Якщо в Google набрати слово «коли», то перший запит, який пропонує пошуковик, — «Коли закінчиться війна?». Мільйони стражденних українських душ шукають на нього відповідь. Але дати її сьогодні не може ніхто. Ні Зло, що ховається у своєму бункері, породження пекла, яке розв'язало в Європі найстрашнішу війну від часів Гітлера, ні українські воїни Світла, воїни Добра.
Однак є ще одне запитання, на яке також не в змозі відповісти всезнаючий Google, але якого не може не поставити собі кожен, хто бачив страшні фото й відеокадри з Бучі та Ірпеня, Бородянки й Гостомеля, Маріуполя та Чернігова: як запобігти такому немислимому жахіттю в майбутньому. Як після припинення цієї війни не допустити нового нападу нацистської Росії на Україну?
Нашим перемовникам із Мордором сьогодні не позаздрить ніхто. На їхніх плечах колосальна відповідальність — як одночасно зберегти максимальну кількість життів українців і не поступитися ні територіями, ні суверенітетом України.
Це дуже складне завдання. З багатьма невідомими. І невідомим результатом. З підступними мінами та підлими розтяжками щокроку. Але тим більше продуманим і виваженим має бути кожен крок на цій ділянці фронту нашої боротьби зі Злом. Щоб не помилитися. Щоб урешті-решт обов'язково перемогти. Бо, як визнав президент Володимир Зеленський, «крім перемоги, український народ не погодиться з жодним результатом».
На переговорах, які ведуться з РФ, обговорюється можливість відмови України від її багатолітнього прагнення стати членом НАТО, зміни української Конституції та закріплення постійного нейтрального статусу нашої країни. Натомість, за словами членів української делегації, Україна хоче отримати конкретні й дійові гарантії своєї безпеки від ряду держав, включно з Росією.
Які гарантії хоче отримати Київ
За тиждень, що минув після зустрічі у Стамбулі, представники української сторони неодноразово публічно пояснювали своє бачення. Зокрема голова делегації Давид Арахамія та голова «юридичної групи» Олександр Чалий практично в унісон повідомили таке. Гарантії безпеки України мають бути зафіксовані у відповідному багатосторонньому договорі, підписантами якого, крім України і Росії, стануть ще кілька держав. Гарантії, надані ними, мають бути юридично зобов’язуючими і бути ратифікованими парламентами цих країн.
Договір, згідно з українською пропозицією, має включати зобов'язання країн-гарантів надати Україні військову допомогу на випадок нападу, за аналогією зі статтею 5 Вашингтонського договору НАТО. І містити навіть жорсткіший механізм його активації: у тому разі, якщо Україна стане об'єктом агресії/військового нападу/«спеціальної військової операції», впродовж трьох днів мають пройти термінові консультації з країнами-гарантами, і коли за цей час не буде знайдено дипломатичного рішення, то країни-гаранти на індивідуальній або колективній основі зобов'язані допомогти Україні всіма можливими способами, включно з поставками озброєнь, «закриттям неба» та допомогою своїми збройними силами. Як заявив Арахамія, «Україна хоче «зробити власне НАТО».
Міжнародні гарантії безпеки тимчасово не будуть поширюватися на окуповані території Донецької та Луганської областей, а також півострів Крим і місто Севастополь.
Які країни можуть стати гарантами
Список гарантів ще тільки формується — на основі побажань Києва та готовності тієї або іншої столиці ними стати. Представники української делегації, крім постійних членів РБ ООН — США, Великої Британії, Франції, Китаю та Росії — і Туреччини, яка надала майданчик для переговорів, оголосили досить розлогий список потенційних гарантів. Туди також увійшли Польща, Німеччина, Канада, Італія, Ізраїль, а днями президент Володимир Зеленський назвав ще й Ірландію. Крім того, заявлялося, що договір буде відкритим, «щоб будь-яка країна могла приєднатися до нього».
