Молочна цівка

Спершу ми поперхнулися зерном, за ним — м’ясом. І якби не запили молоком, точно вдавилися б. Але ж якщо через два-три роки подібне повториться (не виключаю!), то рятуватимемося хіба що зельтерською. Бо молока, як і багато чого іншого, під рукою не виявиться. Щоб передбачувати дефіцитні ніші, не обов’язково ходити в аграрних світилах чи прочищати чакри для спілкування з Космосом. Варто лишень системно проаналізувати розвиток галузі, зіставити баланси й ураз опиняємося на молочній мілині.

Тому «ламбадне» вихляння рекламної корови із переповненим вим’ям не що інше, як гра на публіку. Якщо міряти загальнонаціональну молочну цівку, то вона — тонша комариної.

Хіба реве бугай, якщо корови поруч?

Скоро здичавілі бугаї через відсутність партнерок ґвалтуватимуть людей. Смішки смішками, але можуть бути і телята! Вони — єлей на душу новому урядові, який на радощах майже півмільйонний приплід приписав до своїх заслуг, хоча зачатий він був ще за часів адміністрування Віктора Януковича. Свіжу владу можна зрозуміти: хочеться прискорення і вражаючих результатів. Навіть попри закони природи.

Похвально, що аграрні чільники пливуть не лише за молочною течією, а й проти неї. Бува, пірнають у наукову глибінь і тоді ґрунтовно пояснюють, чому трава зелена, а молоко — біле, що сметана гірчить не від з’їденого коровою полину і що молоковіддача зростає під музику Чайковського, а падає — від «Ґринджол». Знають селянські керманичі навіть те, що сир не виколупують із вареників!

А от на простому запитанні запарюються: коли ж настане декларована з 2000 року стабілізація у молоковиробництві? Тим більше що задля цього виділяють чималі бюджетні кошти: в середньому на рік — 150 млн. дол. А нетель коштує півтори тисячі. Отже, якби щороку закуповували 100 тис. теличок, то за роки незалежності українське дійне стадо зросло би десь на півтора мільйона високопродуктивних корівок. А якщо зважити, що 100 тис. нетелей після дев’яти з половиною місяців генерують таке ж потомство, із якого половина — майбутні продуценти молока, то наразі мали би череду у більш як шість мільйонів голів.

Зрозуміло, такий підхід до розв’язку проблеми надто спрощений, бо навряд чи вижила б за наших спартанських умов манірна голландська чи німецька худібка. Одначе ми ні на Захід не рівняємося, ні у власному хлівові порядок не наводимо. За вільної України ми не те що надбали — половину розгубили і тепер вдовольняємося лише чотирьохмільйонним поголів’ям корів. Правда, можна меншим складом та краще, що й роблять в Європі та за океаном. Приміром, у США істотно зменшили поголів’я, але за рахунок підвищення продуктивності стада надій на корову становить 8,5 тис. кілограмів. У Новій Зеландії за такої ж кількості корів, як і в Україні, від кожної надоюють 3,8 тис. Подвоїлося виробництво молока у Китаї. А ми за продуктивністю сусідуємо з Індією: там 37,6 млн. корів продукують 35 млн. тонн молока.

Після 2000 року молоковиробництво різко «переформатувалося» і нині у сільгосппідприємствах налічується 950 тис. корів, тоді як у господарствах населення — три мільйони з хвостиком. Таке співвідношення одразу негативно позначилося на однорідності стада, якості сировини. Власне, корів на селянському обійсті майже стільки, скільки сільських пенсіонерів. То чи коректно говорити про нарощування поголів’я у приватному секторі, якщо населення у глибинці щороку меншає?

Ні, раніше дядько з тіткою могли дати раду і двом, і трьом коровам. Але тоді були колгоспи, з яких корми переважно поночі перекочовували до годівниць домашніх тварин. Тепер і з однією вагота, бо за сучасних технологій на кожну має припадати два гектари кормових трав. Сіють їх одиниці А збіднений раціон — це і «знесилене» молоко.

