Українське село вступає у Рік села

Про проблеми селян традиційно згадують перед виборами, адже у сільській місцевості проживає третина населення України. Під гаслом захисту селян у нас лобіюють інтереси агробізнесу, аграрних чиновників, керівників сільськогосподарських підприємств. Цим же гаслом користуються, обстоюючи бюджетну підтримку сільського господарства, від якої виграють аж ніяк не прості мешканці сіл.

Політичні сили апелюють до сільських проблем у суперечках, що точаться навколо вступу України до СОТ, забуваючи, що село — це не тільки сільськогосподарські підприємства, а й особисті селянські господарства, що виробляють понад 60% валової продукції сільського господарства. І ринкова інфраструктура потрібна їм не менше, ніж експортерам.

Наступний, 2006 рік оголошено в Україні Роком села. Чи відбудеться протягом нього поворот українського села від стратегії виживання до стратегії розвитку? Деякі відповіді на це питання дає моніторингове соціологічне дослідження «Стан і перспективи українського села». Дослідження було проведене Українським інститутом соціальних досліджень на замовлення ГО «Інститут сільського розвитку» у серпні-вересні 2005 року за репрезентативною для всього дорослого сільського населення України вибіркою. Було опитано 1601 респондента старше 18 років, що проживають у сільській місцевості всіх областей та АР Крим.

Виживання чи розвиток?

Відповідь на запитання, чи зріс у процесі виживання добробут сільських сімей, можна отримати, порівнявши дані моніторингових досліджень 2005-го і 1998—2000 років (дослідження 1998—2000 років виконувалися на замовлення Проекту приватизації землі і реорганізації КСП в Україні МФК). Респондентів просили оцінити матеріальне становище їхніх сімей порівняно із середньостатистичною українською сім’єю. Цей суб’єктивний соціологічний вимір добробуту, на відміну від об’єктивних статистичних показників, дозволяє, на думку соціологів, зрозуміти ставлення окремих груп населення до свого місця на уявній «суспільній драбині». Для селян відповідь на таке запитання передбачає порівняння не стільки із добробутом своїх сусідів, скільки з життєвим рівнем міського населення.

Результати досліджень показали, що задоволеність селян рівнем свого життя у 2005 році порівняно із 1998-м зросла: 41% респондентів оцінили рівень добробуту своїх сімей як середній, тоді як у 1998 році таких було лише 14%. І все-таки більше половини (57%) опитаних ідентифікували матеріальне становище своїх сімей нижче середнього рівня.

Моніторингові дослідження дали змогу оцінити зміни у структурі доходів. Найістотнішою стало зменшення ролі особистого селянського (до 2003 року — підсобного) господарства як основного джерела доходів сільських сімей. Якщо у 2000 році для 82,6% сільських сімей підсобне господарство було дуже важливим джерелом доходів (досить важливим — для 15%), то у 2005-му — дуже важливим лише для 54% (важливим — для 26%). Зауважимо, що ця тенденція підтверджується і статистичними даними. Але як офіційна статистика, так і дані соціального моніторингу свідчать, що особисте селянське господарство все ще є головним джерелом матеріального добробуту сільських домогосподарств.

Дослідники виявили тенденцію до зростання доходів від «заробітчанства» за межами села. За даними 2005 року, заробітками в межах України, переважно на будівництві у приватних осіб, займаються члени 17% сільських домогосподарств, заробляють у Росії — 3%, інших країнах — 4%.

Отже, відбувається не тільки поступове зростання, а й диверсифікація доходів сільського населення, проте самі доходи збільшуються нижчими темпами, ніж у міських домогосподарств, а спосіб їхньої диверсифікації далекий від європейської моделі, що передбачає створення і підтримку робочих місць поза сільським господарством у сільській місцевості. Наведені дані наштовхують на думку, що стратегія виживання за рахунок особистих селянських господарств (ОСГ) поступово себе вичерпує, однак спосіб диверсифікації доходів не дає підстав говорити про перехід села до стратегії розвитку.

Як далеко українському селу до європейської моделі сільської місцевості, було ще однією проблемою нинішнього дослідження.

У країнах ЄС та інших розвинених країнах світу важливу функцію з підвищення рівня знань та вдосконалення практичних навичок прибуткового ведення господарства виконують дорадчі служби. В Україні у 2004 році прийнято Закон «Про сільськогосподарську дорадчу діяльність», хоча кошти із державного бюджету на дорадництво не виділялися. Як показало соціологічне дослідження 2005 року, 64% власників селянських господарств вважають, що не потребують послуг дорадчих служб (агрономів, зоотехніків, економістів тощо); 26% — потребують послуг дорадників, але не готові за них платити, і, нарешті, готові заплатити за потрібні послуги 7% опитаних. Проте є й обнадійливі тенденції щодо формування попиту на послуги дорадників. Серед товарних особистих селянських господарств (тих, що продають частину виробленої продукції) 44% потребують дорадчих послуг, хоча лише 10% готові за них платити.