За яким принципом вибираються «гаранти», достеменно судити складно. Поки що складається враження, що за принципом «чим більше, тим краще».
Зрозуміле й цілком виправдане бажання мати в цьому списку ядерні держави. Однак прив'язка до РБ ООН, здається, не потрібна. І з політичної точки зору, і з практичної. Як упродовж усіх восьми років російської агресії, так і після повномасштабного вторгнення РФ в Україну 24 лютого ООН і її Радбез демонструють свою безпорадність у запобіганні та припиненні кривавих збройних конфліктів, про що дуже дохідливо з ООНівської трибуни заявив і Володимир Зеленський.
Що ж стосується ядерних держав, то цілком достатньо було б отримати надійні гарантії безпеки лише від однієї-двох із них — Сполучених Штатів і Великої Британії. Сьогодні тільки ці дві країни здатні переміщувати на великі відстані ефективні бойові підрозділи. Мабуть, у цьому аспекті, нам вистачило б і допомоги США, однак досить бажано мати ще можливість присутності й британських військ. Але тільки Британія, без Сполучених Штатів, усю ваготу необхідних Україні гарантій із надання збройних сил самотужки не потягне. Тому Києву необхідно домагатися згоди і Вашингтона, і Лондона.
Та ось посадити за один стіл представників трьох країн-противників — Росії, США та Китаю — й видушити з них набір дійових гарантій — це завдання зі сфери фантастики.
Зрозуміле також бажання Києва заручитися гарантіями безпеки від усіх членів G7 (крім Японії, якій не дозволить узяти на себе такі зобов'язання її конституція). Очевидно, так до списку потрапили Італія, Німеччина (давній учасник перемовин у рамках «нормандської четвірки») і Канада — великий друг України. Як один із найближчих друзів, котрі довели свою дружбу в найстрашнішій для України за останні 30 років біді, серед імовірних гарантів — Польща.
Туреччина — член НАТО, що має найбільшу армію в Європі і надає нашій країні не тільки майданчик для переговорів, а й, наприклад, знамениті «байрактари».
Крім того, більшість перелічених вище країн є провайдерами логістичних коридорів. І якщо серед гарантів нам потрібні США та Велика Британія — провайдери сил, то також важливо заручатися підтримкою держав, котрі мають можливість доправляти ці сили повітрям, землею й водою. Тому в Середземномор'ї — це насамперед Туреччина та Італія, з боку Атлантики — Польща, Франція, Німеччина.
Але чому у списку раптом опинився Ізраїль? Можна впевнено припустити, що в президента Зеленського накопичилася велика образа на країну, від якої він, безперечно, очікував набагато більшої допомоги — і за правом крові, і за правом схожості доль наших народів — єврейського та українського, які вже вдруге за століття зазнають геноциду. Тому, можливо, запрошення Ізраїлю стати гарантом — спроба дати йому ще один шанс яскравіше виявити свою солідарність із Україною.
Ірландія у списку — велика загадка, оскільки, як відомо, вона традиційно дотримується політики військового нейтралітету. Тому які з перелічених вище гарантій, очікуваних Києвом, вона може надати Україні, незрозуміло.
Такий розлогий список потенційних гарантів насторожує. Він може свідчити як про спонтанність і хаотичність прийняття рішень його упорядниками, так і про їхню невпевненість у тому, що названі країни погодяться стати гарантами, звідси — «чим більше, тим краще». Але так само очевидно, що чим більше держав братиме участь у переговорах, тим складніше привести до спільного знаменника їхні позиції, тим більш вихолощеним і менш суголосним сподіванням України може вийти підсумковий документ.
Яких гарантій чекають від Росії?
Згідно з поясненнями членів української переговірної групи, передбачається, що Росія буде в числі гарантів безпеки України, причому «рівною серед рівних». «У міжнародно-правовому сенсі, вона буде однією з країн-гарантів — на одному рівні з усіма іншими», — підтвердив Олександр Чалий в інтерв’ю Василю Голованову на загальнонаціональному телемарафоні. Тобто юридично зобов'язання Росії, згідно з договором, у частині гарантій будуть такими самими, як і в інших держав, наприклад США або Великої Британії (певна річ, якщо вони погодяться стати стороною такого документа).
