Академічна свобода — це право викладачів, науковців і студентів вільно досліджувати, навчати та вивчати. Але вона має значення не лише для академічної спільноти. Якщо ми хочемо, щоб наші університети стали не лише центрами знань, а й осередками, де народжуються нові ідеї, то маємо забезпечити їм свободу. Без цього неможливий розвиток не лише науки, а також демократії та суспільного прогресу.
Принципи академічної свободи закріплені в міжнародних документах, як-от Європейська хартія дослідників. Українське законодавство у сфері вищої освіти також забезпечує права на академічну свободу, однак воно потребує вдосконалення, а окремі його вимоги навіть обмежують реалізацію принципів академічної свободи. Безперечно, війна також є потужним фактором, який додає викликів забезпеченню академічної свободи. Та чимало факторів, що негативно впливають на її забезпечення, були у нашому академічному середовищі ще до війни. Які саме?
Важливо зазначити, що повноцінний аналіз стану академічної свободи в Україні потребує ширшої дискусії й виходить за межі цієї статті. Тут ми розглянемо лише кілька прикладів, які одразу впадають в очі й спонукають до переосмислення та діалогу.
Ліцензійні вимоги
Викладання в університеті не може бути відірваним від науки. Коли викладач є дослідником, він не просто передає знання, а й створює їх. Це дозволяє навчальному процесу бути живим, актуальним і гнучким. Без реального зв'язку з науковою практикою освіта стає замкненим колом, де знання застарівають ще до того, як їх встигають передати студентам. Тому участь викладачів у науковій діяльності — це запорука того, що університети залишаться осередками прогресу та реальної інтелектуальної свободи. Ці фундаментальні академічні принципи були закладені ще в університетській традиції часів Вільгельма фон Гумбольдта.
Однак, на жаль, сьогодні наукова робота в університетах часто зводиться до виконання формальних вимог: публікацій для звітів та участі у сумнівних конференціях з отриманням сертифікатів. Це обмежує академічну свободу, позбавляючи викладачів можливості реалізувати себе через дослідження, що відповідають їхнім інтересам і потенціалу. Основна проблема криється у поширеному дискурсі, що викладання превалює над наукою, яка часто сприймається другорядною.
Обов'язкова наукова діяльність в університетах передбачена в Ліцензійних умовах провадження освітньої діяльності (пункт 38), які нібито спрямовані на забезпечення якості освіти. Однак насправді вони настільки заформалізовані, що стимулюють гонитву за кількістю формальних досягнень, а не за якістю. Це часто призводить до продукування публікацій сумнівної якості, які публікуються в низькорівневих виданнях без належного рецензування чи впливу.
Закон «9600»
Частково це протиріччя між наукою і викладанням намагається врегулювати прийнятий Верховною Радою Закон №9600 «Про внесення змін до деяких законів України щодо підтримки наукової роботи в закладах вищої освіти». Хоча він усе ще не підписаний президентом, варто обговорити його у світлі академічної свободи. Одна з новацій цього закону — долучення до викладання в університетах фахівців-практиків, які не займаються наукою, а також надання викладачам можливості вибору — зосередитися на викладанні (педагогічний працівник) чи поєднувати його з науковою діяльністю (науково-педагогічний працівник).
На перший погляд, це гнучкий підхід. Однак чи не загрожує це «поділом на розумних і красивих», де викладачі, які обирають лише викладання, ризикують втратити зв’язок із сучасними науковими тенденціями? Чи будуть достатні стимули для тих, хто залишається в науці, щоб уникнути її формалізації та механічного виконання вимог? Особливо актуальним є питання переходу між ролями. Якщо викладач вирішить повернутися до науки після періоду викладання, чи зможе він зробити це без адміністративних бар’єрів?
Порядок присудження ступеня доктора філософії
Одним із найбільш дискусійних аспектів порядку є формалізація вимог до членів разових спеціалізованих рад. Відповідно до чинного законодавства, компетентність членів визначається наявністю щонайменше трьох публікацій за тематикою дисертації здобувача за останні п’ять років, а також відсутністю спільних публікацій. Ці критерії, спрямовані на об’єктивність, перетворюють формування рад на складну гру. У вузьких наукових напрямах, де фахівців обмаль, пошук відповідних експертів часто нагадує акробатику з її складними трюками. Результат? Здобувачі та університети стикаються з неможливістю захисту через обмеженість кадрового розмаїття. Це потрібно змінити та переосмислити. Замість створення пасток із численних обмежень варто зосередитися на реальній здатності членів ради дати об’єктивну й фахову оцінку роботи здобувача.
