"За ночь в нашем положении, в положении всей русской армии, я бы сказал, в государственном положении Украины произошли резкие и внезапные изменения..."
М.Булгаков. "Біла гвардія"
Рішення про відмову від підписання Угоди про асоціацію України і ЄС належить до розряду стратегічних. Звісно, на рівні декларацій євроінтеграційний курс буде поки що продовжено. Офіційно йдеться лише про паузу, розвернути країну на 180 градусів в один момент складно. Але чимало людей і в Україні, і в Європі, і в США, і в Росії усвідомлюють, що сталося щось більше, а саме - глибока криза української зовнішньополітичної стратегії. Вільнюс-2013, як і Бухарест-2008, залишаться в пам'яті як серйозні зовнішньополітичні поразки України, і, що при цьому надзвичайно важливо, - значимі успіхи путінської РФ. Така ось гра з нульовою сумою виходить.
У листопаді 2013 р. в історії української зовнішньої політики, можливо, дописується розділ, розпочатий ще 1993 р. у часи президента Л.Кравчука. Саме тоді Верховна Рада 1-го скликання ухвалила Основи зовнішньої політики України, які зафіксували курс на європейську інтеграцію. Президенти Л.Кучма та В.Ющенко, залежно від своїх здібностей і можливостей, більш-менш послідовно реалізовували цей стратегічний вектор. Президент В.Янукович зробив майже неможливе. Він наблизився на відстань простягнутої руки до створення політичної асоціації та поглибленої і всеосяжної зони вільної торгівлі з ЄС. А потім не витримав тиску росіян...
Історія з підготовкою Угоди про асоціацію з ЄС виявила всі переваги і обмеження євроінтеграції як політико-економічного проекту української еліти. Євромайдан довів - цей проект може стати проектом українського народу. Чи стане - майбутнє покаже.
Не заглиблюючись в аналіз ситуації, відзначимо лише її основні моменти. Підірвано довіру європейців і американців до українського керівництва та його передбачуваної й послідовної політики, - таких кульбітів не вибачають. І скасування візиту держсекретаря США Дж.Керрі - тільки перший дзвіночок.
Уже в найближчі місяці керівництво країни має всі перспективи усвідомити, що таке міжнародна ізоляція. Один приклад: сьогодні запровадження санкцій у стилі списку Магнітського вже не варто відкидати як неможливу опцію.
Кремль підтвердив високу дійовість своїх інструментів виховання СНД-івських еліт. І, що навіть важливіше, - чудове розуміння їхньої психіки. На світі є лише гроші, а решта насправді нічого не важить, - хто як не господарі Кремля розуміють усю глибину елітних пострадянських натур. На жаль чи на щастя, для самих же росіян імперська велич Росії - не порожній звук.
Звісно, у стратегічній перспективі досягнутий успіх для РФ досить ефемерний і, швидше за все, з часом обернеться новими проблемами. За мудрими словами російського аналітика Д.Лук'янова, виграний раунд, а не гра. Українцям дохідливо розтлумачать, що у зриві євроінтеграції-кидка в рай винна Росія. Градус же антиросійських настроїв у нашій країні й так уже досить високий. І його стрибок може стати реальною проблемою.
На сьогодні ж незаперечним фактом є тільки те, що вихід України з російської зони впливу призупинився. Наша країна міцно зависла в сірій зоні безпеки між ЄС/НАТО - з одного боку та Росією со товаришами - з іншого, тобто між двома блоками з різними нормативно-ціннісними системами. Відсутність дійових гарантій безпеки у поєднанні зі слабкою державою істотно підвищує ризики для національної безпеки.
Організована злочинність і корупція, які окупували всі поверхи української державної машини, - найочевидніша небезпека. Проблема не в тому, що через територію країни йдуть потоки нелегальної міграції (справедливості ради, зазначимо - поки що досить невеликі), і навіть не в дедалі більшому транзиті та споживанні в самій Україні наркотиків, хоча з цим справа значно серйозніша. Зовсім не новина для експертів і те, що Україну інколи використовують як тимчасовий притулок представники екстремістських і навіть терористичних організацій, у тому числі з Близького Сходу. Та й інформація, що відкриті північні і східні кордони - не найнадійніша перешкода на шляху небезпечних елементів, у тому числі з Кавказу та з Центральної Азії, не бозна-яка нова.