При цьому Чалий називає одним із головних досягнень української делегації те, що їй буцім удалося переконати російську сторону погодитися з відсутністю в Росії права вето «при реалізації ключової статті про гарантії безпеки України, яка дозволяє іншим країнам-гарантам застосувати їх і надати нам збройні сили для захисту нашої безпеки». «Росія погодилася, що права вето вона в цьому не матиме», — запевнив Чалий.
Однак офіційного або будь-якого іншого публічного підтвердження зроблених українською стороною заяв із Москви поки що не надходило. Раніше ж там, навпаки, підкреслювали, що без згоди Росії навколо України нічого не відбуватиметься. Крім того, під великим сумнівом нібито згода російської сторони з проведенням в Україні референдуму, на якому має бути схвалений або відхилений майбутній договір про гарантії безпеки нашої країни. Навряд чи агресор погодиться так довго чекати невідомого і, головне, непідконтрольного йому рішення народу України, саме право на існування якого він відкидає.
Правда, Давид Арахамія днями вже заявив, що російська сторона нібито погодилася — наразі в усній формі — з усіма переданими їй у Стамбулі в письмовій формі українськими пропозиціями стосовно майбутнього договору (крім Криму), і повідомив, що тепер можна готуватися до зустрічі Зеленського й Путіна: драфти документів «достатньо напрацьовані» для «безпосередніх консультацій двох лідерів». Однак цього оптимізму не розділив голова делегації РФ Мединський, який не забарився повідомити, що «ще має бути пророблена велика робота». Тому варто дочекатися офіційної письмової відповіді російської сторони.
А поки що поміркуємо над питанням, чому Росію, країну-агресора, автори українських пропозицій до майбутнього договору помістили в один «кошик» із країнами-гарантами, котрим належить узяти на себе зобов'язання захищати Україну від цього агресора.
На наш погляд, кращим виглядає варіант підписання двох документів — договору про мир/перемир'я з Росією та договору з партнерами нашої країни про гарантії безпеки України.
Член делегації Михайло Подоляк пояснює, що, мовляв, «тільки в рамках багатостороннього договору можна уникнути традиційної російської необов'язковості за юридичними договорами». Це не так. У новітній історії Росія вже безліч разів порушувала багатосторонні домовленості — від Будапештського меморандуму й до Гельсінського заключного акта і Статуту ООН. Невже цього мало, щоб нарешті засвоїти давню аксіому: договори з Росією не варті того паперу, на якому написані.
Ведучи переговори з РФ про договір щодо гарантій у багатосторонньому форматі, Україна ризикує послабити силу цих гарантій до мінімуму, оскільки, крім неї, в них ніхто по-справжньому не зацікавлений: Росія не хоче, щоб наша країна їх мала, а наші партнери не сповнені бажання їх надавати, і якщо за столом переговорів буде РФ, вони завжди можуть замаскувати свою нерішучість, виправдавши її непоступливістю Росії.
Чи готові «гаранти» дати гарантії Україні
Ми щиро раді помилятися у своїх прогнозах, але на сьогодні не видно ознак бажання й готовності наших основних західних партнерів надати Україні реальні гарантії безпеки — такі, якими їх бачить українська сторона. Відсутність оптимізму з цього приводу базується не тільки на особистому аналізі, а й на думці ряду експертів, котрі добре орієнтуються в даному питанні і мають удосталь інформації, аби дійти такого висновку.
Його непрямо підтвердив і Володимир Зеленський в останньому інтерв'ю українським журналістам: «Поки що ми не отримали переліку країн, які готові 100-відсотково включитися за нас». «Різні країни готові гарантувати різне», — уточнив президент.