Наглядові ради призначають ректора
Експеримент із призначення ректорів наглядовими радами виглядає як спроба адаптувати західні підходи до управління університетами в українських реаліях. Залучення зовнішніх експертів і встановлення KPI ефективності роботи ректора можуть підвищити прозорість і ефективність управління, а розробка стратегій розвитку — стати інструментом модернізації вищої освіти. Однак передання виборів ректора зовнішнім радам обмежує право університетської спільноти обирати свого лідера і порушує автономію університетів, ставлячи їх у залежність від рішень зовнішніх органів. Академічна свобода полягає в тому, щоб університети самостійно визначали свої пріоритети й лідерів.
Радянські рудименти або стіни у нас в головах
Хоч би скільки ми критикували владу, МОН, університетський менеджмент, норми законів і політики, перш за все варто подивитися на себе. Ми будуємо бар’єри, які передаємо далі, навчаючи аспірантів працювати за формальними шаблонами та обмежувати свої ідеї. Наприклад, традиція додавати в фахові статті «іконостас» авторитетів — список усіх, хто колись працював над темою, замість чіткого розуміння внеску кожного. Формальні згадки «Іванов, Петренко, Сидорович» часто не пояснюють, що саме зроблено і, головне, чому проблема залишається нерозв’язаною.
Ще однією замовчуваною проблемою є «пасажирське авторство», коли у списках авторів опиняються люди, які фактично не брали участі в роботі. Однак про це не тут, та й чи варто ще раз? У питаннях звітності ситуація аналогічна: замість оцінки якості дослідження чи його впливу увага зосереджується на крапках, комах і відповідності ДСТУ. Таке формалізоване мислення вбиває саму ідею наукової роботи, перетворюючи її на бюрократичний ритуал.
Академічна свобода починається з усвідомлення власних обмежень. Якщо ми мовчатимемо про очевидні проблеми та слідуватимемо застарілим традиціям, чи можемо говорити про справжню свободу в науці?
Академічна свобода в умовах війни
Чи на часі питання академічної свободи в умовах війни, коли деякі університети зруйновані, наукові спільноти розпорошені по світу, а деякі викладачі й студенти перебувають в окупації? Але саме зараз воно стоїть особливо гостро, адже відсутність культури академічної свободи обмежує наше міркування і позбавляє нас голосу, який повинен звучати на весь світ.
Чи не є обмеженням академічної свободи ситуація, в якій університети змушені працювати без фізичної інфраструктури, а викладачі — викладати зі сховищ або за відсутності стабільного зв’язку? Важко забезпечити мобільність і свободу досліджень, коли викладачі-чоловіки мають обмежене право виїжджати з країни, а то й втрачати тижні на черги в ТЦК.
Складна ситуація в університетах, переміщених з окупованих територій. Натан Грінфілд у статті Where universities face emerging threats and crises для University World News детально розглянув ці питання, зокрема на прикладі Бердянського державного педагогічного університету. Він висвітлює, як паралельно на окупованих територіях було створено клон університету, що спекулює репутацією справжнього. Такі ситуації не тільки руйнують цінності академічної свободи, а й є справжнім черговим злочином агресора.
Тому зараз як ніколи потрібно культивувати академічну свободу в університетах. Це має бути основою університетських цінностей і маркером нашої боротьби за свободу в широкому сенсі. І якщо ми цього не зробимо, хто тоді говоритиме за нас?
Що робити?
Я переконана, що робота над відновленням і зміцненням академічної свободи має вестися на всіх рівнях: від державної політики до щоденних дій кожного члена академічної спільноти. Це не може бути одностороннім процесом чи відповідальністю лише однієї зі сторін.
На державному рівні важливо забезпечити гнучкість і готовність чути голоси науковців. Прозорі й зрозумілі правила, відсутність зайвої бюрократії, підтримка ініціатив стануть ключем до побудови довіри.
Університети мають стати платформами для діалогу та підтримки не лише досвідчених науковців, а й молодих дослідників. Їм потрібно відійти від застарілих традицій і формалізму, які обмежують нові ідеї.
І, звісно, все починається з нас, членів академічної спільноти. Ми маємо відірватися від диванної критики й ролі «експертів» лише у коментарях соцмереж. Натомість ми повинні спрямовувати енергію на діалог, формулювати конструктивні пропозиції та брати участь у їхній реалізації.
Академічна свобода не існує сама по собі — вона залежить від нашої готовності її виборювати й відстоювати. Кожен із нас може зробити свій внесок, підтримуючи свободу думок. Головне — прагнути до діалогу, який об’єднує, а не роз’єднує. Лише так ми зможемо створити умови для розвитку науки, освіти й суспільства, де академічна свобода стане не просто гаслом, а реальністю. Тут я хочу нагадати слова нобелівської лауреатки Світлани Алексієвич «Свобода — це нормально». Якщо ми хочемо суспільного прогресу, наші університети повинні стати кузнями ідей, а не фабриками дипломів і заручниками звітів.