Про порідність стада, як і потомство, узагалі мовчу. Ситуацію у цій сфері краще проілюструю анекдотом. Жене хлопчик сільською вулицею похітливу корову.

— Куди, синку, корову ведеш?

— До бугая.

— А тато що, не може?

— Та може... Але бугай краще.

Добре, якщо є вибір. Але у глибинці корів здебільшого покривають ким і чим попало. Маєтні можуть дозволити собі тримати в оборі закільцьованого елітного бугая вартістю від чотирьох до семи тисяч доларів: для власних потреб та ще й заробляють паруванням на стороні. Дехто схиляється до штучного осіменіння, покладаючись на стовідсоткову дію живчиків, заморожених у рідкому азоті. Хоча їх всесильність часто буває оманливою, навіть за потрійної дози. Річ у тому, що Україна у 1980-х роках нагромадила багатющий спермобанк заморських плідників і спорожняє його за демпінговою ціною — долар за порцію, тоді як «свіжак» коштує 25. Фірмачів, котрі розмахують давнішнім сертифікатом якості, ніким не скасованого, докори сумління абсолютно не гризуть. Ним вони лише гарантують, що з проданого сімені народиться теля, а не плезіозавр. Але не знають, до якої породи віднести цю свійську істоту — молочної, м’ясної чи комбінованої. Одне слово, Содом і Гоморра.

І за такої плутанини МінАП постійно вимагає від сільгосптоваровиробників поглиблювати молочне річище. Але то за старих часів «Після пленумів ЦК стало більше молока!» Нинішні селекторні наради для м’ясомолочних корів — не вказівка. І скільки доярки не мозолять руки, не тягають дійки, не розводять білило водою, ледве переступають межу у тисячу кілограмів на корову. Узагалі-то, вона починає доїтися вповні лише на третій рік життя, а піка досягає на п’ятому. На Заході так і чинять: упродовж цього періоду років висотують із неї все і — під ніж. Порівняно з ними ми — гуманісти, оскільки корови живуть у нас довше — до восьми років. Але така поблажливість не додає продуктивності і не знижує собівартість сировини: за цими показниками Україна пасе задніх не тільки в Європі.

Молокососи

«Молоко-о-о! Молоко-о-о!» На цей клич до жовтої бочки стягуються сонливі городяни: хто — з бідончиком, хто — з трилітровим слоїком. Попри категоричну заборону продавати молоко з автоцистерн, моїм «будильникам» якось вдається прошмигувати повз усі пости і безкарно реалізовувати пійло на розлив на п’ятачку між «висотками». Я не п’ю ні фляжне, ні пакетоване. Принципово.

Із липня 2002 року Україна запровадила державний стандарт на «молоко заготівельне». Його вважають найпрогресивнішим серед колишніх країн СНД, оскільки ним встановили межу — 3 млн. бактерій в мілілітрі молока проти 20 млн. за радянськими нормами. Та вся біда в тім, що на сьогодні він не діє. І головно не через дефіцит сировини, а через відсутність механізму контролю, системи штрафних санкцій до порушників: як селян, так і промисловців. Тому молокозаводи продовжують звозити все, що під руку потрапляє, без бактеріальних замірів. А в Європі молоко з рівнем понад мільйон бактерій переробляють на сухий корм і згодовують братам нашим меншим. Цивілізація!

Чим загрожує підвищена у 6,5 разів бактеріальна забрудненість сировини? Для підприємств — додатковими затратами на її пастеризацію, від якої, до речі, бактерії повністю не здихають. Для нас, споживачів, — здутими животами, дисбактеріозом, метеоризмом, бо мікрофлора шлунка не в силах боротися із таким нашестям чужинських «агентів». Заводське молоко за чистотою також не ідеальне. На переважній більшості підприємств труби не міняли років зо 30—40, відколи збудували. І нашарування молочного каменю — джерело бактерій, у них таке, що рідина ледь просочується.