Наскільки нам відомо, більшість держав — потенційних гарантів на сьогодні хотіли б ознайомитися з більш конкретним і докладним переліком того, що в них просить Київ, крім заяв української делегації у Стамбулі про аналог п'ятої статті Вашингтонського договору, закриття неба та надання збройних сил гарантів для захисту України. Питання в тому, чи є в самої української сторони вже чітке, розписане в деталях і по пунктах, бачення гарантій, які вона хоче отримати для України, чи ж це наразі все ще «концепція» та розмиті «загальні побажання».
Хоч як прикро таке визнавати, однак на сьогодні поки що немає жодних ознак готовності наших партнерів надати «залізобетонні» гарантії у вигляді озвучених українською стороною у Стамбулі трьох основних пунктів. Тому створення «українського НАТО» все ще виглядає гарною, але, на жаль, нездійсненною мрією.
Сполучені Штати поки що уникають якихось публічних заяв із приводу можливих гарантій безпеки України з їхнього боку. Однак через близькі до адміністрації Байдена ЗМІ Києву надсилається сигнал про те, що говорити на цю тему ще рано, оскільки переговори з Росією можуть виявитися лише «димовою завісою» з її боку, а «новий Будапештський меморандум, яким можуть виявитися ці гарантії, не дасть бажаного результату». Тому малоймовірно, вважають у Вашингтоні, що США та їхні союзники зрештою запропонують Україні ті юридично зобов'язуючі заходи захисту, яких вона просить. Є також підстави вважати, що у Вашингтоні були досить здивовані озвученим українцями у Стамбулі переліком бажаних гарантій, оприлюднених до докладних консультацій із партнерами, від яких вони хочуть їх отримати. Наскільки можна судити, сьогодні у Вашингтоні більше думають над тим, що ще треба зробити, аби дати Україні можливість захищатися самій і «не спровокувати» при цьому «трету світову війну», ніж усерйоз розмірковують над гарантіями безпеки нашої країни у примарному договорі з Росією.
Велика Британія, один із найближчих сьогодні партнерів України, які надають їй вражаючу допомогу озброєннями, вустами заступника прем'єр-міністра Домініка Рааба вже дала зрозуміти, що Лондон не має наміру надавати Україні гарантії безпеки, які є в країн НАТО: «Ми ясно дали зрозуміти, що не збираємося вступати з Росією в пряму військову конфронтацію. Україна не є членом НАТО. Ми дуже уважно розглянемо все, що скаже президент Зеленський. Але ми не збираємося, як мені здається, в односторонньому порядку копіювати зобов'язання НАТО, які поширюються на членів НАТО».
Певна річ , попереду ще консультації й переговори, і остаточне слово за прем'єром Борисом Джонсоном — великим другом президента Зеленського, який перебуває з ним у постійному телефонному контакті. Джонсон обіцяв «дати все, чого попросить Зеленський». І якщо в цьому конкретному випадку йшлося про озброєння, настрій «друга Бориса» і його теплі особисті стосунки з українським президентом залишають бодай примарну надію на зміну позиції Британії стосовно «жорстких» гарантій безпеки України. Але при цьому слід розуміти, що Лондон у своїх рішеннях орієнтуватиметься насамперед на позицію Вашингтона, а не на побажання Києва.
Польща, яка не словом, а справами довела в ці страшні часи, що є нашим справжнім другом, поки що мовчить з приводу отриманої пропозиції стати гарантом безпеки України. Є всі підстави припускати, що Варшава, як і Лондон, чекає рішення Вашингтона. Від того, наскільки дійові гарантії будуть готові надати нам Сполучені Штати, залежатиме і рівень зобов'язань Польщі. У Варшаві, як і в інших столицях потенційних гарантів, хочуть у деталях розуміти, чого хоче від них Київ. Ну хоча б: якщо закривати небо, то як? Якими засобами, з якої території, з участю яких країн? І таких запитань безліч. Перш ніж наші партнери будуть готові дати згоду на якісь гарантії, вони мають чітко розуміти, як у майбутньому документі буде прописано механізм їхніх реальних дій. І навіть поляки, наші найближчі друзі й сусіди, які більше за інших розуміють, що, допомагаючи захищатися Україні, вони захищають і свою країну, — навіть вони сумніваються, що майбутні гаранти погодяться продублювати НАТОвську п'яту статтю, не кажучи вже про «крутіші» гарантії, анонсовані Давидом Арахамією.
