Туреччина намагається втримати баланс між підтримкою Заходу та робочими відносинами з РФ

Вторгнення Росії в Україну сплутало геополітичні розрахунки країн усього світу. Туреччину, країну-члена НАТО, що балансує між Києвом і Москвою, війна змушує зробити важкий вибір, пише науковий співробітник Інституту національних стратегічних досліджень Національного університету оборони США Джеффрі Менкофф у статті для Foreign Policy.

Зараз президент Реджеп Таїп Ердоган намагається максимально утримати Туреччину від сьогоднішнього конфлікту та розширити власний простір для маневру. Наразі стратегією Ердогана залишається підтримка України без загрози зв’язкам з Москвою.

У довгостроковій перспективі сам хід війни значно вплине на те, як Анкара підтримуватиме цей баланс. Не в останню чергу вибір залежатиме від сильної та консолідованої підтримки України з боку НАТО та невдач РФ на фронті.

Протистояння Туреччини та Росії сягає коренями глибокої давнини. Під час війн у регіоні Анкара обирала союзників серед країн Заходу, та у мирний час розглядала РФ (і Радянський Союз) як важливого економічного партнера у посиленні власної стратегічної автономії.

З розпадом Радянського Союзу та проголошенням незалежності низкою держав, Туреччина опинилася «відгородженою» від РФ буферною зоною, що відкрило для країни нові бізнесові і політичні можливості. Туреччина почала з Росією енергетичну співпрацю, що вилилася в експорт значних обсягів російського газу та будівництво разом із «Росатомом» АЕС «Аккую».

Співпраця з Росією також дозволила Туреччині застрахуватися від того, що вона вважала надмірною залежністю від Заходу на тлі напруженості через роль Вашингтона в сирійському конфлікті. А купівля російських комплексів С-400 після невдалих спроб отримати американські системи Patriot надіслало партнерам по НАТО чіткий сигнал, що в Анкари є й інші варіанти.

У військових і політичних колах Туреччини і нині є ті, хто у питанні формування безпекового порядку на континенті хотів би орієнтуватися на РФ, а не Альянс.

Та попри плідне партнерство, Анкара та Москва залишаються геополітичними противниками у Сирії, Лівії та на Південному Кавказі. У лютому 2020 року російські війська розбомбили турецькі позиції поблизу Ідлібу в Сирії і вбили 30 турецьких солдатів.

Україна також є для Туреччини важливим економічним, так і геополітичним партнером. Торгівля між двома країнами швидко зросла після Революції гідності в Україні 2013-2014 років, досягнувши 7,4 млрд доларів 2021 року. Анкара та Київ також підписали угоду про зону вільної торгівлі перед початком російського вторгнення.

З 2019 року Туреччина надає Україні військову допомогу, зокрема бойові безпілотники Bayraktar. Під час візиту Ердогана до Києва на початку лютого обидві країни домовилися про побудову  у нашій країні заводу з їх виробництва.

«Незалежна Україна набагато краще для безпеки Туреччини, ніж Україна під російським військово-політичним пануванням. Подальші територіальні зміни за рахунок України дозволять Москві посилити військово-морську присутність на північному узбережжі Чорного моря. (мілітаризація Криму Росією після 2014 року вже обернула баланс сил у Чорному морі проти Туреччини)», - пояснює автор.

Крім того, затяжна війна в Україні може збільшити потоки біженців (зараз вони обирають західний напрямок) до країни, що досі оговтується від хвиль мігрантів з Близького Сходу.

Туреччина також залишається вразливою до російської помсти. Країна залежить від Росії у питаннях постачання нафти та газу. На тлі прогнозів щодо інфляції у 40% турбулентність на енергетичних ринках може мати згубний вплив не лише на економіку Туреччини, а й на політичні позиції Ердогана за рік до виборів.

Москва також має достатньо військового контингенту у Сирії, щоб ускладнити Анкарі життя у районі Ідлібу.

«З огляду на все це, а також через те, що відносини з Москвою важливі для геополітичних амбіцій Ердогана, турецька підтримка України була реальною, але обережною», - прогнозує автор. Анкара продовжує постачати Києву гуманітарну допомогу та військове обладнання, зокрема Bayraktar.

На прохання президента України Володимира Зеленського Анкара також погодилася використати Конвенцію Монтре та закрити для російських кораблів прохід із Середземного у Чорне море, через протоки Босфор і Дарданелли.

Водночас риторика Туреччини щодо Москви залишається обережною. Анкара не має наміру зупиняти політику взаємодії. Від початку війни Ердоган неодноразово спілкувався з російським президентом Владіміром Путіним. Президент Туреччини також пропонував врегулювати двосторонню торгівлю між країнами у рублях, золотом або китайськими юанями, щоб обійти фінансові санкції США та ЄС.

Анкара також не планує відмовлятися від російських С-400 або закривати свій повітряний простір для російських літаків. Водночас Ердоган прагне використовувати свої зв’язки як із Зеленським та Путіним, щоб позиціонувати Туреччину як посередника.

Розчарувавшись у спробах долучитися до ЄС, Ердоган повернувся до позиціонування Туреччини як регіональної держави зі значною стратегічною автономією.

Однак трансформація Росії з ревізіоністської держави в державу-вигнанця створює значну невизначеність для Туреччини, яка зараз має більше стимулів, ніж раніше, помиритися із союзниками по НАТО, особливо зі Сполученими Штатами.

«Чим швидше війна набиратиме обертів, тим менше простору для маневру залишатиметься в Ердогана. Здатність НАТО давати сильну консолідовану відповідь на вторгнення Москви до України стане найкращим аргументом для Анкари, щоб знову поставити добрі відносин із західними союзниками у пріоритет», - підсумовується у матеріалі.