Аграрний сектор: час принципово змінити орієнтири розвитку

Любов МОЛДАВАН, доктор економічних наук; Олена БОРОДІНА, член-кореспондент НАНУ; Володимир ЮРЧИШИН, академік НААНУ; Борис ПАСХАВЕР, академік НААНУ; Ігор ПРОКОПА, член-кореспондент НААНУ; Олена ШУБРАВСЬКА, доктор економічних наук; Тамара ОСТАШКО, доктор економічних наук (Інститут економіки та прогнозування НАН України)

Коли йдеться про подальший розвиток аграрного сектору української економіки, дедалі потужніше звучить тема посилення спрямованості на великотоварне експортоорієнтоване виробництво сільськогосподарської продукції, насамперед зерна, ріпаку та соняшнику (олії), з часом — можливо, й продуктів тваринництва. Для цього формуються передумови: на засадах оренди (поки що) концентруються земельні ресурси, корпоративні структури із залученням іноземного капіталу нагромаджують технічні засоби, створюють складські та інші потужності; на досягнення поставленої мети націлюються система державного регулювання аграрного сектору та механізми його бюджетної підтримки.

Водночас постає запитання: наскільки все це відповідає інтересам українського суспільства загалом і його «сільської» (тієї, що проживає у сільській місцевості) частини зокрема?

Представники вітчизняного аграрного лобі, запевняючи суспільство, що вони орієнтуються на практику ведення сільського господарства в розвинених країнах, зокрема європейську і північноамериканську, насправді діють у зовсім протилежному напрямку. Офіційно не визнається концепція багатофункціональності сільського господарства, на якій базується світова аграрна політика. Відбувається тотальне викривлення суті організації сільськогосподарського виробництва і однобоке висвітлення досягнень аграрного сектору.

Ми торкнемося тільки трьох складових аграрного розвитку: форм організації виробництва, землекористування і ринку землі.

Громадськості постійно нав’язується думка, що ефективним є тільки великотоварне виробництво, забезпечити яке може лише великий бізнес на великих площах. Від самого початку фермерські та особисті селянські господарства до нього не належали, і ставку на їх розвиток ніхто не робив.

Та якщо на початку 2000-х років цей бізнес представляли створені власниками земельних і майнових паїв сільськогосподарські підприємства, середні розміри землекористування яких становили 1200—2000 га, то нині переважно надвеликі корпоративні структури. Їх власники, скориставшись неврегульованістю земельних відносин і безконтрольністю з боку державних органів, «зайшли» у сільське господарство заради власної вигоди, не маючи ні з ним, ні з селом жодного зв’язку.

Економічна криза, руйнування майнових комплексів, відсутність джерел кредитування, незначна державна підтримка «штовхали» створені у процесі реструктуризації КСП суб’єкти господарювання в залежність від торговельно-промислових і фінансових компаній — ті надавали паливо, техніку й інші засоби виробництва на засадах товарного кредиту. Через неспроможність розплатитися частина господарств опинилася в руках кредитодавців за борги, ставши їх дочірніми підприємствами або філіями. Іншу частину було скуплено позааграрними бізнес-структурами, які, маючи кошти і користуючись низькою оцінкою виробничих активів сільськогосподарських підприємств, диверсифікували в такий спосіб свій капітал. Ще одну частину поглинули переробні підприємства, елеватори, комбікормові заводи тощо, які потребували безперебійного забезпечення технологічно необхідною продукцією за собівартістю.

У той або інший спосіб у руках кожної з таких агропромислових компаній чи агрохолдингів опинилося від 10—15 до 300 тис. га. Скільки сьогодні таких «ефективних інвесторів» в Україні — невідомо, процесу ніхто не контролює. За даними окремих дослідників, їх діяльність охоплює більше третини, а в південних, ряді східних і центральних областей — понад 60% земель, які на першому етапі
реформування оброблялися сільськогосподарськими підприємствами, створеними в процесі реструктуризації КСП.

Проникаючи у найвигідніші галузі сільського господарства, великі компанії забезпечують собі конкурентні переваги шляхом глибокої спеціалізації, високої концентрації та індустріалізації окремих виробництв, застосування великих доз мінеральних добрив і хімічних засобів захисту, генетично модифікованих організмів. Ці процеси спонукають до впровадження таких же технологій і решту сільськогосподарських підприємств, під впливом чого почали формуватися вузькоспеціалізовані виробництва певного виду продукції, орієнтованої на міжнародні ринки і максимізацію прибутків.