Хочеться щиро застерегти наших перемовників від надмірного публічного оптимізму: завищені очікування згодом призводять до жорстоких розчарувань. Наш народ уже сповна довів свою стійкість, мужність і віру в перемогу. Не потрібно вводити його в оману нездійсненними обіцянками. (Вірити в те, що це робиться навмисне, аби посилити розчарування українців у НАТО й легше «продати» їм відмову від мети членства в Альянсі та фіксацію «постійного нейтралітету» в Конституції, зовсім не хочеться.)
Днями Арахамія в ефірі національного телемарафону урочисто повідомив, що три країни НАТО погодилися дати Україні гарантії в бажаному нею обсязі: «Саме в цьому форматі, це фактично 5 стаття НАТО, але з більш жорстким механізмом активації, — Туреччина, Німеччина та Італія». Однак голова української делегації видає бажане за дійсне: на жаль, його твердження не відповідає реаліям.
Зокрема Італія, донедавна одна з найбільш лояльних до Росії держав ЄС і НАТО, поки що не тільки не заявляла про свою готовність надати Україні гарантії безпеки в обсязі ст.5 Вашингтонського договору НАТО, а й її представники не вимовляли публічно навіть слова «безпека». Так, очільник італійського уряду Маріо Драґі повідомив в останній день березня, що «Україна і Росія попросили, аби Італія була гарантом виконання положень можливої угоди між ними». А через кілька днів міністр закордонних справ Італії Луїджі Ді Майо заявив про готовність своєї країни «виступити гарантом нейтрального статусу України». Де тут про безпеку, не кажучи вже про «п'яту статтю»?
Німеччина, вустами глави свого зовнішньополітичного відомства Анналени Бербок, котра заявила в ефірі телеканалу ARD про готовність надати Україні гарантії безпеки після закінчення війни, також не уточнювала, на які саме гарантії вона готова. Навіть попри те, що, за словами Бербок, Німеччина змінила курс на 180 градусів, тому що Україні потрібна її військова підтримка. Так, Берлін, який не бажав нещодавно навіть надавати дозвіл іншим країнам на поставку Україні наявної в них німецької зброї, тепер поставляє її сам. Але далеко не в тих обсягах і не тієї номенклатури, про які просить Україна. Київ досі не може переконати Берлін передати йому важкі озброєння, яких так потребує українська армія, особливо напередодні підготовки масштабного наступу рашистів на сході та півдні країни. Експерти, які добре орієнтуються в нинішніх настроях німецького політикуму та суспільства, кажуть, що основний лейтмотив тамтешніх дискусій нині — як не втягнути Німеччину у війну з Росією. Тому абсолютно неможливо уявити, щоб Бундестаг проголосував за будь-який юридично зобов'язуючий документ, що містить серйозні гарантії безпеки України, не кажучи вже про «п'яту статтю». Невже хтось справді вірить, що Німеччина з 24 лютого змінилася настільки, що німці готові воювати з росіянами за Україну?
Чому ж Берлін так швидко та легко вербально погодився стати гарантом? Вочевидь, тому, що, по-перше, йому необхідно серйозно підретушувати свій неабияк зіпсований багаторічними ґешефтами з Росією міжнародний імідж, а по-друге, там не вірять в успіх переговорів із Росією. Бербок висловилася цілком ясно: «Москву не можна сприймати всерйоз на дипломатичних переговорах, допоки вона продовжуєте бомбити Україну».
