Як реагувати на несправедливі звинувачення з боку стратегічних партнерів, аби не посваритися з тими, від чиєї підтримки залежиш у військовій і економічній сферах?
Останнім часом Київ неодноразово стикався з цією проблемою. Зокрема у відносинах із Лондоном і Варшавою, які з-поміж усіх партнерів найпослідовніше підтримують нашу країну в протистоянні російській агресії.
Спочатку міністр оборони Великої Британії Бен Воллес, реагуючи на різкий пост у Телеграм-каналі Володимира Зеленського напередодні Вільнюського саміту НАТО, запропонував Україні більше дякувати партнерам за їхню допомогу. А за кілька тижнів по тому й глава бюро польського президента з питань міжнародної політики Марцін Пшидач, коментуючи вимогу п’ятьох країн ЄС подовжити обмеження на імпорт українського зерна та його вплив на польсько-українські відносини, заявив: Україні варто було б почати цінувати роль, яку Польща зіграла для неї останніми місяцями й роками.
В Україні, де наші люди масово гинуть від російських куль, снарядів і ракет, захищаючи свій дім і безпеку західного світу, слова Воллеса та Пшидача сприйняли болісно, з нерозумінням і обуренням. Докори британця та поляка звучать тим більш несправедливо, що українське суспільство відчуває і вдячність за допомогу, надану Великою Британією та Польщею, і довіру, про що свідчить хоча б те, що ці країни, згідно із соцопитуванням, проведеним на замовлення ZN.UA, входять до першої трійки держав, які українці хотіли б бачити серед гарантів своєї безпеки.
Не дивно, що в Києві відреагували на слова Воллеса та Пшидача. Та якщо інцидент із Лондоном не набув подальшого публічного розвитку (британці та українці вирішили владнати конфлікт за лаштунками), то з Варшавою ситуація лише загострюється. І хоча ні поляки, ні українці не зацікавлені в погіршенні двосторонніх відносин, адже в нас є спільний ворог — Росія, кожна наступна заява однієї зі сторін призводить до відповідної реакції іншої. Тож ситуація лише загострюється.
Так, у відповідь на слова Пшидача власний коментар у Facebook написав заступник голови ОП Андрій Сибіга. Пізніше МЗС України запросило на розмову польського посла, а МЗС Польщі — українського. І хоча «запросити» ще не означає «викликати», це дало привід експертам, політикам і дипломатам заговорити не просто про наростання суперечностей у відносинах Києва та Варшави, а про кризу. Заступник голови польського МЗС Павел Яблонський заявив, що відносини країн «останнім часом не найліпші», а голова комітету з іноземних справ Сейму Радослав Фогель зазначив, що «такі суперечки» можуть ускладнити підтримку Польщею України.
На цьому тлі вже практично ніхто й не згадує про підготовку нової українсько-польської угоди, що має замінити підписаний іще 1992 року українсько-польський договір про добросусідство, дружні відносини та співробітництво. Хоча очікувалося, що новий документ стане чимось на кшталт Єлисейського договору, підписанням якого Франція та Німеччина 1963 року заклали основу для примирення й тісного зближення держав і народів.
За перепалкою українських і польських чиновників із задоволенням спостерігають у Кремлі. І ось уже прессекретар російського президента Дмітрій Пєсков прогнозує, що суперечності між Києвом і Варшавою лише наростатимуть.
Та чи справді ситуація у відносинах України та Польщі настільки погана, що можна говорити про кризу?
На щастя, ні. Українсько-польське військове співробітництво так само активне, польські волонтери допомагають українцям, а територія Польщі використовується як логістичний хаб для транзиту товарів до України та з неї. На думку співрозмовників ZN.UA з органів української влади й експертного середовища, за заявами Пшидача, Яблонського та інших представників Варшави стоїть польський внутрішньополітичний контекст, а їхні меседжі орієнтовані передусім на внутрішнього польського споживача.
В українсько-польських відносинах чимало проблем: нікуди не поділися суперечності з питань політики історичної пам’яті (зокрема діяльності УПА та Волинської трагедії); у поляків накопичується роздратування через українських біженців у країні; посилюється економічна конкуренція між Україною та Польщею тощо. Однак за нинішнім загостренням відносин стоять не ці проблеми, а майбутні парламентські вибори: українці стали жертвою прагнення керівної партії «Право і справедливість» (ПіС) виграти 15 жовтня на виборчих перегонах.