Позитивні аспекти цих процесів для великого бізнесу супроводжуються негативними структурними змінами в агропродовольчому секторі, руйнуванням збалансованих місцевих аграрних комплексів, зумовленим витісненням з виробництва не вигідних для великого бізнесу видів сільськогосподарської продукції. Це, у свою чергу, породжує підвищення продовольчої залежності національного ринку від імпорту цілого ряду важливих для людей видів продовольства, зменшення зайнятості сільського населення, витіснення його в особисті селянські господарства і за межі сіл. Таким чином великий бізнес приносить у жертву своїм економічним інтересам усі соціальні функції сільського господарства.

Прагнення агробізнесу до збільшення виробництва валютоокупної продукції вступило в суперечність із вимогами закону плодозміни, намітилося перенасичення сівозмін одними й тими ж культурами, порушення співвідношення між рослинництвом і тваринництвом, між орними землями і пасовищами, у результаті дедалі частіше почали виявлятися біологічна перевтома грунтів, накопичення в них певних видів шкідників і збудників хвороб, значне погіршення їх родючості. Сільське господарство втрачає свою екологічну функцію. Руйнуються агроландшафти, створені селянами упродовж багатьох десятиліть.

Створення надвеликих корпоративних структур має неоднозначний вплив не лише на ситуацію в аграрному секторі, а й на соціально-економічний розвиток держави:

— експортна орієнтація великого товарного сільськогосподарського виробництва закріплює імідж України у світі як низько розвиненої країни—експортера сировини;

— тіньові оборудки із землею посилюють корупцію та кримінальне напруження, спотворюють бюджетну підтримку і нормативно-правове регулювання розвитку аграрного сектору;

— стихійність процесів концентрації землі та сільськогосподарського виробництва провокує погіршення соціально-економічного становища переважної більшості сільського населення, призводить до декапіталізації особистих селянських господарств шляхом продажу земельних ділянок, отриманих у процесі аграрної реформи, що призводить до обмеження можливостей подолання бідності, яка сьогодні вже охопила 40% сільського населення.

Завдано шкоди розвитку сільських поселень. У більшості випадків поглинуті сільськогосподарські підприємства втрачають свою юридичну самостійність, а материнські компанії зареєстровані в містах і тому не платять податків до місцевих бюджетів, що знекровлює можливості розвитку сільських територій.

Щось не складається у великотоварних підприємствах і з ефективністю господарської діяльності. ННЦ «Інститут аграрної економіки» надав учасникам Всеукраїнського конгресу вчених-аграріїв дані, згідно з якими в середньому за показниками 2006 року валовий дохід на 100 га сільськогосподарських угідь у підприємствах був нижчий порівняно з фермерськими господарствами на 27%, з особистими селянськими господарствами — майже в шість разів, у т.ч. прибуток у такому ж вимірі — нижчий відповідно в 4,6 і 2,9 разу. Залежно від більш чи менш сприятливих кліматичних та інших умов ці показники по роках змінюються, але основні тенденції залишаються.

Як бачимо, негативні суспільні наслідки «латифундистської» організації великотоварного виробництва значно перевищують особисті вигоди власників корпоративних структур, пов’язані, як правило, із збільшенням виручки від експорту зерна і насіння олійних культур. Саме із цієї причини великотоварність сільськогосподарського виробництва в державах, які домінують на світових агропродовольчих ринках, забезпечується зовсім по-іншому.

У країнах Європи, Північної Америки, Азії, Океанії основними суб’єктами господарювання й інвесторами у сільському господарстві були і залишаються фермерські господарства. «Сторонні фірми», в т.ч. іноземні, до одержання ліцензії на сільськогосподарську діяльність не допускаються. Вкладення коштів у сільське господарство США, наприклад, вони можуть здійснити на засадах асоційованого членства без права управління, у Франції — шляхом складання капіталів з фермером для спільного виробництва продукції, що регулюється спеціальним законодавчим актом.

Слід зазначити, що середній розмір американської ферми становить 175 га, а найбільші господарства обробляють 1,0—1,5 тис. га; у Франції ці показники становлять відповідно 50 і 200 га. У нових землях ФРН, за останніми даними, середній розмір фермерського господарства становить 63 га, кооперативу — 1,4 тис. га. За вітчизняними мірками — це невеликі господарства. Як же вони домагаються великотоварності і конкурентоспроможності на національних і міжнародних ринках?