Франція, другий західний партнер України в Норманді (що спочив у бозі?), попри підвищену миротворчу активність її лідера Еммануеля Макрона напередодні президентських виборів, намічених на 10 квітня, наразі зберігає мовчання з приводу запропонованого їй статусу гаранта. Однак і у випадку Парижа можна бути впевненим, що гарантій масштабу «п'ятої статті» Києву не бачити. Хоча б уже тому, що відносно України Франція та Німеччина діють в унісон — і на Бухарестському саміті 14 років тому, зарубавши надання нашій країні ПДЧ у НАТО, і сьогодні, виражаючи співчуття з приводу трагедії в Бучі, куди ні Меркель, ні Саркозі не виявили бажання приїхати, попри запрошення Володимира Зеленського.
Туреччина, яка надала майданчик для переговорів і запропонувала свої посередницькі послуги, гарантій, аналогічних «п'ятій статті», теж не обіцяла. Повідомляючи про готовність своєї країни стати однією з держав-гарантів, її президент Реджеп Тайїп Ердоган резонно зауважив, що це відбудеться «після уточнення деталей». Засуджуючи широкомасштабну російську агресію проти нашої країни, турецький лідер водночас намагається зберегти відносини з Москвою: Анкара, незважаючи на всі заклики партнерів по НАТО, так і не запровадила проти Росії санкцій. Туреччина готова надати свої кораблі для евакуації з Маріуполя не тільки своїх громадян, а й мирних жителів цього багатостраждального міста, вона поставляє нашій армії «байрактари», яким вдячні українці присвячують пісні. Але Туреччина поки що не готова передати Україні куплені в Росії ЗРК С-400, попри не лише наполегливі умовляння Сполучених Штатів, а й їхні обіцянки зняти з неї санкції, запроваджені за купівлю цих самих С-400, і натомість повернути Анкару в програму F-35 — американських супер-винищувачів. Тому розраховувати, що «найбільша армія в Європі» прийде захищати Україну від Росії в рамках «українського НАТО», абсолютно не варто.
Китай із трибуни ООН заявляє, що «не налаштований байдуже спостерігати за ситуацією в Україні». Але при цьому він не лише називає криваву агресію Росії проти нашої країни «кризою в Україні», а й так і не засудив агресора — навіть після оприлюднення звірств російських окупантів у Бучі. «Зображення смертей мирного населення в Бучі» викликали в Пекіна лише «велике занепокоєння». Китай намагається обходити міжнародні санкції, накладені на Росію, роздумує над її матеріальною підтримкою та має намір збільшити імпорт скрапленого газу з РФ. Чи потрібен нам «гарант», який уклав із Росією буквально напередодні її вторгнення в Україну договір про «безмежне стратегічне партнерство»? Запитання, на наш погляд, риторичне.
Ізраїль. Країна, яка викликає захват та образу водночас. Не тільки у Володимира Зеленського. Нація, що оточена ворогами, перебуває в стані постійної війни, пройшла через геноцид, повинна була б, здавалося, як ніхто інший перейнятися сьогоднішніми стражданнями українців і однією з перших прийти на допомогу. Не скасовувати безвізового режиму, щоб перекрити потік українських біженців. Не відмовляти в продажі знаменитого «залізного купола», спроможного закрити небо над українськими містами та врятувати десятки тисяч життів. Зрештою, назвати убивць убивцями й засудити того, хто їх послав в Україну, а не тільки висловити співчуття українцям через кілька днів, коли вже весь світ задихнувся від жаху, що стався в Бучі, яка стала символом злочинів російських карателів.
Ізраїль точно не буде гарантом нашої безпеки. У цьому сумнівів немає. Однак, може, він знайде в собі моральні сили не лише видавати паспорти росіянам, яких, використовуючи своє «право крові», нині з'явилося в цій країні удвічі більше, ніж громадян України, що рятуються від війни, а й згадати про свою обіцянку не ставати «інструментом для уникнення санкцій», запроваджених проти Росії західними державами, — перестане приймати у своїх портах російські судна, давати дозвіл на посадку на своїх аеродромах російським літакам і дивитися крізь пальці на банки, що стали фінансовою гаванню для підсанкційних росіян до того, як Фінмоніторинг США виявить порушників американських санкцій.