Та навіть за таким «брудним» взятком заготівельники гасають навипередки. Приїздять у село два молоковози-конкуренти і починають торгуватися... між собою. Лік іде на півкопійки-копійку: бува, до кулаків доходить. Кому з бабок повезе, ті дорожче спродують, решта — на ті ж таки півкопійки-копійку дешевше. Зате за готівку. У кого корова здорова — тим нічого переживати, а в кого хвора на лейкоз, мастит чи туберкульоз — потерпають. А раптом на лабораторну пробу візьмуть? Та хто там його міряє?! Лляй, Маріє, люди ще й не таку гидоту п’ють!

Так або схоже переробні підприємства скуповували молоко 15 років тому, така ж «кухня» збереглася і дотепер. Правда, тоді, 1990 року — найуспішнішого для молочної галузі — в Україні налічувалося 641 переробне підприємство проти 441 зараз. Це — юридично зареєстрованих, а працює і того менше: трохи більше половини. У середньому — сім-вісім заводів у кожній області. Але ж тоді і сировини було — не рівня нинішній мілині: 21 млн. тонн проти 13 млн. 740 тис. У кращі часи на переробку надійшло 18 млн., у гірші, теперішні — лише 5,2. Дещиця порівняно з країнами ЄС, де товарність молока сягає 96%. Причому, тоді питома вага сільгосппідприємств у продажах сягала 93% і лише 7 — приватного сектора. А це ознака того, що молокозаводам легше було формувати на фермах великі партії однорідної сировини, стабільної якості.

Із 2001 року коромисло переважило у бік одноосібників. Вони домінують у валі — 81,2% і в здачі молока на переробку — 67,4%. Ось тут і починаються статистичні метаморфози. Якщо сільгосппідприємства із надоєних 2,5 млн. тонн продали молокозаводам 1,7, то селяни із 11,2 — лише 3,5 млн. тонн. А куди поділося вісім мільйонів? Є три точки реалізації: частину випивають самі, частину виносять на базар, а решту — згодовують худобі. Традиційно на власні потреби залишають 2,5—3 млн. тонн. Погодьтеся, навіть за хронічної невситимості третина населення країни ніяк не може спожити більш як половину надоєного. А якби могла, то Україна не опустилися б на 150 кілограмів нижче раціональної норми споживання молокопродуктів на душу населення!

Виходить, майже п’ять мільйонів тонн білого пійла віртуальні?! Тим більше на тлі загального дефіциту сировини статистичні дані ну ніяк «не грають». Візьмімо ще такий показник, як сезонність. Якщо на Заході розбіжність між зимовими і літніми надоями становить всього-на-всього 10%, то у нас перепади міряють у рази: три-чотири. В Європі такої «м’якої» кореляції домагаються за рахунок сталого ситного раціону, «плаваючих» графіків отелення. А в нас усі корови маршем ідуть «на гульки», а через 9,5 місяців гуртом — у «декретну відпустку». Кого ж узимку доїти?

Сезонність спричиняє падіння рентабельності виробництва по всьому продовольчому ланцюжку — від сільгоспвиробника до продавця. Тому і закупівельні ціни стрибають більш як удвічі: у жовтнево-лютневу пору — дорожче, весняно-літні місяці — дешевше. Як власник корови маю зуб на переробників і торгівлю. Літр молока майже 4-відсоткової жирності заготівельник купує у мене по 70 копійок, а в магазині він, запакетований, збіднений до 2,5% вмісту жиру, коштує уже... 2,50 гривні. І це називають ринковими засадами?! Правда, вряди-годи уряд із депутатами намагаються втрутитися і застовпити сталі розцінки на сировину.