Двома шляхами, що відрізняються від української практики. Перший — це ефективна підтримка формування рівноцінних з іншими галузями умов відтворення в усіх господарствах, незалежно від розмірів, другий — сприяння об’єднанню фермерів на некомерційних засадах як для організації спільного виробництва, так і для просування продукції на ринок.

Некомерційні виробничі фермерські об’єднання (партнерства і S-корпорації в США і Австралії; GAEC і EARL у Франції; кооперативи колективного обробітку землі в Італії або Іспанії) дають можливість фермерам сформувати спільно оброблювані земельні ділянки, на яких можна використовувати високопродуктивну техніку і впроваджувати новітні технології. А фермерські збутові кооперативи та їх союзи або інші некомерційні об’єднання фермерів можуть виставити на національному або міжнародному ринку будь-яку партію продукції своїх членів, забезпечивши їй як цінову, так і якісну конкурентність.

У Франції, наприклад, через кооперативи фермери продають до 70% зерна. Кооперативний союз UCAL, об’єднуючи три кооперативи, що належать 3,8 тис. фермерських господарств, щороку реалізує
260—270 тис. тонн зерна і 34—35 тис. тонн олійно-білкових культур на суму 43—45 млн. євро. Об’єднання SICA-Atlantique, до якого входять 70 збутових кооперативів, створених 58 тис. фермерських господарств, реалізує близько 20% усього зерна Франції.

Через три степові кооперативи Канади — Саскачеванський зерновий пул, Пшеничний кооператив Альберти і Манітобський елеваторний кооператив — чверть фермерів країни реалізують великотоварними партіями своє зерно та олійні культури, в т.ч. у 20 країн світу.

Своя специфіка є і в постсоціалістичній Польщі. Середній розмір фермерських господарств тут становить 9,6 га, а тих, що орендують землю, — 24,1 га. Мінімальний річний обсяг товарної продукції, виробленої такими господарствами і реалізованої через свої об’єднання, має становити, відповідно до законодавства: молока — 100 тис. л, великої рогатої худоби на м’ясо залежно від зони — 100—300 голів, свиней — 2,0—6,6 тис. голів, птиці — 500 тис. голів, цукрових буряків — 2,0—6,0 тис. тонн.

Відмінність українського «ефективного інвестора» і зарубіжних кооперативних та інших фермерських об’єднань у тому, що вигоди від збуту продукції в першому випадку належать одному або кільком засновникам, які лише навідуються в село, а в другому — тисячам фермерів-кооператорів, які живуть і працюють безпосередньо в сільській місцевості. У першому випадку власники земельних ділянок, що здали їх в оренду і найнялися на роботу, отримують найнижчу серед усіх сфер економіки заробітну плату. Якщо у 1990 році заробітна плата працівників сільського господарства — членів КСП становила 95% середньомісячної по країні, то на сьогоднішніх підприємствах — лише 63%. Цілорічно зайняті у тваринництві мають зарплату в 2—2,3 разу нижчу від середнього показника у промисловості. У селян нижчі і середньодушові доходи.

Зарубіжні ж фермери — власники землі залишаються власниками продукції й доходу від її реалізації, тобто реальними господарями на землі. Середньорічні доходи членів фермерських господарств у США, наприклад, є вищими від середньорічного душового доходу по країні.

Виникає запитання, на яке громадськість має право отримати відповідь: заради яких переваг і для кого в Україні допускається колонізація олігархічним капіталом сільськогосподарських земель, чому не підтримується світова практика фермерських і кооперативних форм господарювання та землекористування — організаційних форм, які забезпечують продовольчу безпеку і продукування інших суспільних благ для всього населення своїх країн та ще й домінують на глобальних агропродовольчих ринках?

З відповіддю на це запитання пов’язана проблема організації ринку землі. Багато років триває дискусія навколо мораторію на продаж сільськогосподарських земель. Але в Україні вже 98% колишніх членів КСП отримали державні акти на право власності на земельну ділянку, що автоматично тягне за собою право її продажу. Отже, основна проблема не в тому, продавати чи ні. Звісно, продавати, але кому і на яких засадах, адже ринок сільськогосподарських земель в усіх країнах жорстко регламентується.

Регулятивна роль держави у світовій практиці виявляється через формування системи законодавчо-нормативних актів, які:

— визначають особливості організації ринку сільськогосподарських земель, його відмінності від функціонування ринку інших видів земель;

— встановлюють суб’єктів права на придбання земель сільськогосподарського призначення, порядок реалізації цього права, кваліфікаційні вимоги до покупця земельної ділянки, призначеної для ведення сільськогосподарської діяльності;

— визначають основні принципи ціноутворення і формування орендної плати на ринку сільськогосподарських земель і заходи запобігання спекулятивним операціям на ринку сільськогосподарських земель;

— містять обмеження щодо придбання сільськогосподарських земель у власність тощо.

