БРАЗИЛЬСЬКИЙ СЛІД УКРАЇНСЬКОЇ ПШЕНИЦІ

Ніхто начеб не заялозив мою голубу мрію, як Остапа Бендера, брудними руками, але побувати в Ріо-де-Жанейро не судилося. А так кортіло продефілювати у білих штанях і начищених зубним порошком мокасинах Копакабаною — найдемократичнішим, найвелелюднішим і найнебезпечнішим пляжем, злитися із суцільним безжурним кольором людської плоті, зніженої сонцем... Власне, й українська урядова делегація на чолі з віце-прем’єром Леонідом Козаченком летіла до Бразилії не задля того, аби омивати грішні стопи водами Атлантики. Все через українську пшеницю, що дісталася океаном до порту Форталеза, де бразильські карантинні служби і виявили у ній грибок. Треба було звільняти наше збіжжя з-під арешту...

Хлопчик-з-мізинець

Україна в агроторговельних стосунках із Бразилією донедавна виглядала казковим хлопчиком-з-мізинець. Послуговуючись базою даних інформаційно-аналітичної агенції «АПК-інформ», скажу: наша держава, починаючи з 1995 року, не те що зерном, навіть хлібними крихтами не торувала сюди шлях. Широкий загал знає Бразилію завдяки футболу, каві, плаксивим телесеріалам. «Просунуті» ж зернотрейдери крізь «мильні» сльози побачили реальні обриси бразильського берега, до якого можна пристати тисячотонними зерновими балкерами чи «панамаксами».

За внутрішньої потреби 10,2 млн. тонн Федеративна Республіка Бразилія пшениці щороку імпортує близько 7 млн. 95% її постачає Аргентина завдяки фрахтовій перевазі і пільговим тарифам у рамках МЕРКОСУР — економічного об’єднання південного конуса (Аргентина, Бразилія, Парагвай та Уругвай). Дещиця залишається США і Канаді. За такого щільного паркану нелегко знайти лазівку навіть для сипкого матеріалу — українського зерна. І все ж таки вітчизняні зернотрейдери ризикнули. Перша партія — 10,5 тис. тонн — дісталася Бразилії у липні нинішнього року. А вже у вересні експорт нашої пшениці зріс майже вдесятеро — до 101,4 тис. тонн.

І саме в останній партії зачаїлася «бомба» — точніше, у двох трюмах виявили, за першими повідомленнями, невідомий бразильцям грибок сімейства Tilletia. Пізніше цю пошесть класифікували як Tilletia controversa Kuhn, що неабияк здивувало вже український берег, оскільки для цього хвороботворного збудника наші природно-кліматичні умови прямо-таки вбивчі. Тим більше, що експортні партії проходять суворий «митний» огляд: спершу на зернозаготівельному підприємстві, потім у лабораторії Державної хлібної інспекції й експертизу у компанії SGS перед видачею міжнародного сертифікату. Отже, локальну присутність не прописаного в нас грибка можна було розцінити як грубу провокацію, диверсію, вчинену цілою низкою країн, транснаціональних компаній, яких пересмикувало від української зернової експансії.

За кілька днів бразильські карантинні служби «виправилися»: не Tilletia попсував наше збіжжя, а Alternaria cladosporium. І знову збій, бо, за нашими мірками, останній — представник доброякісної мікрофлори, який осідкує на свіжому зерні три-чотири місяці і після дозрівання зникає. До всього, не шкідливий не лише для зернової маси, а й споживачів. Більше того, наявність Alternaria cladosporium побічно свідчить про високу якість зерна, принаймні, що воно не зазнало жодних термічних і хімічних обробок.