На останній «селянський» зойк нардепа Богдана Губського запровадити мінімальні закупівельні ціни на молоко на літній період — 1,20 за літр і 1,70 — узимку, Кабмін зреагував миттєво. Прем’єрша доручила ретельно проаналізувати ситуацію з ціноутворенням, зокрема наскільки обґрунтованою є різниця між відпускними цінами постачальників сировини та роздрібною у торговельній мережі. Не відаю, чи вистачило тижня міністрові Олександру Баранівському, аби «в’їхати» в українізовану Марксову теорію. Але він без запинки заявив: 1,20 гривні за літр — цілком пристойна плата, що дасть змогу галузі нормально функціонувати та розвиватися.

Ну, по-перше, від такої пропозиції корови можуть перенервуватися і «згорить» молоко. По-друге, якими аргументами оперував головний аграрій України, виводячи на стелі 1,20, а не 1,19 чи 1,21? По-третє, ця ціна незмінна як для сільгосппідприємств, так й одноосібників, незалежно від собівартості сировини? По-четверте, заготівельники платитимуть гривню двадцять і за молоко першого ґатунку , і за помиї? Щось подібне урядовці намагалися вчинити із м’ясцем і продешевили.

Одне слово, від адміністративних окриків молокоздавачам не легше. Не чути їхнього голосу і через відсутність власного професійного об’єднання. Натомість проблемами переробників переймаються кілька громадських організацій, з-поміж яких найпомітніші Національна асоціація «Укрмолпром» та Спілка молочних підприємств України. Двовладдя зумовлене тим, що перша обстоює інтереси старої формації — 25 обласних молочних об’єднань із низовими заводами у районах. До другого конгломерату входять нові сучасні підприємства, яких згрупував принцип вузької спеціалізації і дав змогу завоювати певні сегменти на монопродуктовому ринку: продукції з незбираного молока, кисломолочної, сирів, йогуртів, морозива. З огляду на специфіку виробництва, ринкові підходи назвати конкурентами «Укрмолпром» і Спілку можна з великою натяжкою. Чому ж тоді перший — у фаворі, а друга — у дискримінантах?

Рівноправність порушило Міністерство аграрної політики, яке листом від 8 липня 2004 року визначило «Укрмолпром» базовою організацією в галузі переробки молока. Цим самим центральне відомство делегувало Національній асоціації право «координації здійснення державної політики в галузі переробки молока та виробництва молочних продуктів, розробки методичного забезпечення щодо здійснення технологічних процесів, формування законодавчої бази». Привілейований суб’єкт міг вносити пропозиції до проектів законодавчих актів, що встановлюють щорічні витрати державного бюджету у молочній галузі, розміри дотацій і доплат за продане сільгосптоваровиробниками молоко, повернення ПДВ при експорті молокопродуктів, надання цільових коротко- та довгострокових кредитів підприємствам молочної промисловості.

Мало того, що аграрні чиновники заплющили очі на Закон України «Про захист економічної конкуренції», стаття 16 якого забороняє делегувати окремі владні повноваження об’єднанням, підприємствам, оскільки це може призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції. Вони ще й проігнорували Закон «Про молоко та молочні продукти», за яким бунчук слід було вручати не «Укрмолпрому», а визначеному наказом МінАП колегіальному органові — узгоджувальній комісії, до складу якої мали б увійти порівну виробники сировини, переробники і торговельники.

Антимонопольний комітет вказав аграрному відомству на хибність його дій і запропонував відкликати листа. Останнє ж намагалося пручатися і хоч у такий спосіб подовжити життя ним же створеної, але згасаючої асоціації. Зрештою все-таки довелося вичавити з себе ментора, відмовитися від антиринкового наміру і вчинити за законом.

Молочні «брати» та «сестри»

Український ринок молока пережив кілька переділів. За радянської доби майже в кожному райцентрі діяв молокозавод, який випускав повну продуктову лінійку: із незбираного молока, кисломолочну, масло, сири, сухе молоко, казеїн, морозиво. Їх співвласниками були колгоспи з радгоспами, які почасти впливали на виробничу діяльність промисловиків і були зацікавлені у ритмічності тандему. Але під час ваучерної приватизації селянські частки виявилися мізерними — 10%, а то й узагалі «розмитими».