Закріплені законодавчими актами особливості ринку земель сільськогосподарського призначення зумовлюються їх специфікою як основного засобу виробництва у сільському господарстві, зокрема:

— земля не є відтворювальним засобом виробництва, її не можна створювати штучно, вона обмежена у просторі, пропозиція цих земель є фіксованою;

— сільськогосподарська земля є стратегічним ресурсом забезпечення продовольчої безпеки і продовольчої незалежності кожного суспільства, що в умовах тотальної глобалізації набуває особливого значення, бо продукти землеробства унікальні і нічим не замінні для людини;

— сільськогосподарські землі забезпечують зайнятість селян економічною діяльністю, захищають країну від негативних наслідків урбаністичних процесів;

— функціональна роль земель сільськогосподарського призначення для кожного суспільства зростає у зв’язку із збільшенням чисельності населення планети і загостренням проблеми продовольчого самозабезпечення.

Ці та інші особливості змушують державні органи забезпечувати правовий захист національних сільськогосподарських угідь від колонізації їх іноземцями, спекуляції землями, утисків інтересів тих, хто на ній живе і працює.

Виходячи з цього, право на придбання земель сільськогосподарського призначення визнається лише за тими фізичними особами, які мають професійну підготовку, живуть і безпосередньо працюють у своєму господарстві і платять податок до бюджету місцевої громади.

У проекті закону України «Про ринок землі», який обговорюється у Верховній Раді, в інших законодавчих актах ми не знаходимо наведених вище стандартних вимог. Навпаки, Земельним кодексом України, наприклад, встановлено, що покупцями сільськогосподарських земель, окрім громадян України, «які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи в сільському господарстві або займаються веденням товарного сільськогосподарського виробництва», можуть бути також «юридичні особи, засновницькими документами яких передбачено ведення сільськогосподарського виробництва».

Як бачимо, щодо фізичних осіб немає тієї чіткості, яка є в західному законодавстві. Доступ же юридичних осіб до купівлі сільськогосподарських земель, що в західних країнах взагалі не допускається, дозволяє будь-яким комерційним компаніям, які сьогодні скуповують засновницькі права сільськогосподарських підприємств, стати основними покупцями земель сільськогосподарського призначення в будь-яких розмірах.

Закріпити право на купівлю сільськогосподарських угідь за селянином і цим орієнтувати його на ведення сільськогосподарської діяльності самостійно або на основі партнерства з односельцями — це тільки перший крок. Власних засобів у нього для реалізації цього права немає, або їх недостатньо. Так було раніше, так є і сьогодні. Тому завжди держава надавала йому підтримку.

Селянський земельний банк у царській Росії, наприклад, у 1906 році видавав селянам кредити для придбання землі на термін від 13 до 55,5 року. Сьогодні в усіх країнах функціонують державні інституції (фонди, агентства, банки), які кредитують купівлю земель фермерами на 20 і більше років за пільговими відсотковими ставками і досвід яких може бути успішно адаптований до умов України.

Ключова проблема ринку землі — земельні ціни. Будь-яка країна зацікавлена в підвищенні капіталізації свого національного багатства. Україні доцільно здійснювати політику стимулювання конвергенції світових
і внутрішніх цін на аграрні
елементи національного багатства. Однак висока ціна на землю утруднює доступ до неї тих, хто на ній працює. Тому бажано, щоб державна регуляторна політика на земельному ринку підтримувала таке зростання земельних цін, яке за темпами відстає від зростання селянських доходів, що забезпечить тенденцію зниження цін на землю в трудовому еквіваленті.

Формою ринку землі, що вже діє в Україні, є оренда. В оренді перебувають майже 21 млн. га, тобто половина аграрного земельного фонду. Проте через відсутність адекватних європейських механізмів регулювання орендних відносин у цьому домінуючому на даному етапі сегменті земельного ринку доходи орендодавців невеликі. У 2008 році середня орендна плата за 1 га сільськогосподарських угідь становила 185 грн. на рік, що менше 2% кадастрової ціни землі. При цьому на оплату грішми припадає близько 20%, решта — натуроплата. Крім того, слід сказати, що прийнята методика інфляційної індексації грошової кадастрової оцінки сільськогосподарських земель має знижуючий коефіцієнт, внаслідок чого зростання кадастрової ціни продуктивних земель значно відстає від загального цінового зростання в країні. Все це занижує рівень орендних виплат, ущемляє інтереси селян-орендодавців і водночас служить хорошою приманкою для агрохолдингів та інших орендарів дешевих угідь.

