’єднання підприємств під дахом єдиного холдингу, на що налаштовуються урядовці, приведе до збільшення обсягів виробництва і поліпшення якості продукції. Гіркий приклад цьому — діяльність холдингу «Украгромашінвест», у якому сконсолідовані монстри вітчизняного сільгоспмашинобудування. Якщо Кабмін і надалі діятиме у тому ж руслі, тракторні і комбайнові заводи буде перепрофільовано на ремонтну базу для сільгосптехніки. Аномальне відхилення спостерігається вже сьогодні: запасні частини і ремонти у загальному випуску продукції становлять 44%. Усе це вовтузіння швидше нагадує комбайново-тракторне роззброєння, аніж нарощування сталевих м’язів.

Власне, ми скочуємося до тих часів, коли галузь продукувала лише 27% найменувань сільгоспмашин, які використовувалися в Україні. За роки незалежності ми спромоглися забезпечити власні потреби на 85%; чверть вітчизняної техніки модернізували. І хоча тепер виробники мають змогу вдовольнити запити аграріїв по всій номенклатурі, технічний рівень машин підвищується повільно. Близько 18% розроблених останніми роками зразків не відповідають вимогам надійності, 56% — безпеки праці. Майже три чверті деталей до ґрунтообробних агрегатів виробляють із відхиленням від вимог нормативної документації...

Міністерський неоліт

Дехто вважає, що убезпечитися від повної капітуляції нас порятує... реанімоване Міністерство сільгоспмашинобудування. Свого часу таку спробу зробив Володимир Кравчук. Тодішній керівник Департаменту сільгоспмашинобудування Мінпромполітики завдяки майстерному кулуарному дриблінгу спершу у комітеті з аграрних питань і земельних відносин ВР, а потім і під куполом парламенту зумів вициганити привілеї для галузі. Але Закон «Про стимулювання розвитку вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу» виявився близнюком іншого — «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001—2004 років». Бо зазіхав на ірреальне — фіксовану частку видатків бюджету на фінансування заходів із підтримки та розвитку машинобудування для АПК на рівні 1%. А це — майже 600 млн. гривень. Одне слово, через бюджетні обмеження закон жаданої віддачі не приніс.

Не вдалося ініціаторам зреалізувати і глобальну ідею — відродити Міністерство сільськогосподарського машинобудування зі штатом щонайменше 100 клерків. Одне із ключових положень законопроекту мусувало створення уповноваженого центрального органу виконавчої влади, компетенція якого поширювалася практично на всі процеси, пов’язані із розвитком галузі та її стимулюванням. Одначе цей задум не вмер, і сьогодні дедалі гучніше лунають заклики до «самостійності».

За відновлення Міністерства транспортного сільгоспмашинобудування висловився і категорично навернений до села голова Верховної Ради Володимир Литвин. Спікер не поділяє галузевого двовладдя: виробництво техніки для села зосереджено у Мінпромполітики, а її обслуговуванням і сервісом займається Міністерство аграрної політики.

По-перше, хто б не займався ремонтом, на ньому «висітимуть» майже 200 млн. грн., які сільгосппідприємства через неплатоспроможність заборгували партнерам за надані послуги. По-друге, не так важливо, у чийому віданні перебувають 38 заводів, 578 спеціалізованих і 513 районних майстерень загального призначення. Головне — вони деградують і занепадають, причому так стрімко, що не в змозі підтримувати навіть рештки старезного машинно-тракторного парку. По-третє, суто технічну проблему ми відриваємо від кадрового забезпечення. У чийому підпорядкуванні не перебували б сільські профтехучилища, очевидно, що механізатори не готові до роботи на сучасних агрегатах. У багатьох ПТУ немає навіть макетів новітніх тракторів і комбайнів, а це все одно, що навчати плавання... на піску.

Більше того, представники «механізованих» професій масово полишають село. Їх ваблять 1200 гривень столичного будівельника, а не середньомісячна заробітна плата в АПК — 206 гривень, більш як удвічі нижча за середню по Україні. Через кадрову скруту керівники деяких господарств змушені на період жнив наймати навіть... турків.

Навряд чи нова столична структура полегшить працю хлібороба у глибинці. Щоби виростити пшеницю, йому, сердешному, доводиться хекати у кількох відомствах: за насінням — в одному, міндобривами — у другому, за соляркою — у третьому... Плодимо ще одне?!

Почав із кордону, ним і закінчу. Сидять обіруч нейтральної смуги дві зозулі. Забачивши подругу, росіянка привіталася: ку-ку! Мовчок. Ще раз: ку-ку! «Чом мовчиш, сусідко?» Наша птаха поважно відповідає: «Я — українська зозуля! От лишень не навчилася вимовляти «зо-зу».

Що ж до національного сільгоспмашинобудування, то нам треба ще ой як «зозулити»!