Нові власники за відсутності повнокровної конкуренції не поспішали з модернізацією і «виїжджали» на старому устаткуванні та технологіях. На усталену сировинну зону в радіусі 30—40 кілометрів, як і на ринок збуту ніхто не зазіхав, тому жили, не сушили голову. Із року в рік раділи дивідендам, тоді як заборгованість господарствам за здане молоко удвічі-втричі перевищувала власне виплати. Отоді й почалося тотальне вирізання дійного стада. Мудріше вчинили поляки. Там 90% акціонерів молокопереробних підприємств — товаровиробники. І цим самим «убивають» двох зайців, оскільки мають стабільну ціну за сировину, та ще й прибутки від роботи молочарень.

Низові молокозаводи, по суті, не змогли протистояти новим гравцям, що стрімко увірвалися на моноринок. Більша частина «ветеранів» стала перевалочними базами великих компаній — регіональними збирачами молока і «холодильниками». Проте навіть така роль — тимчасова, бо вигідніше змонтувати за півмільйона гривень сучасний приймальний холодильний пункт до 50 тонн молока на добу з трьома-чотирма фахівцями обслуги, аніж утримувати допотопний завод із фізично і морально зношеним обладнанням, та ще й численним колективом.

Доля решти також незавидна: деякий час вони ще зможуть незалежно переробляти свою добову пайку — 10—15 тонн, але невдовзі, спонукувані ринковими факторами, таки зійдуть з дистанції. Їхній ареал просторово обмежений. Тим більше, у ньому мешкають переважно селяни, котрі самі себе забезпечують молоком, кисляком, сметаною, сиром. Тому у дрібних заводів залишається єдине: виробляти «довгограючу» продукцію — масло та тверді сири. І реалізовувати її (або тривалий час зберігати у холодильниках) на ринках з ширшою географією відносно своєї дислокації. Тим більше що транспортні витрати на перевезення цих продуктів набагато нижчі, аніж молока у цистернах.

Звісно, така врізана функціональність б’є по собівартості. Якщо побічна продукція (чи основна) не реалізується, то відповідно усі виробничі затрати лягають на основну (чи побічну). Ті ж молочарні, що здійснили диверсифікацію, і з технологічних «відходів» — відвійок і сироватки — можуть виробляти сухе молоко та казеїн, також у підвішеному стані. Річ у тому, що цінове коливання на останні продукти повністю залежить від кон’юнктури зарубіжних ринків. У роки, коли попит падає, заводи зазнають суцільних збитків.

Прискорювачами кардинальних змін виступили нові молочні компанії, яких наразі вже десять. Їх не злякала віддаленість сировинних зон: за рахунок власного великовагового автотранспорту доставляють молоко за 200—300 кілометрів. Одначе вони не паразитують на тілі сільгоспвиробника п’явками: за ініціативи компаній в окремих населених пунктах починають гуртуватися кооперативи зі стадом 70—100 корів, що гарантує більш-менш повноводу молочну ріку. Для високопродуктивного стада за власний кошт споруджують механізовані комп’ютеризовані доїльні зали. І не архаїчні казарми з яслами, скляними молокопроводами, а європеїзовані, із безприв’язним утриманням, облаштовують пункти для приймання, охолодження та зберігання сировини.