При цьому агрохолдинги, формуючи свої «банки земель», оплачують відступлення прав оренди по 200 дол./га. Учасники цього ринку очікують зростання цін відступлення прав оренди сільськогосподарських земель уже через два роки до 400—500 дол./га, («Ъ» від 22.02.2010 р.). Тобто оренда стає джерелом доброго заробітку не для селянина — власника земельної ділянки, а для перекупників права оренди.

Щоб змінити цільові орієнтири вітчизняного аграрного сектору на загальновизнані у світі, інституційно захистити вітчизняний аграрний сектор від експансії великих комерційних, промислових і фінансових компаній, необхідні політична воля, державницька позиція, консолідація зусиль усіх, хто обстоює стратегічні інтереси аграрного бізнесу та українського суспільства. При цьому значно більшу увагу, ніж досі, слід приділити фермерським та особистим селянським господарствам.

В Україні з 2000-го (року реформування КСП) по 2009 рік фермерських господарств збільшилося всього на 10,3%, а їх частка у землекористуванні досягла 10,9%. У країні не було свого часу створено і немає сьогодні концепції розвитку фермерського укладу. Фермерство неспроможне самостійно протистояти великому корпоративному капіталу.

Ще складніше становище особистих селянських господарств. Обробляючи порівняно з підприємствами менше сільськогосподарських угідь, ці господарства без державної фінансової, правової й інших форм підтримки виробляють понад 50% (в окремі роки виробляли дві третини) валової продукції сільського господарства. Приблизно чверть із них уже реалізують продукцію на суму, яка за мірками США є нижньою межею ідентифікації фермерських господарств (понад 1000 дол.).

Щоб сімейна форма господарювання на селі на підприємницьких засадах поширювалася, необхідно передусім підвищити привабливість вітчизняного фермерства. З цією метою слід щонайменше забезпечити реальний доступ існуючих сімейних фермерських господарств до всіх існуючих форм державної підтримки аграрного сектору, змінивши ті механізми, які поки що насправді створюють преференції для великотоварних сільськогосподарських підприємств. Необхідно також збільшити обсяги спеціальної фінансової підтримки фермерських господарств. Одночасно потрібно формувати систему державного сприяння розвитку господарств населення, в якій важливе місце має належати заохоченню цих господарств до набуття статусу суб’єктів підприємницької діяльності.

Створення згаданої системи неможливе без визнання державною аграрною політикою малих форм господарювання органічною складовою вітчизняного аграрного сектору та усвідомлення тієї незамінної ролі, яку відіграють сімейні господарства у продукуванні суспільних благ — забезпеченні продовольчої безпеки, економічному розвитку сільських територій, збереженні агроландшафтів, відтворенні селянства тощо. Відповідно, мета державного регулювання аграрного сектору має бути доповнена настановою про підтримку сільськогосподарської діяльності домогосподарств.

Форми такої підтримки, очевидно, можуть диференціюватися залежно від характеру діяльності господарств. Для господарств споживчого типу, наприклад, вона могла б означати створення сприятливих умов отримання консультацій чи послуг з обробітку грунту або утримання худоби (платних чи й безплатних), а для товарних — включати заходи з підтримки їх конкурентоспроможності.

Саму ж систему сприяння господарствам населення доцільно формувати щонайменше за трьома напрямками: поліпшення інституційного середовища розвитку малих форм господарювання в сільському господарстві (тут важливе місце має займати активізація кооперативних процесів); залучення господарств населення до програм державної підтримки аграрного сектору і сільського розвитку; заохочення особистих селянських господарств до трансформації у підприємницькі формування.

Наближення цільових орієнтирів вітчизняного сільського господарства до тих, за якими розвивається прогресивний «аграрний світ», потребує також складних рішень щодо організації цивілізованого аграрного ринку, здійснення гнучкої митно-тарифної політики, спрямування заходів державної і бюджетної підтримки на підвищення ефективності сільського розвитку. А це може забезпечити нашій країні продовольчу незалежність, збереження і раціональне використання землі, продуктивну зайнятість сільського населення, розвиток і облаштування сільських територій, нарешті, загальну соціально-економічну стабільність.