Інша перспектива диверсифікації видів діяльності у селі — сільський зелений туризм, досить поширений у сільській місцевості країн ЄС. Згідно із Законом «Про особисте селянське господарство», займатися зеленим туризмом українські селяни можуть без реєстрації підприємницької діяльності. Однак цей вид діяльності тільки-но почав розвиватися у найактивніших сільських громадах, переважно за підтримки проектів міжнародної технічної допомоги. Дослідження дало можливість оцінити потенціал сільського зеленого туризму в Україні: 11% власників особистих селянських господарств хотіли б приймати у своїх оселях на відпочинок туристів.

Сільське господарство України все ще далеке від європейської моделі сільського господарства не тільки за розмірами і способом диверсифікації доходів, а й за іншими ознаками. На селі все ще не набули поширення такі форми сучасного соціального капіталу, як кредитні спілки, виробничі товариства, асоціації, що створюються з метою захисту спільних інтересів власників особистих селянських господарств, громадські організації. За даними дослідження, ними охоплено лише 3% власників особистих селянських господарств.

Незгуртованими й неактивними залишаються сільські громади. Як свідчить дослідження 2005 року, 56% респондентів жодного разу протягом останніх 12 місяців не відвідували загальних зборів жителів села.

Ключовим чинником, що визначає згуртованість і активність громади, є довіра як між членами громади, так і до влади, у тому числі до місцевої. Як же виміряти рівень довіри до органів місцевого самоврядування? Дослідники запитали в респондентів, як ті ставляться до твердження: «Якщо населення села звернеться до сільської ради або до сільського голови з ініціативою, вони зроблять все можливе, щоб її підтримати». Із цим твердженням погодилися лише 34% опитаних, отже, базові умови партнерства влади та громади у сільській місцевості України не сформовані.

Перспективи сільського середнього класу

Європейська модель сільського господарства сформувалася і базується на сімейному фермерстві. Фермери та сільські підприємці становлять основу середнього класу у сільській місцевості. В Україні сімейні ферми не набули поширення, зростання кількості дрібних та середніх фермерських господарств останніми роками припинилося.

Дослідження 2005 року дає оцінку перспектив розвитку сімейного фермерства на основі особистих селянських господарств і приєднаних до них земельних часток колишніх КСП. Цілком закономірно, що економічною базою сімейних фермерських господарств можуть стати лише ті особисті господарства, які займаються виробництвом продукції не тільки для власного споживання, а й на продаж. Так от, моніторингові дослідження виявили тенденцію до зменшення кількості товарних ОСГ. Якщо протягом 1998—2000 років 48—50% сільських домогосподарств продавали частину виробленої продукції, то у 2005-му — тільки 36%.

Іншою характеристикою особистих селянських господарств, яка цікавить економістів, є їхня прибутковість. Дуже важко визначити рівень рентабельності ОСГ, адже бухгалтерський облік в господарствах населення не ведеться. Однак, за оцінками дослідження 2005 року, 32% ОСГ є прибутковими.

Одним із чинників впливу на особисті селянські господарства стала аграрна реформа, зокрема, реорганізація колективних сільськогосподарських підприємств. Моніторингові дослідження 1998—2005 років вказують на те, що залежність ОСГ від сільськогосподарських підприємств, яку у 1998 році визнали 72% селян, нині значно зменшилася. У 2005-му половина опитаних селян вважали, що виробництво продукції в їхніх селянських господарствах — у плані надходження ресурсів, надання послуг і збуту продукції — зовсім не залежить від сільгосппідприємств. Таким чином, традиційні стратегії підтримки села вичерпуються, а відсутність ринкової інфраструктури у сільській місцевості стримує зростання рівня товарності ОСГ.

Дослідження дало змогу оцінити соціальну базу для формування сімейних фермерських господарств на базі ОСГ і приєднаних до них земельних часток колишніх КСП. Соціальну базу фермерства ще не втрачено: 15% власників особистих селянських господарств хотіли б розвивати свої ОСГ у напрямку створення сімейних ферм. Однак якщо інституційні умови для реалізації цих намірів закріплені у Законі «Про особисте селянське господарство», то економічні і політичні передумови практично не створені: відсутні або недоступні державні програми створення та підтримки фермерських господарств, не розвинено ринкову інфраструктуру у сільській місцевості.

