ЧИ ПРИРОСТЕ УКРАЇНСЬКА ЕКОНОМІКА ВИНОГРАДАРСТВОМ І ВИНОРОБСТВОМ?

Агропромислова фірма «Таврія» — одне з найбільших виноробних підприємств України, напрямами діяльності якої є виноградарство, садівництво, виноробство, сокове й коньячне виробництва. 2002 року це велике спеціалізоване підприємство випустило 410 тис. дал ординарних і марочних коньяків, 250 тис. дал столових і кріплених виноградних вин, 50 тис. дал високоградусних напоїв і горілки.

Столітня історія «Таврії» — це шлях творчого опанування вітчизняного й зарубіжного досвіду виноробства з постійним застосуванням найпередовіших технологій. З 1970 до 2002 р. вина й коньяки заводу було відзначено на міжнародних виставках 43 золотими, 46 срібними і 21 бронзовою медалями, багатьма дипломами. Настільки висока оцінка діяльності підприємства — результат професіоналізму керівників технологічних служб і цехів, усього колективу. Давні традиції та новаторство, виробнича дисципліна й найсуворіше дотримання технології виноробства, любов до обраної справи та прагнення порадувати споживачів — головні складові успіху, що забезпечують бездоганну репутацію і світову популярність «Таврії». Хоча безперервно підтверджувати досягнутий рівень складно, адже сировинний сектор галузі вироджується, а сама вона не може похвалитися підтримкою й увагою з боку держави. Про все це ми й розмовляли з головою правління ВАТ «Агропромислова фірма «Таврія» Олександром Сидоренком.

Трішки історії

У відповідь на прохання розповісти, як усе починалося, хто стояв біля джерел суперсучасного виноробного підприємства «Таврія», Олександр Сидоренко повідав ось що. Виноградники на Нижньому Дніпрі з’явилися понад століття тому. Правда, наприкінці XIX століття їх розведенням тут не займалися професійно: селяни Великих Копаней, Корсунки, Малої Каховки вирощували виноград для власних потреб, і посадки займали незначні площі. Піонерами нової для цих місць галузі сільського господарства справедливо вважають колоністів, прибулих на Нижньодніпровські піски з відомого сьогодні своїми знаменитими винами селища Шабо, що в нинішньому Бєлгород-Дністровському районі Одеської області (історичний Акерман).

Ось що сказано в документі 1958 року «Досвід вирощування високих урожаїв винограду на Нижньодніпровських пісках»: «Особливо велику роль у розвитку виноградарства в тутешніх місцях відіграв досвід переселенців із Шабо швейцарського й німецького походження. 1889 року вони придбали на Каховській арені понад тисячу гектарів пісків, заснували село Основу, і 1890 року розпочали закладання перших виноградників. Трішки згодом, 1891 року, інша група переселенців з Одеси купила неподалік села Основи 563 гектари пісків, заснувавши там селище Ключове (нині — Нова Каховка), і теж заклали виноградники».

Минуло кілька років, і основці-колоністи довели, що за вмілого господарювання виноградарство на тутешніх пісках може процвітати. 1900 року на 800 десятинах виноградників дбайливі господарі зібрали близько 600 тис. пудів ягід, третина яких припадала на колоністську Основу. Це близько 110 центнерів із гектара (для порівняння — в останні три роки кримські виноградарі збирають лише по 20—30 центнерів). Настільки родючими виявилися піски, які місцеві жителі називали «сахарою» та вважали сущою карою...

Весь урожай основських виноградарів ішов на виробництво вина. Технологія була найпримітивнішою: виноград чавили ногами в спеціальних ящиках-тарапанах, одержане сусло бродило в діжках і перетворювалося на вино. У пляшки вино не розливали — продавали бочками й відрами.

Високі досягнення колоністів — німців і швейцарців — у виноградарстві не міг не помітити царський уряд, адже закладання виноградників на непридатних для землеробства пісках Нижньодніпров’я стало подією величезної ваги та практичної цінності. У ті роки посіви сільськогосподарських культур знищували летючі піски, і зародження села Основи збігалося з державними заходами, спрямованими на боротьбу з піщаними заносами, площі яких тільки в одному Дніпровському повіті займали близько 200 тис. десятин. Посадка на дніпровських пісках виноградників рятувала посіви. Тож колоністів-виноградарів було звільнено від усіх податків, вино продавалося без акцизних зборів, держава відкрила виноградарям кредитну лінію під 4% річних.