Далі — більше: у нашому збіжжі знаходять замаскованого «нелегала» — грибок Alternaria Triticina. Вердикт бразильських фахівців неосудний: знезаразити всі судна з українською пшеницею, незалежно від результатів аналізу проб, бромистим метилом із обов’язковим повторним фітосанітарним обстеженням, а також призупинити відвантаження зерна в українських портах у напрямку цієї держави. Тамтешня «Газета Меркантіл» зазначала: згідно з існуючими в Бразилії фітосанітарними нормами, знайдене грибкове захворювання зерна, раніше не зафіксоване в країні, підпадає під категорію А-1. Таке зерно забороняється ввозити і, за законом, має бути або повернуте до країни походження, або спалене. Водночас, за словами президента Бразильської асоціації переробників зерна Роланда Гута, котрого цитує часопис, «Україна може стати для Бразилії важливим джерелом зернопостачання».

Поголос про заражену українську пшеницю гуляє світом. Факт відмови Бразилії розвантажити партію пшениці з чорноморського регіону біржовики витлумачили користь підвищення цін на американське зерно. Сполошилися одержувачі українського збіжжя у Перу. Чутки, домисли, спекуляції... Проблему, і цілком правильно, возвеличили до рангу державної. Заметушилися посольство, фахівці: звідки вигулькнув грибок, який навіть у Міжнародній організації із захисту рослин не зареєстрований як такий, що «мешкає» в Україні?! Розкрити таємницю і вирушила офіційна українська делегація у складі трейдерів, фахівців із карантину рослин та біологів.

Отут і почалися незбіги. По-перше, українські фахівці сприймають Alternaria Triticina як єдине ціле, бразильські — як складову із двох бактерій: Alternaria — гриб-космополіт, який побутує всюди і на різних рослинах, і Triticina, — супутник лише пшениці, що спричиняє захворювання насіннєвого матеріалу (пригнічує кореневу систему). Але ж імпортоване зерно — третього-п’ятого класів, призначене виключно на продовольчі потреби, тому такі побоювання безпідставні. Проте бразильці перестраховувалися: а раптом якийсь власник фазенди зопалу засіє ним поле?

По-друге, виявлена болячка оселилася на поверхні зерна і не встигла проникнути вглиб, що ще раз підтверджує про «свіжість» подій: грибок потрапив чи то з повітря, чи сірникової коробки, чи прижився на стінках трюмів. Тому, по-третє, не варто було обробляти зерно висококонцентрованим бромистим метилом, що належить до сильно діючих отруйних речовин, адже токсичність продукту стала значно вищою, ніж могла бути у разі розвитку грибкового захворювання. Тим більше, захімізоване зерно спожили у вигляді хліба. Але це вже клопоти бразильських їдців. Пізніше з’ясувалося, що грибкові спори могли опинитися у трюмах, які досипали російським і молдовським зерном. Чимало незрозумілого крилося і в діях самих бразильців. 4 жовтня лабораторія науково-дослідного інституту EMDRAPA робить висновок, за яким Alternaria і Triticina — одне й те ж, а через 12 днів — із точністю до навпаки.

І наостанку — ще один цікавий факт. Бразилія — член Світової організації торгівлі, фітосанітарна директива якої забороняє включати до карантинного списку бактерії чи грибки-космополіти. Отже, залишалося довести, що Triticina — космополіт і зняти санкції з нашої пшениці. Але працівники українського посольства в Бразилії налаштовували авторитетних земляків на мирний лад, відраджували від різких рухів, мовляв, освоюємо ж новий ринок.

Перший тайм ми вже відіграли...