У ході дослідження вивчалися також перспективи сільського підприємництва — як сільськогосподарського, так і несільськогосподарського. До прийняття у 2003 році Закону України «Про особисте селянське господарство» товарні особисті підсобні господарства фактично вели незареєстровану підприємницьку діяльність й уникали будь-яких відносин із державою, тобто перебували у неформальній сфері економіки. Стаття 1 закону переводить ОСГ у сферу формальних інститутів: нею визначається, що особисте селянське господарство — це господарська діяльність, яка не належить до підприємницької. Дослідження показало, що три чверті селян не знають, що в Україні діє Закон «Про особисте селянське господарство», і лише 6% із них вважають, що прийняття цього закону сприяло вирішенню проблем їхнього ОСГ.

Однак було би передчасно й необачно робити висновок про недієвість закону, спрямованого на інституційну підтримку розвитку ОСГ та їхній захист. Майже дві третини селян позитивно оцінюють норму закону, згідно з якою діяльність, пов’язана з веденням особистого селянського господарства, не відноситься до підприємницької. Зараз передчасно говорити про скасування цієї норми, оскільки, за результатами моніторингового дослідження, у разі, якщо для реалізації своєї продукції особисті селянські господарства змушені будуть реєструватися як суб’єкти підприємницької діяльності, 41% товарних ОСГ «перейдуть у тінь» (шукатимуть канали реалізації продукції, де не потрібно відповідних документів) і 41% скоротять виробництво до потреб родини, тобто стануть нетоварними. Тож один необережний крок — і перспективи поширення сімейних фермерських господарств в Україні будуть знищені.

Чіткі тенденції до скорочення зайнятості у сільському господарстві визначають альтернативні шляхи отримання доходів у сільській місцевості, які пов’язані насамперед із розвитком несільськогосподарського підприємництва. Підприємницьке середовище на селі формується у важчих умовах, ніж у містах, — бракує інформації, ринкової інфраструктури, сільські населені пункти віддалені від адміністративних центрів. Серед опитаних у ході дослідження 2005 року селян 4% займаються офіційно зареєстрованою підприємницькою діяльністю і 2% — незареєстрованою. Проте серед осіб працездатного віку 21% хотіли б займатися підприємництвом, а серед сільської молоді — 28%. Головним чинником, який утримує їх від започаткування підприємницької діяльності, селяни називають відсутність власного капіталу. Від держави вони очікують спрощення системи реєстрації для початківців, запровадження привабливих програм мікрокредитування та надання можливостей для безплатного отримання необхідної інформації, знань, навичок.

Якої підтримки очікують селяни від держави?

Державна підтримка села, про яку так багато говорять з високих трибун, обмежується переважно підтримкою сільськогосподарських підприємств. Разом із ними підтримку одержують і зернотрейдери, які активно займаються сільськогосподарським виробництвом і використовують передбачені для сільськогосподарських виробників податкові пільги для оптимізації оподаткування інших видів своєї діяльності.

Законом України «Про особисте селянське господарство» передбачено здійснення державної підтримки ОСГ відповідно до загальнодержавних і регіональних програм за рахунок державного та місцевих бюджетів. Проте, як показало опитування власників ОСГ, навіть якщо у бюджеті передбачена можливість одержання державної підтримки, фактично селянин її не одержує. Ніхто з опитаних не брав участі у конкурсах сільгоспвиробників для одержання бюджетної підтримки на своє господарство як із загальнодержавних, так і з регіональних програм, а 82% — навіть не знають про таку можливість.

Власники ОСГ мають можливість отримувати доплату за проданий ними на забій або переробку молодняк великої рогатої худоби підвищених вагових кондицій або за кондиційних свиней. Серед тих, хто протягом останніх двох років здавав молодняк ВРХ або свиней переробним підприємствам чи цехам (а таких із-поміж власників ОПГ виявилося 19%), лише 26% отримали доплату, 29% — не отримали, бо не знали, що вона існує, 18% — заявили, що їм «не дали» доплати, а 23% — не отримали доплати, бо жива маса худоби або свиней не досягла потрібної величини.

Таким чином, ефективність поодиноких заходів державної підтримки, якими можуть користуватися особисті селянські господарства, залишається низькою.

Під час дослідження ми спробували з’ясувати, якої саме підтримки очікують селяни від держави. Результати продемонстрували мудрість, притаманну нашому народові: передусім селяни очікують створення умов для молодих спеціалістів у сільській місцевості та державної підтримки особистих селянських господарств (74% респондентів). Найменшою підтримкою у сільському соціумі користуються заходи аграрної політики, пов’язані із формуванням в Україні ринку земель сільськогосподарського призначення.

Село в очікуванні земельного ринку

Проблеми формування земельного ринку, як і проблеми вступу України до СОТ, викликають чи не найбільше суперечок у політичному середовищі. З одного боку, без формування земельного ринку аграрна реформа лишається інституційно незавершеною. А з іншого — це найболючіше для села питання: економічна доцільність земельного ринку входить у суперечність із можливими соціальними проблемами. Відповідно, громадська думка щодо формування ринку земель сільськогосподарського призначення залишається вкрай консервативною. За результатами дослідження 2005 року, 46% селян вважають, що земля не повинна стати товаром.