До Першої світової війни загальна площа виноградників на нижньодніпровських пісках досягла 3000 десятин, ставши загороджувальною смугою та захисницею чорноземів і річища Дніпра від піщаних заносів. Паралельно створювався центр виноградарства й виноробства, якому видатний учений професор Голов’янко дав ім’я «українська Шампань». Нині — це ВАТ «Агропромислова фірма «Таврія».

Перспектива розвитку чи повний параліч?

— Аби найповніше охарактеризувати стан галузі, до якої належить ВАТ «Агропромислова фірма «Таврія», — говорить Олександр Сидоренко, — потрібно проаналізувати ситуацію в усьому агропромисловому секторі України, чітко визначити місце сільського господарства в економіці нашої країни та його внесок у створення ВВП. Так, як це роблять у країнах Євросоюзу, куди ми рано чи пізно прийдемо. У США 18,9 % ВВП, що становить 720 млрд. дол., створюють 25,3% працездатного населення з урахуванням усіх ланок і служб сервісу — починаючи з того, хто вирощує, включаючи транспортування й переробку і закінчуючи дистриб’юторською роздрібною мережею. Це ті сегменти, які прямо чи опосередковано визначають місце сільського господарства в економіці країни. Не менше значення на Заході надають збереженню сільгоспландшафту, іригації, розв’язанню екологічних проблем. Україна зі своїм сільськогосподарським потенціалом може претендувати на законне місце в двадцятці провідних аграрних країн світу. Тільки коли держава повернеться до галузі обличчям й та одержить стабільний розвиток, це означатиме, що створено нормальні умови для зростання фінансової та іншої інфраструктури, приходу солідних інвесторів.

Якщо говорити про такий сегмент АПК, як виноградарство й виноробство, то нині в Україні він переживає не найкращі часи. Особливість галузі в тому, що в неї порівняно тривалий цикл виробництва. П’ять років потрібно тільки на посадку виноградника й догляд за ним. Тож питання залучення в галузь «довгих» грошей і їхньої вартості стоїть досить гостро, тим паче що ніде у світовій практиці виноградарство й виноробство не мають високої рентабельності.

У нас у країні здавна склалася хибна думка, що виноградна галузь — «дійна корова», із якої можна вичавити в бюджет великі гроші. Насправді все не так. Це виробництво розтягнуте в часі, і винороби знають: плоди своєї роботи одне покоління може й не побачити. Виноградарству й виноробству потрібні інвестиції на тривалий час, і розрахунок за кредитними ресурсами тут можливий тільки на восьмий-дев’ятий роки після закладання виноградника.

Порівнюючи стан українського виноробства з його конкурентами з провідних виноробних країн Євросоюзу, необхідно передусім визначитися: де й у чому ми виграємо, а де програємо. Проводячи ці паралелі, потрібно виходити з власних інтересів, враховувати процес підготовки до вступу в Євросоюз і СОТ. У таких країнах, як Франція, Італія, Іспанія і Німеччина, виноробство за значимістю стоїть на одному рівні з виробництвом м’яса, молока й зерна. Там виноградні вина, приміром, внесено до реєстру харчових продуктів, і на них не поширюється акцизний збір.

Україна колись збирала до одного мільйона тонн винограду на рік, при цьому 40% врожаю експортувалося. Сьогодні виноградарські господарства країни ледь дотягують до 400 тис. тонн валового збору. Збирати більше немає ні можливості, ні економічного інтересу. Тож наш уряд повинен нарешті визнати, що вітчизняне виноробство є не лише складовою економіки, а, коли хочете, й елементом історії та культури. Далеко не кожна країна може похвалитися наявністю виноробної галузі. А Україна може. І ми не маємо права цю галузь втратити.

Виноробство історично притаманне Україні й зумовлено сприятливими природно-кліматичними чинниками. Виноград культивується в наших краях із XVII століття. Про це говорилося й на недавній всеукраїнській конференції, у якій брав участь Президент Леонід Кучма. Йшлося на ній про перехід на так звану регіонально-продуктову спеціалізацію, суть якої — в інтенсивному розвитку тих напрямів сільського господарства, що притаманні конкретному регіону. Тобто кожен повинен займатися своєю справою: якщо п’ять областей культивують виноградарство, отже, саме тут слід сконцентрувати ресурсний потенціал і державну підтримку.

Ми впритул підійшли до проблем сировинної бази галузі. Не таємниця, що український ринок заповнений продукцією виноробства низької якості. Одна з головних причин цього — якість сировини, точніше, її відсутність. На жаль, забезпечити виробництво коньяку за рахунок вітчизняних ресурсів і матеріалів, якщо виходити з потреб внутрішнього ринку приблизно в 7 млн. декалітрів, не вдається навіть на 50%. Оскільки самих виноматеріалів в Україні виробляють не більше 2 млн. декалітрів на рік.