ПіС дуже нервує: представники цієї консервативної сили хочуть не просто виграти, а сформувати уряд без коаліції з іншими парламентськими партіями, зокрема без ультраправої «Конфедерації». Але за даними соцопитування, опублікованого Rzeczpospolita 2 серпня, керівна партія може й не досягти своїх цілей: лише 32,9% респондентів заявляють про готовність підтримати «Право і справедливість», водночас 28,1% — опозиційну «Громадянську коаліцію», 13,2 — «Конфедерацію», 10,6 — «Третій шлях» і 8,8% — коаліцію «Ліві».
У цій ситуації ПіС, електоральну базу якої становлять жителі сіл і малих міст, суперничає з «Конфедерацією» за правий електорат. Нині точиться боротьба за голоси фермерів, які відчувають конкуренцію з боку українських сільгоспвиробників. Тому від членів уряду й лунають заяви про наміри «керуватися політикою польських національних інтересів». Тому польські політики й вимагають від Києва визнати Волинську трагедію геноцидом. Тому Варшава й блокує постачання української агропродукції до Польщі.
Обмеження ЄС на імпорт українського зерна, рапсу, кукурудзи й насіння соняшнику на ринки п’ятьох країн наразі діють до 15 вересня. Досить імовірно, що незалежно від подальшого рішення Євросоюзу заборону на постачання цих чотирьох продуктів на свій ринок поляки збережуть і після 15 вересня. Принаймні про це попередив міністр сільського господарства Польщі Роберт Телус. У такий спосіб Варшава захищає своїх фермерів, а уряд Матеуша Моравецького підвищує рейтинг ПіС серед виборців.
Та хоча зерно, рапс, кукурудзу й насіння соняшнику транзитом перевозять через територію п’яти країн до інших держав, а польський ринок не є основним для української сільгосппродукції, дії поляків неприємно вразили українців. В умовах воєнних дій для нас неприйнятні такі обмеження. Адже якщо для ПіС ставка — перемога на виборах, то для України — існування нації й держави.
У цій ситуації заяви офіційного Києва — це й реакція на запит українського суспільства, і спосіб зафіксувати свою позицію, щоб поляки в передвиборчому ажіотажі не погіршили ситуацію ще більше.
Є ще один чинник, який упливає нині на відносини України та Польщі, — побоювання певної частини польського істеблішменту, що, обстоюючи власні інтереси й вирішуючи питання своєї безпеки, Київ орієнтується на Вашингтон і Лондон, Берлін і Париж, водночас ігноруючи Варшаву. Як, наприклад, під час обговорення положень спільної декларації «Великої сімки» про гарантії безпеки для нашої країни, ухваленої на Вільнюському саміті НАТО.
У Варшави дуже складні відносини з Брюсселем, складні — з Берліном і непрості — з Вашингтоном. Але, починаючи з 24 лютого 2022 року, Польща завдяки активній позиції щодо підтримки України та протидії Росії наростила вплив як у регіоні Центральної та Східної Європи, так і в міжнародних організаціях — ЄС і НАТО. Варшава прагне бути максимально задіяною на всіх майданчиках, де обговорюють Україну. Для Польщі це означає зміцнення її суб’єктності на міжнародній арені.
Об’єктивно роль Варшави на ній зростає, і це в інтересах Києва: Польща — з когорти найвідданіших і найпослідовніших партнерів України в протидії російській агресії, промоутер нашої країни в ЄС і НАТО. У розмовах із ZN.UA представники української влади кажуть, що Київ не проти залучення Варшави. (Так, польська сторона взяла участь у переговорах щодо «формули миру Зеленського» в Джидді.) Але Україна також має враховувати позицію США. А там, за словами наших співрозмовників, немає розуміння, чому ми маємо залучати Польщу на певних етапах переговорів.
Наші співрозмовники сподіваються, що після парламентських виборів напруга в двосторонніх відносинах трохи спаде. Водночас у Києві вважають: хоча перемога як ПіС, так і «Громадянської коаліції» принципово не вплине на допомогу нашій країні, зміна влади в будь-якій державі супроводжується перехідним періодом, під час якого влада може більше зосередитися на внутрішньополітичній проблематиці, а питання допомоги Україні відійдуть на другий план.
Та очевидно, що Києву й Варшаві не варто залишати поза увагою гострі питання двосторонніх відносин, їх потрібно вирішувати за столом переговорів. Бо якщо замовчуватимемо, проблеми лише наростатимуть. А стратегічне партнерство, на яке Україна робить ставку у відносинах із Польщею, виявиться нічого не вартим.