Результати нашого дослідження доводять, що ринкова реформа пов’язана із значними втратами для сільського населення. Йдеться не лише про катастрофічні наслідки інфляції та економічної кризи для сільських домогосподарств, а й про кризу психологічну, пов’язану із різкою зміною системи цінностей. Ознаками психологічної кризи на індивідуальному рівні є відчуття надмірних втрат і формування почуття меншовартості, а на суспільному — деградація соціального життя.

Згідно з науковими теоріями, у такому разі для полегшення ситуації треба задіяти механізм компенсації (вперше механізм компенсації дослідив австрійський психолог, автор теорії «індивідуальної психології» Альфред Адлер). Зовнішнім чинником, що частково виконує роль «психологічного компенсатора» втрат сільського населення, є передача селянам земельних часток колишніх КСП у приватну власність. Це чи не єдине надбання селян на фоні суцільних втрат у ході аграрної реформи. Викладені міркування щодо психологічних механізмів, пов’язаних із земельною реформою, підводять до думки про необхідність надзвичайно обережно впроваджувати інститут земельного ринку, який не виключає нових втрат для сільського населення і поглиблення відповідних психологічних та соціальних реакцій.

Саме в ході формування земельного ринку визначиться майбутня структура сільського господарства України: або поширяться великі експортоорієнтовані індустріальні господарства з усіма можливими негативними соціальними і екологічними наслідками, або будуть створені умови для сімейного фермерства, або переважатимуть середні підприємства, реорганізовані КСП. Насамперед майбутня структура сільського господарства залежатиме від того, хто буде покупцем земель сільськогосподарського призначення.

На думку самих селян, найбільш вірогідними покупцями землі на першому етапі земельного ринку стануть вітчизняні і закордонні інвестори (так вважають 54% респондентів). Отже, саме індустріальна модель сільського господарства має найбільші перспективи. Що стосується пропозиції на земельному ринку, то 22% власників погодилися б уже зараз продати свою земельну частку. Рекомендації спеціалістів щодо поступового зняття обмежень на купівлю-продаж земель сільськогосподарського призначення знаходять підтримку у 21% респондентів.

На думку самих респондентів, першими продавцями землі на земельному ринку стануть пенсіонери, які не мають спадкоємців, самотні люди та власники земельних часток, які не живуть у селах. Якщо спочатку тільки для цих соціальних груп зняти обмеження на купівлю-продаж землі, то це не тільки стримає натиск «великої хвилі» пропозиції на старті земельного ринку і убезпечить нас від обвалу цін. Цей крок сприятиме зміні суспільного ставлення до земельного ринку, якщо його процедури будуть прозорими.

Поки що наміри потенційних продавців землі не сприяють обвалу цін на початковому етапі формування земельного ринку. Якщо відкинути крайні мінімальні та максимальні значення, то середня вартість, за якою селяни готові продати землю, становить 17 155 грн. за гектар, тоді як середня нормативна вартість 1 га сільськогосподарських угідь в Україні дорівнює 8733,2 грн., а ріллі — 9204 грн. Найчастіше селяни погодилися б продати земельну частку за ціною 10 000 грн. за гектар.

Майже половина селян сподіваються, що держава повністю (17% опитаних) або частково (32%) впливатиме на ціни на земельному ринку після скасування мораторію на купівлю-продаж земель сільськогосподарського призначення, хоча більш як третина (35%) вважають, що держава не матиме жодного впливу на ринку землі. 35% селян не розраховують на ефективне регулювання державою цін. У земельному питанні, як у дзеркалі, відображається палітра суспільних настроїв щодо аграрної політики — від сподівань до розчарування і безнадії.

Такими є думки й очікування українських селян напередодні «Року села в Україні». На жаль, програми розвитку села на цей рік не прийнято, не прийнято також стратегії розвитку села, якій традиційно у стратегіях розвитку АПК присвячується один з останніх розділів. А бюджетні кошти на ці цілі у 2006 році, як завжди, обмежені...

Аби наступний рік дав українському селу поштовх для переходу з колії виживання на траєкторію розвитку, необхідно насамперед виправдати очікування селян щодо аграрної політики і підтримати ті елементи сільського життя, які наближають наше село до європейської моделі: заохотити молодих спеціалістів у сільській місцевості, сприяти розвитку ринкової інфраструктури, вкласти кошти в соціальну інфраструктуру села, сприяти розвитку обслуговуючих і збутових кооперативів, поширенню «маркетингових ланцюгів», кредитних спілок, дорадчих служб. До речі, такі заходи державної підтримки не належать до «жовтої скриньки» СОТ, отже, після вступу України до цієї організації їх фінансування не обмежуватиметься.