Кілька десятиліть тому Україна мала 250 тис. гектарів виноградників. Потім їхня площа скоротилася до 180 тис. З огляду на те, що за останні п’ять років інвентаризацію виноградних насаджень не проводили, можна стверджувати: у нас сьогодні не більше 55—60 тис. гектарів виноградників, якість яких залишає бажати кращого. Більшості з них уже понад 15—20 років, причому посадки дуже проріджені: при нормі 3—3,5 тис. кущів на гектар ми маємо лише 1,2 тис. Для порівняння — середньоєвропейська норма посадки — до 5 тис. кущів.

При такому віці та структурі насаджень для збереження сировинної зони вітчизняного виноробства необхідно щороку висаджувати не менше 15 тис. га молодих виноградників. Тим часом за останні три роки площі щорічних посадок досягали в середньому 2,5 тис. га на рік. Оскільки щороку списується та викорчовується близько 12 тис. га старих посадок, то виходить, що за останні сім-вісім років площа виноградних плантацій скоротилася вдвічі. Так через п’ять-сім років Україна цілком втратить сировинну базу виноробства.

У проблеми є ще один важливий аспект. Справа у тому, що виноградні насадження повинні продуктивно «працювати» не менше 40 років. Те, що тривалість їхнього життя в Україні не перевищує 18—20 років, — наслідок низької культури землеробства та практично повної відсутності системи захисту рослин. Я бачив вісімдесяти- і сторічну виноградну лозу, що плодоносить із повною віддачею. Для одержання такого результату виноградники необхідно закладати з повним циклом. Тут важливі і здорові клони саджанців, і правильна підготовка грунту, і крапельний полив, який давно себе виправдав у всьому світі.

Протягом 10—15 років нам необхідно максимально високими темпами оновлювати виноградні плантації, забезпечивши обсяг щорічного висаджування молодої лози не менше 10% від нині існуючих. За європейськими мірками, навіть за умови самоокупності виноградників, в один гектар виноградних насаджень необхідно вкласти 50 —55 тис. грн. Отже, щорічний обсяг інвестицій у відновлення й розширення сировинної бази становитиме близько 500 млн. грн.

Існуючі площі виноградників за умови якісної підтримки й закладання нових плантацій, а також переходу на інтенсивне ведення виноградного господарства дозволить нам продукувати понад мільйон тонн вітчизняної сировини за рік. Це реальна можливість забезпечити всі українські виноробні й коньячні підприємства. Тим самим буде створено всі необхідні умови для експортної експансії продукції галузі.

Не можна не торкнутися проблеми садівного матеріалу при закладанні нових виноградних плантацій і відновленні вже існуючих. Завозити саджанці з Європи, як це роблять деякі кримські господарства, — пройдений етап. «Таврія» самотужки витримує повний цикл у виноградному господарстві, сама вирощує саджанці. Ми маємо чудову клонову селекцію. Я не проти закупок матеріалу для розмноження, але далі потрібно його репродукувати самостійно, відбираючи клони сортів, придатних для нашого клімату і грунту. Собівартість виробництва одного саджанця в нашому господарстві становить 1,8 гривні, а в Європі він коштує 1,5 євро.

Який ринок нам потрібен завтра?

Необхідно відзначити, що вже назріла необхідність прийти до такої системи оподаткування алкогольного ринку, яка вже давно застосовується в Європі, — веде далі О.Сидоренко. — Що я маю на увазі? Європа випускає вина й коньяки, виробництво яких суворо контролюється державою за походженням і якістю. При цьому використовуються дуже гнучкі системи оподаткування. Приміром, виробник декларує певну кількість кущів винограду з обов’язковим визначенням кожного сорту, приймає офіційних представників держструктур, котрі фіксують цю цифру, а після чергового сезону виноробства надає всі виготовлені виноматеріали на дослідження незалежним експертам для встановлення відповідності тим чи тим сортовим назвам виноматеріалу. Якщо продукція справді високого класу, виробник одержує право на певні економічні стимули.

Тут я хочу повернутися до проблеми сировини. Сьогоднішні її запаси в Україні без підтримки держави можуть бути виготовлені протягом двох років. Тому вже зараз дрібні виноробні підприємства нашої країни змушені фактично згортати виробництво багатьох цінних марок й окремих видів продукції. Великих виробників такі зміни не лякають. Більше того, якщо відбудеться перерозподіл ринку алкоголю, великі підприємства лише розширять свою присутність на ньому. Але при цьому важко буде зберегти всі шість діючих в Україні коньячних заводів, а либонь кожне підприємство має своє обличчя, свою марку, свою конкурентну технологію. Такого згортання коньячного виробництва допускати ніяк не можна, тим паче в молодій українській економіці, оскільки коньячні заводи стали локомотивами змін у галузі, активно займаються питаннями відновлення виноградних плантацій, упровадженням нових технологій, переоснащенням виробництв.