Гірше, що в умовах геополітичної невизначеності основним завданням для України стає не розвиток, а виживання. І найважливіший напрям боротьби за це виживання - посилення держави. На жаль, малоймовірно, що в нашій країні розвиватимуться демократичні інституції. З демократами та лібералами в державі якось не склалося. Найімовірніше посилення авторитарних тенденцій, причому незалежно від прізвищ президента і прем'єра, а також їхніх партійних прапорів.
Тло для загвинчування
гайок - внутрішньополітична нестабільність. Населення столиці та західно-центрального регіону вже навчилося виражати свою волю на вулицях. Схід і південь імовірно підтягнуться. Втім, це тема окремої розмови, ми ж зазначимо, що складна ситуація - живильний бульйон для різноманітних політичних авантюристів-популістів.
Події серпня 2013 р., коли Росія протестувала один із інструментів торгової війни, продемонстрували, з одного боку, потенціал загроз економічній стабільності, а з іншого - нездатність держави адекватно реагувати. Поряд із газовими війнами 2006-го та 2009-го, ці події показали, що економіка й енергетика були і залишаються ахіллесовою п'ятої української безпеки.
"Зовнішньополітична самотність" України, а сіра зона означає саме ізольованість від загальноєвропейських і великою мірою - світових процесів, обмеження здатності впливати на міжнародний розвиток істотно ускладнює реагування на екологічні та техногенні загрози. Украй складна проблема кліматичних змін - також виклик, на який Київ не здатен відповісти самостійно.
Утім, хоч перелік загроз необхідний, однак далеко не достатній. Набагато важливіший аналіз можливих шляхів реагування на ці загрози та прогноз. Насамперед зазначимо, що Російська Федерація не здатна та й, взагалі-то, не дуже хоче брати на себе відповідальність за безпеку України. Свого роду безвідповідальна імперія, чи не так?
Свідчення цього - Харківський казус, який, незважаючи на безліч інколи апокаліптичних прогнозів, виявився досить ізольованою подією, а не початком великого шляху. Хоча рішення 21 листопада 2013 р. і значиміше, однак і його важливість, із погляду безпеки, все-таки не варто переоцінювати. Формально ж нічого не змінилося.
Україна, а точніше - її економічні (особливо рештки радянського ВПК та сільське господарство), демографічні
(45 млн населення) і, що важливо, ідеологічні ресурси (Київ - матір міст руських), дуже потрібна Кремлю.
Політика примусу до братерства не тільки буде продовжена, а й інтенсифікується. Стратегія працює, об'єкт піддається, то в чому ж річ? Треба дотискати. І сподіватися на розворот російської політики як плату за відмову від Асоціації з ЄС - досить наївно. Довіри до "неомазепинців" як не було, так і не буде. Ставки як зростали, так і зростатимуть. Вступ у Митний союз - тільки проміжна мета в цій грі.
І, хоч протистояти тискові РФ буде складніше, ніж раніше, потужні чинники, які обмежують перспективи українського руху в російському напрямку, нікуди не поділися. Українські еліти як не хотіли, так і не хочуть ділитися своїми ресурсами, суспільні настрої в Західній та Центральній Україні були й залишаються далеко не прокремлівськими, та й реальна обмеженість російських можливостей нікуди не зникла. Нездатність Росії остаточно підкорити набагато податливішу й значно меншу Білорусь - факт загальновідомий.
Україні слід шукати ефективнішу форму відносин із Росією. Зробити це без підтримки Заходу буде складно, однак намагатися необхідно. Новий формат мусить виключати будь-які відсилання до "братерства", інакше кажучи, платити, і повну ціну, треба за все й усім, а не лише населенню. Україна повинна здобути справжню незалежність, а зробити це неможливо без урахування й задоволення законних інтересів Росії. І домовлятися з Митним союзом доведеться, попри чиїсь бажання. Нагадаємо, що в його складі ще й Казахстан та Білорусь.