Не поскупилися і на інвестиції, які вкладають у технічне переоснащення, сучасні технології, розширення асортименту, привабливу ергономічну, функціональну упаковку. Системний підхід дає змогу довести собівартість виробництва літра молока до 50 копійок, а продавати по 1,50 гривні. 200% чистого доходу! Виявляється, таке можливе в Україні. І не варто тринькати бюджетні кошти на закордонні поїздки і привозити звідтіля те, що вже апробовано на рідних теренах. Галузевим спілкам із МінАП залишається лише створити на базі елітних господарств (а таких назбирається з десяток) навчальні центри для охочих надбати передовий досвід. Один із них, зі статусом міжнародного, організувала корпорація «Агро-Союз» (Дніпропетровська обл.) спільно з канадською компанією ABS. Стажуватися одночасно може весь персонал тваринницької ферми — від керівника до фуражира, і закріплювати здобуті знання тут же, в «Агро-Союзі», що має статус племінного заводу і базового господарства з упровадження інновацій МінАП.

Якщо ж говорити про лідерів у молокопереробці, то рейтингову п’ятірку виробників продукції із незбираного молока очолюють холдинг «Юнімілк Україна», група підприємств «Вімм-Білль-Данн», СП «Лакталіс-Україна», об’єднання КОМО і група підприємств «Рейнфорд», які контролюють майже 40% ринку. Лінійка сирів представлена корпорацією «Клуб сиру», КОМО, «Гадячсир», «Мілкіленд» та «Укрпродукт Груп». На їх частку припадає до 35% сирного ринку. А от вершкового масла не такий пістрявий. В основному переважає масло селянське, однак подвійними темпами прогресує випуск масла з рослинними жирами. Найбільшими виробниками масла тваринного є Тульчинський маслозавод Вінницької області, Роменський молококомбінат Сумської, Житомирський маслозавод, об’єднання «Ковельмолоко».

Дехто вважає, що перелічені гравці — це команда-моноліт, 20-кілограмовий брусок коров’ячого масла. І протистоїть вона ослабленим локальним операторам, жадаючи чимскоріш проковтнути їх з усіма потрухами. Неправда, бо й «просунуті» конкурують між собою, гиркаються за ті ж таки сировинні зони, ставлять підніжки один одному, послуговуючись босяцькими рекламою і PR-ходами, звинувачують у фальсифікаті, самі потай випускаючи його, вдаються до промислового шпигунства... І все ж, є конкурентні сфери, підвладні одним компаніям, і недосяжні для інших.

Приміром, у класифікації «нові технології» немає рівних ВАТ «Галактон». Воно враз обігнало конкурентів, упровадивши нові терміни зберігання: 7 діб для пастеризованого молока проти існуючих 36 годин і 14 діб для кисломолочної продукції проти 72 годин. При цьому не зрадивши основній філософії — висока якість. А от із «Клубом сиру» та «Вімм-Білль-Данном» ніхто не може тягатися у сумах, вкладених у модернізацію виробництва. Остання компанія інвестувала близько 2,7 млн. дол. у черговий етап реконструкції Київського міського молокозаводу №3. Чим вирізняється «Данон»? Сучасними пакувальними рішеннями, жорсткими міжнародними стандартами на готову продукцію.

Вони порізно у конкурентних перегонах і разом, якщо справа стосується суспільно-економічних інтересів, корпоративних. Згуртувалися, коли один із мережних супермаркетів заломив захмарну ціну за викладку на прилавках їхньої продукції. Більше того, гроші з виторгу обіцяв повертати виробникам через... місяць замість унормованих трьох діб. Виходило, молочарі за власний кошт безпроцентно кредитували б розвиток торговельних мереж. Тоді їх не поставили на коліна, а перша колективна перемога підштовхнула об’єднатися у Спілку молочних підприємств України.

Але це вже потаємні тонкощі могутньої молочної індустрії, а точніше — тріади «виробник—переробник—торговець». Та чого варта ця компанія без четвертого — споживача?! У нас же перед вітринами очі врозліт від вибору. Хто тямить у цих середніх цінових сегментах і преміум-класах, хто популярно пояснить відмінність між біфідокефіром, біокефіром і «лінійним», простим? Тут не до жиру... Ми покладаємося лише на вміст гаманця і боїмося прогадати, аби не купити замість натур-продукту фальсифікат. Але про найсмачніше — дещо пізніше.