Говорячи про законодавчу базу оподаткування, не можна впадати у крайності. Якщо проаналізувати історію оподаткування країн Заходу, легко помітити, що її жорсткість була безпосередньо пов’язана зі зростанням доходів громадян. Щойно наставало насичення ринку, виникало надвиробництво, відразу ж включалися механізми стимулювання експорту, посилювалася система якості. А в нас виходить інакше: варто перенести податковий тягар на який-небудь вид продукції, і її ціна штучно зростає, вона відразу опиняється поза ринком і стає недоступною для споживача. Але страждає від цього, природно, не тільки споживач.

Не можна не торкнутися проблеми фальсифікованої продукції, яка боляче б’є по всій українській економіці. Численні дегустації винопродукції та коньяків, проведені в Україні протягом останніх п’яти років, показують, що 70% червоних вин, вироблених у нашій державі, не можна назвати вином. Ринок заполонили підсолоджені напої, які містять натуральні й ненатуральні компоненти, що в цивілізованому світі переслідується законом. Це створює базу для недобросовісної конкуренції та ошукує споживача.

Проблема «тіньового» алкоголю в Україні дуже гостра. Відомі шляхи його виходу до споживача. Це — роздрібна реалізація. Ефективно спрацював би механізм тотального комп’ютерного контролю продукції, що одержується й реалізується вроздріб, безпосередньо на самих торговельних підприємствах. У процесі налагодження такої інформаційної системи до неї можна було б підключити головних операторів ринку — виробників продукції та великі оптові ланки.

Фахівці галузі підрахували, що створення такої схеми реалізації скоротило б тіньовий ринок не менш як на 25—30%. Це й було б найкращим засобом боротьби сумлінних виробників із нелегальними конкурентами.

Державна підтримка виноградарства й виноробства в нашій країні законодавчо визначена, але від неї поки що немає помітного ефекту. Допомога галузі — це гроші з бюджету. Вони повинні працювати ефективно й бути поворотними. Якщо цю систему буде відшліфовано, якщо кредити надаватимуться на тендерній основі, після детального аналізу бізнес-планів із указанням терміну повернення цих грошей, то виграє той, хто вміє забезпечити грошам найкраще застосування. Сподіваємося, що у виграші від упровадження прозорих процедур держпідтримки буде й «Таврія». Доказ цього — бездоганна кредитна історія нашого підприємства, його висока репутація як в Україні, так і за кордоном, унікальний досвід і знання, власні маркетингові програми, контроль над якістю продукції, її захист від фальсифікації.

Як живе «українська Шампань»?

...В агропромисловій фірмі «Таврія» працює згуртований колектив професіоналів. Традиційний корпоративний дух компанії, посилений сучасною кадровою політикою, дозволив Олександру Сидоренку створити сильну команду менеджерів. Саме вони й формують виробничу та маркетингову стратегію. За 10 років роботи в умовах ринку «Таврія» перетворилася на сучасне підприємство з повним виробничим циклом, зуміла оновити матеріальну й сировинну бази, завдяки чому одержала чудові перспективи на майбутнє. «Фірма «Таврія» збільшує обсяги виробництва», — не без гордості повідомив мене Олександр Сидоренко. За підсумками 2002 року приріст виробництва продукції становив 8,1%.

Нинішнього року чітко вимальовується подальше зростання обсягів — не менш як на 12—15%. Якість напоїв найвища: незалежні експерти в Москві визнали коньяки торговельної марки «Таврія» такими, що не поступаються французьким, вірменським, грузинським.

Прогресу «Таврії» сприяє співробітництво з «Маркет-Групп», яка займається рекламою та реалізацією коньяків підприємства в Україні. «Маркет-Групп» володіє розгалуженою мережею філій, що успішно працюють практично в усіх регіонах країни.