Другий «десант» українських аграріїв на чолі з Леонідом Козаченком не лише «зачистив» кострубатості переговорної площини, а й «відполірував» її до такого лиску, що хоч самбу чи боса-нову на ній танцюй. Були зустрічі з міністром сільського господарства, тваринництва та продовольчого постачання Бразилії Маркусом Вінісіусом Пратіні де Мораесом, виконуючим обов’язки міністра закордонних справ Федеральної Республіки, послом Осмаром Чофі. Обидва урядовці знають про Україну не з казок про Івасика-Телесика чи Котигорошка: у штаті Парана мешкає чимала українська громада — близько 400 тис. чоловік, які теж прискорюють аграрний поступ латиноамериканської країни. І горді з того, що батьківщина посідає перше місце у світі з виробництва цитрусових, тропічних фруктів, кави, цукрової тростини, друге — сої, яловичини і курятини, п’яте — молока. І Мораес, і Чофі доводили, що арешт української пшениці — не політична і не економічна підніжки, а результат дії жорстких карантинних правил, які поширюються на всіх. Он і американське зерно забракували, знайшовши у ньому насіння якогось будяку. Не ми одні...

Та воно й зрозуміло: навіщо Бразилії витрачати шалені кошти на знезараження всіляких грибків, бур’янів, кузьок, які з вантажами перетинають кордон?! Набагато дешевше посилити пропускний режим. Слава Богу, подолавши його, ми відкрили шлях решті суден, які брали курс з наших гаваней на бразильські порти з більш як 100 тис. тонн продовольчої пшениці. Відтак з’явилася тверда впевненість, що цьогорічні поставки української пшениці до Бразилії сягнуть півмільйона тонн. І якщо їх можна назвати «самодіяльним» ужинком, бо контракти укладали приватні структури, то 2003-го такий же обсяг збіжжя застовпили вже на міждержавному рівні, уклавши угоду між Бразильською асоціацією переробників зерна, ДАК «Хліб України» та Українською зерновою асоціацією.

Між тим члени нашої делегації — потужні зерноторгові компанії, цукрозаводчики, банкіри — заповзято шукали нових клієнтів-партнерів. Їх заюшило, як тропічна злива, — зненацька й рясно, — після п’ятнадцятихвилинного репрезентативного виступу віце-прем’єра на представницькому ІХ міжнародному семінарі «Пшениця—Бразилія». Приємно бачити серед південноамериканських прапорів рідний, хай навіть і перевернутий. Зібрання ж бо зернове, отже, і жовта смужка нашого стягу нехай буде первинною! Козаченків спіч англійською без «шпаргалки» про потенціал сільського господарства України, присмачений українським гумором, зрозумілий і латиноамериканцям, зірвав шквал оплесків у присутніх. Удруге зала вибухнула ними, коли дізналася, що разом з урядовцем прибули 12 аграрних «повпредів» із серйозними намірами закласти бізнесові підвалини на бразильській землі.

У перерві членів нашої делегації закільцювали охочі не лише поручкатися, а й вдарити по руках — укласти угоди. Легкими на почин виявилися Перу, Болівія і Чилі, які загалом законтрактували 160 тис. тонн пшениці. Заради зернової «гри» ми відмовилися від справжньої — футбольної, до якої українську делегацію припросив Антоніо Ернесто де Салво, президент CNА (Конфедерація сільського господарства та тваринництва Бразилії). Зустріч перенесли до Києва...

— Потенціал українського аграрного сектору настільки могутній, що внутрішній ринок може спожити лише 30—40% виробленого. Отже, решту треба експортувати і, відповідно, завойовувати нові зовнішні ринки. Бразилія стала одним із них, — підсумовує ужинок чотириденного перебування української урядової делегації у цій країні Леонід Козаченко. — Загалом з урожаю наступного року Україна планує постачити до Бразилії понад два мільйони тонн пшениці, а це — третина потреб бразильців у продовольчому зерні. Якщо такі контракти стануть реальністю, високі ціни на збіжжя у цьому регіоні коригуватимуть наші внутрішні ціни у бік істотного зростання принаймні до 650—680 гривень за тонну вже у січні-лютому наступного року. Це стане своєрідною компенсацією за ті важелі, які повинні бути, але вкотре не спрацювали, так і не врівноважили зерновий ринок у розпал жнив: заставні та інтервенційні закупівлі. Треба впроваджувати ф’ючерсну торгівлю зерном, і в першому кварталі 2003 року ми таки відкриємо пілотну біржу, задіємо нову методику визначення якості зерна.