Ключове завдання для України - формування нового балансу сил Росії і Заходу, вибудовування адекватних форматів відносин ЄС і США з Україною. Масова й наочна підтримка жителями великих міст, насамперед Києва, євроінтеграції спрощує завдання балансування. Однак тільки спрощує, а не вирішує. Відзначимо тут як успішний приклад вибудовування балансів ефективну взаємодію з американцями в енергетичній сфері. Хартія про стратегічне партнерство США-Україна від 2008 р. може працювати, якщо захотіти, звісно.
Ще раз підкреслимо, НАТО - це не агресивний імперіалістичний блок і не чаша Грааля, а ефективний інструмент захисту національних інтересів. Тим більше що в нас є річна національна програма - гнучкий і, за умови правильного використання, досить дійовий формат. Політика позаблоковості, у тому вигляді, як вона була сформульована в 2010-му, зіграла свою загалом позитивну роль і має бути переформульована. Природно, не йдеться про відмову від неї, однак доцільно передбачити активнішу практичну співпрацю з НАТО і Загальною європейською політикою безпеки та оборони.
Потрібно навчитися ефективно використовувати інструменти, які надає членство в міжнародних організаціях, таких як СОТ, ООН та й СНД.
До того ж і необхідність підписання Угоди з ЄС після завершення дії Угоди про партнерство та співробітництво, як ми вже зазначали, не знята з порядку денного. Причому угоди двосторонньої, на чому справедливо наполягають наші європейські партнери.
Розвиток відносин із Вишеградською четвіркою та іншими регіональними об'єднаннями - природний напрям української політики. Ну й, звісно, значення відносин із європейськими грандами, насамперед Німеччиною, Францією, Великобританією, та й з Польщею, неможливо переоцінити.
Сподіваємося, що у Вашингтоні та європейських столицях розуміють - пошук балансу інтересів із РФ важливий не тільки для Києва. Адже перетворення України у російського сателіта, крім усього іншого, означає й появу в Європі нових роздільних ліній, чого так боялися європейські і російські дипломати останнє двадцятиліття. Що стосується РФ, підкорення України - звісно ж, виграш для В.Путіна та його режиму. Однак виграш, власне, для Росії в цьому випадку далеко не очевидний. Успіх Кремля подовжить життя нинішньої суспільної моделі, що означатиме нове відтермінування надій на повноцінну модернізацію, таку необхідну Росії.
Відносини з Китаєм, світовою державою "першого класу", - важливий ресурс української політики. Стратегічний діалог із цією великою країною має бути продовжений. Ключова ж умова для цього - менше красти і більше думати. Спільні проекти з Туреччиною - це насправді можливо. Те ж саме можна сказати й про інші нові центри сили, зокрема Індію та Бразилію.
Головне ж внутрішнє завдання у сфері національної безпеки - розвиток відповідних інститутів. Сіра зона потребує інструментів, здатних працювати в "сірому режимі". Дипломатія і спецслужби - потенційно найефективніші державні структури для цих потреб.
На жаль, поки що саме потенційно. І перше завдання полягає в тому, що керівництву слід усвідомити можливості та обмеженість цих інструментів. А далі чітко визначитися, що ж йому, керівництву тобто, справді потрібно. Яких цілей слід досягати під час переговорів. Якщо необхідна інформація - то яка, а якщо вплив - то де й на кого. Треба навчитися, бодай на рівні, досягнутому в часи Л.Кучми, координувати політичну й економічну активність, насамперед за кордоном. Значною мірою бутафорські сьогодні органи стратегічного планування та управління слід перетворити на діючі. І ще дуже багато чого треба.
Проте головне - щоб вижити і в перспективі вийти з "сірої зони", Україні, і насамперед її керівництву, потрібно визначитися з баченням майбутнього, причому всієї країни, а не тільки власного. А також перестати надувати повітряні кульки інтеграційних надій. Врешті-решт, усе залежить від нас, а не від Росії, і навіть ЄС зі Штатами.