НАТО, позаблоковість, нейтралітет?
В останньому інтерв'ю українським ЗМІ Володимир Зеленський повідомив, що всі потенційні держави-гаранти були поінформовані про позицію України, але конкретики у відповідь Київ наразі не почув. «Гаранти» думають. Однак навряд чи вони надумають щось, що хоча б віддалено нагадує горезвісну «п'яту статтю» НАТО. І річ не тільки в їхньому страху спровокувати ядерну Росію на третю світову (хоча, безумовно, і в цьому теж), а й у тому, повторимося, що вони не вірять в успіх нинішнього переговірного процесу між Україною та РФ. Ніщо не вказує на те, що Росія усвідомила свою помилку, відчула провину й покаялася або продемонструвала бодай найменший прояв доброї волі. І ще один підписаний нею документ нічого не змінить. Нічого. Навіть Зеленський, який хоче зберегти якнайбільше життів українців, повернувшись із Бучі з болем на обличчі й в душі та без особливої надії витискуючи із себе з приводу переговорів — «а раптом це спрацює», водночас цілком тверезо визнає: «Ми розуміємо, що якщо навіть ми підпишемо найпотужнішу угоду, через два роки Росія може повернутися».
Ми маємо бути до цього готові. Краще, звичайно, будучи членом НАТО. Судячи зі слів президента, попри всю гіркоту образи на Альянс, він готовий привести Україну туди «хоч завтра», причому не як «бідну родичку», а як «вигідне доповнення». В інтерв'ю американському телеканалу Fох Nеws Зеленський правильно розставив усі акценти: «НАТО не хоче нас приймати. Я думаю, що це помилка, бо якщо ми вступимо в НАТО, ми зробимо НАТО набагато сильнішим. Ми не слабка держава. Ми не пропонуємо зробити нас сильнішими за рахунок НАТО… Ми доповнення, ми локомотив. Думаю, що ми є одним із важливих компонентів Європейського континенту».
Та якщо Альянс найближчим часом так і не зважиться прийняти Україну, якщо Україна не приголомшила його своєю відчайдушною рішучістю наодинці боротися із «концентрованим злом», що прийшло на нашу землю, якщо його не вразили щоденні ратні подвиги наших бійців і неймовірна сміливість звичайних українців, які голими руками зупиняють ворожі танки, якщо ТАКА країна йому не потрібна, що ж, нехай це буде однією з найбільших його помилок. Але навіть у цьому разі Україна не повинна припуститися своєї помилки: якщо наша країна не отримає потужних гарантій своєї безпеки, спроможних реально захистити її в майбутньому від можливих агресій будь-кого, все одно йти зараз на поступку нацистській Росії — оголошувати Україну постійно нейтральною країною та «демілітаризувати» її — не можна. Нехай ми залишимося де-факто позаблоковою державою, яка не є членом будь-якого військового союзу, але ми не замуруємо наглухо вікно, яке, не виключено, колись усе-таки перед нами розкриється, ставши вікном можливостей. Будучи позаблоковою, а не нейтральною державою, ми не обрубаємо під корінь через волю Кремля всіх зв'язків з Альянсом і зможемо отримувати від нього необхідну допомогу — від консультацій і тренінгів до доступу до сучасних видів озброєнь, роблячи сильнішими українські Збройні сили. Наш президент абсолютно правий: ми повинні мати таку армію, яка спроможна захистити нашу державу, армію, яка буде найголовнішим і найнадійнішим гарантом безпеки України. Ми не маємо ставати ні «другою Швейцарією», ні «великим Ізраїлем». Ми будемо самими собою — великою Україною.
Більше статей Тетяни Силіної читайте за посиланням.