Сьогодні ВАТ «Таврія» — це 5 тис. акціонерів. На підприємстві працюють 1400 чоловік, середня зарплата тут становить 665 гривень. Підприємство, якому немає рівних у регіоні, торік сплатило в державну скарбницю 36 млн. грн. усіх платежів. Два дочірні підприємства фірми спеціалізуються винятково на вирощуванні винограду — від саджанця та його клонування до збирання врожаю. На власних виноградних плантаціях і в садах «Таврії», що займають близько 3,5 тис. га, активно впроваджується технологія крапельного зрошення. Цілком автоматизованою системою поливу та внесенням добрив керує одна людина за допомогою комп’ютерної програми. Спеціальні датчики контролюють температуру й вологість повітря та грунту, сонячну радіацію, температуру листя. Усю продукцію фірми «Таврія» сертифіковано.

На всіх етапах виробництва ведеться суворий хімічний і біологічний контроль якості одержуваних виноматеріалів і готових напоїв.

— Коли Україна здобула незалежність, — говорить Олександр Сидоренко, — усі поїхали вчитися в Європу й Америку. Дехто до цього ставиться скептично, але я теж стажувався в Англії і Франції. Минув час, і сьогодні я з упевненістю можу сказати, що перенесення досвіду з однієї системи господарювання на іншу пройшло вдало й дає помітні позитивні результати.

Нині ми робимо все для того, щоб і найближчими роками впевнено почуватися на ринку. Фундамент успіху закладено. У перспективі Україна зможе поборотися з найбільшими світовими виробниками вина, якщо, звісно, виноградарство й виноробство одержать дійову підтримку з боку держави. Адже навіть сьогодні говорити про конкуренцію українського, російського й молдавського виноробства дуже складно. Чому? Якщо порівняти розмір загального податкового навантаження на цю галузь, легко зрозуміти, що українським виноробам працювати набагато складніше. В основу російського ціноутворення закладено низьку ціну енергоносіїв, яка значно відрізняється від української. У Росії бюджетна підтримка виноробів у розрахунку на гектар виноградних плантацій удвічі більша, оскільки виробники сплачують лише 50 відсотків від ставки акцизного збору. І це притому, що загальна площа російських виноградників набагато менша від українських. Додайте до цього систему непрямих компенсацій за мінеральні добрива, пестициди й інші засоби обробки, і стане ясно, що ми програємо навіть нашим найближчим сусідам за СНД. Це я до того, що коли ми не будемо займатися розвитком власної галузі, український ринок вин і коньяків захопить хтось інший, як і, до речі, будь-який інший ринок — ми маємо гіркий досвід. Не хотілося б його повторення, тим паче у своїй справі ми доки й маємо багату історію.

В усьому світі виноградарство культивується на небагатих грунтах — чорнозем виноградній лозі не потрібен. Зате потрібен дбайливий догляд, що, утім, окупається сторицею. Нинішнього року врожай винограду в середньому по Україні становив 35—40 центнерів із гектара, а «Таврія» має 134 центнери. Проте... Це лише середня врожайність виноградних плантацій Франції. Я вірю в потенційні можливості нашої країни й радію з того, що частину важкого шляху вже успішно пройдено. Хоча українське виноробство й не має поки що захоплюючих перспектив. «Вино в житті не все, але життя без вина — ніщо», — так говорять французи. Так говорю і я.

Перш ніж попрощатися зі мною, Олександр Сидоренко, людина, що вміє створити команду й заробляти гроші, дістав пляшку й розлив у келихи коньяк 10-річної витримки: найкраще знайомство з напоєм відбувається не за довідниками, а при дегустації. Коньяк засяяв у променях сонця. Так, для відродження галузі треба створити щось власними руками й розумом.

Тим часом у погребах підприємства понад 20 років чекає свого часу чудовий коньячний спирт. Коли фахівці визначать гаму контрольного матеріалу, його спеціалізовані смакові якості й тони, спирт піде на виробництво чергового марочного коньяку. Завод віддає перевагу не сучасним апаратам безперервної дії, а апаратурі періодичної дії, що відповідає французькій класичній технології коньячного виробництва. Таке устаткування дозволяє домогтися вищої якості. Прийде день народження нового коньяку, і яке він одержить ім’я, ми дізнаємося через пресу й фірмові магазини заводу.

...Бурштиновий напій іскриться в келиху. Хотілося б вірити, що він ніколи не переведеться на щедрих нижньодніпровських землях.

P.S. До Дня підприємця Український фонд науково-економічного та юридичного співробітництва нагородив почесними знаками найкращих підприємців, серед котрих і Олександр Сидоренко. У нагородних документах указано: «За постійне вдосконалення якості торговельної марки «Таврія» Хрестом Пошани «Святий князь Олександр Невський» нагороджується Сидоренко Олександр Миколайович, голова правління ВАТ «Агропромислова фірма «Таврія» (Херсонська область)». Батьківщина, як видно, іноді таки згадує про своїх героїв.