Окрім пшеничних контрактів перспективною вбачаю співпрацю у сфері поставок в Україну бразильського тростинного цукру-сирцю. Півмільйона тонн сировини дасть змогу десятьом цукроварням працювати цілорічно, а вироблені солодкі кристали реекспортувати — продавати третім країнам, нашим традиційним споживачам. Допоки ми ввозимо з Бразилії соєвий шрот, а можна і сою, завантажимо вітчизняні потужності, продукуватимемо, крім шроту, цінну соєву олію… Власне, векторів співпраці чимало, треба лише їх переносити на реальну площину і реалізовувати. Якщо наступного року імпорт у Бразилію лише продукції сільського господарства зросте принаймні удвічі: із 80 млн. доларів до 150, вважайте, поїздку можна вважати вдалою.

Кашаса за удачу

Офіціоз позаду. Можна полегшено зітхнути, скинути обов’язкові строгі костюми, зашморги-краватки, що так не гармоніюють з тамтешнім кліматом. І тільки тепер безтурботно пірнути в океанське лоно, вода в якому видається окропом — +28 за Цельсієм... А ввечері, на веранді, під шумовиння хвиль і кокосових пальм «замочити» зерновий тріумф припасеними пляшками «з перцем», місцевим пивом «Брахма» й «Антарктика», кашасою — горілкою з цукрової тростини, за смаком гіршою бурякового самогону.

Відламавши пшеничний корж, згадав про українське зерно у порту Форталеза. Історія з ним висвітила чимало закутків: кадрових, організаційних, комерційних...

Говорячи про поступ української пшениці на бразильський ринок, ми тішимося, власне, лише фактом спуртової «навали», замовчуючи фінансовий бік справи. Чи не втрачає реноме держава, якщо її збіжжя продають в середньому по 85 дол. за тонну, тоді як на бразильському ринку воно навіть не в базарний день коштує близько 200? Та й під чиїми прапорами ходимо морями-океанами, перевозячи у трюмах рідну пшеничку? Чужими! Знайомий «морський вовк» Олександр Карась, генеральний директор Регіонального транспортно-організаційного комерційного центру «Континент», професійний перевізник, одразу повернув до реальності:

— Якщо передбачувані два мільйони тонн пшениці, адресовані Бразилії, транспортуватимуть національні судноплавні оператори, на умовах CIF, то фрахт обійдеться в 11—15 дол. за тонну. А оскільки майже всі перевезення, за браком власного флоту, здійснюються чужими кораблями, на умовах FOB, то на кожній тонні Україна недоотримує 85 дол., 170 мільйонів «зелених» подаруємо комусь лише з бразильського контракту!

Багато запитань і до карантинних служб, двох фумігаційних компаній-монополістів, що займаються знезараженням сільгосппродукції...

Узагалі-то детективної історії з українським збіжжям могло б і не бути, якби... На початку квітня до Міністерства аграрної політики України з Бразилії надійшов факс на шести сторінках, в якому відправник детально інформував про нові вимоги до імпорту сільськогосподарської продукції. Щоправда, португальською мовою. Оскільки в аграрному відомстві з поліглотами сутужно, факс пролежав кілька місяців без руху. Нарешті хтось передав його «Укрголовдержкарантину», де документ припадав пилом аж до жнив.

Погодьтеся: іноді крок уперед — це результат добрячого стусана ззаду. Кілька маститих трейдерських компаній, аби убезпечитися пшеничних поневірянь на кшталт бразильських відтепер робитимуть всебічний аналіз зерна на наявність усіх мікотоксинів у лабораторії «Кренін» у Руані з видачею відповідного сертифікату. Ще б пак: на кону — солідна копійка. Коли ж наші державні органи вболіватимуть за престиж України більше, ніж за долю рабині Ізаури?!