ВИБУХОВА СПРАВА: ЧИ Є МАЙБУТНЄ У ВІТЧИЗНЯНОЇ ОБОРОНКИ?

Чи потрібна Україні власна промисловість з виробництва вибухових речовин? Питання, здавалося б, риторичне. У країні, де металургія дає майже половину експортних надходжень, вибухівка потрібна завжди. Саме з її допомогою добувають корисні копалини на кар’єрах українських гірничо-збагачувальних комбінатів (ГЗК) і різноманітні нерудні матеріали. Усього Україна щорічно споживає майже 100 тисяч тонн вибухових речовин (ВР). Майже щодня на одному з кар’єрів відбувається вибух потужністю 500—600 тонн тротилового еквівалента, який фіксують датчики сейсмометрів навіть у Штатах.

Проте про підприємства — виробники вибухівки, завдяки яким цей видобуток взагалі стає можливий, пишуть мало. Підприємства ці режимні та казенні, отже говорять про них небагато, й особлива прозорість місцевими службами безпеки не заохочується. Це, втім, не врятувало їх від спільних проблем початку й середини 90-х. Тоді попит на вибухівку з боку армії впав майже до нуля, а на промислову — практично вдвічі. Проте заводи вижили й навіть поволі оклигали. До повного добробуту, звичайно, далеко, але ситуація на них усе ж відійшла від «червоної» риски.

Заворушилася і держава. У квітні 2001 року для стабілізації роботи підприємств спецхімії і проведення єдиної політики в галузі була створена державна корпорація «Укрвибухпром». В неї ввійшли як підприємства — виробники вибухових матеріалів, так і проектні та науково-дослідні інститути. Загалом, майбутнє галузі майже почало розвиднятися. Тим паче, що руду та інші копалини в Україні добуватимуть ще довго, отже ринок буде.

Проте нині на обрії знову позначилися проблеми.

Зовнішньо привід був на подив простий. Українсько-американське підприємство «Інтервибухпром» домовилося взяти в лізинг у турецької філії фірми ORICA устаткування з виготовлення вибухових сумішей. Та оскільки ринок, на якому вони зібралися працювати, уже був зайнятий, для початку його потрібно було розчистити. Як результат, була розгорнута кампанія як в органах влади, так і в пресі, про переваги нової так званої емульсійної вибухівки. Подія начебто б рядова, але вона викликала серйозну тривогу в українських виробників.

Власне, логіка «Інтервибухпрому» цілком зрозуміла. На ринку виникає ніша, і якщо підметушитися, то можна спробувати її зайняти, розштовхавши конкурентів ліктями, справа ж бо обіцяла бути прибутковою. Багато чого з того, про що заявляв «Інтервибухпром», було правдою, щось — напівправдою, іноді події просто спотворювалися. Та в сумі виникла справді небезпечна суміш, здатна підірвати стабільність у галузі...

На українських ГЗК десятки років застосовуються на його основі тротил і вибухівки. Екологічно це досить неприємно — при вибуху виникає значна кількість шкідливих газів. Втім, питання екології саме вирішуються. У чистому вигляді тротил зараз майже не використовують (2001 року його частка не перевищила 15%), а вибухові суміші на його основі дають набагато «чистіший» вибух. Проте один із недоліків тротилу практично невикорінний — він досить дорогий. Одна тонна обходиться приблизно в 580—600 дол. Існують (хоча більше теоретично) й проблеми безпеки його перевезення. Як альтернатива у світі використовуються емульсійні вибухові речовини (ЕВР). Коштують вони в діапазоні 280—380 дол., тобто в півтора-два рази дешевше.

І основним моментом усіх заяв є такий: ми запропонуємо вам дешевшу і більш екологічно чисту вибухівку. І це, можливо, хоча у сенсі екології після підриву п’ятисот тонн «емульсійки» у кар’єрі теж буде не фіалками пахнути.

А щоб не виникало сумнівів у доцільності переходу на імпортні ВР, треба було максимально дискредитувати вітчизняні, оголошуючи їх чи екологічно шкідливими, чи недопрацьованими і до впровадження найближчими роками не готовими. Ключовий елемент усіх заяв — своєї вибухівки аналогічного класу в нас немає й найближчими роками не буде, отже беремо за основу програми імпортні ВР. Та це вже, добродії, щось не те — в Україні є як мінімум дві вибухові речовини аналогічного типу.

Одна з них — «Емульхім» виробництва Рубежанського хімзаводу «Зоря» — вже успішно пройшла програму промислових випробувань, а друга, «Україніт», завершить їх поточного року.

Для українських спецхіміків удар був направлений у найнепідходящий момент. Лінія з виробництва «Емульхіму» лише запускається. Крім того, для його масового застосування будуть потрібні нові машини для закладання вибухівки. Нині на «Зорі» готується модифікований варіант ВР, що допускає застосування і на існуючих машинах.

Ну а інша українська вибухівка, «Україніт», споконвічно орієнтувалася на існуючий парк зарядного устаткування, отже особливих проблем із її впровадженням не очікується. Її масове впровадження намічене вже цього року. Виникає невеличкий тимчасовий розрив між закінченням розробки і надходженням вітчизняної «емульсійки», що загалом і використовується при спробі захоплення ринку.

Власне кажучи, сама по собі фірма «Інтервибухпром» погоди не зробить. Вона просто пробує підзаробити. Голова її спостережної ради Володимир Носов має сильні позиції і на Криворізькому заводі гірничого устаткування, де й планують готувати ВР з імпортних компонентів. Взагалі, якщо вивчати матеріали, які він розсилає, то стає очевидним, що це просто дилери західних фірм. Те саме устаткування (змішувальний блок і пару зарядних машин) «Інтервибухпрому» планують надати в лізинг. І попри твердження, що вибухівка буде в основному вироблятися з українських компонентів, основна й найдорожча її частина, емульгатор, буде імпортною.

А саме він і є основою вибухівки. По суті, пропонується варіант «Кока-коли»: там теж порошок, який привозять, розводять місцевою водою й у пляшці напою частка «місцевих компонентів» переважає. Однак заберіть із неї порошок — і залишиться одна солодка вода. Подібний варіант пропонують реалізувати й у нас. Причому не варто недооцінювати наполегливість наших західних контрагентів. Досвід упровадження на ринки в них пристойний, і робити вони це вміють. Провідні західні компанії хочуть вийти й на наш ринок. У тому числі й не лише зі своїми ВР, але й установками по їх виготовленню. Причому вартість зарубіжних виробів удвічі-втричі вища за ті, що використовуються нині, однак їх дизайн, зручність безумовно кращі. Правда, в експлуатації наші установки надійніші та невибагливіші. При цьому не треба забувати й такий звичний варіант стимулювання продажів, як відсоток відрахувань від вартості закупленого устаткування.

З цим уже зіштовхнулися в Росії, де ряд ГЗК перейшов на західне устаткування. І незабаром виникла ситуація, коли ціна тонни емульсійної ВР, виготовленої за західною технологією, становить у середньому 300 дол., а за російською — 150—200 дол., але завдяки заходам стимулювання за раніше продане устаткування все одно беруть західну вибухівку. Однак російський ринок все-таки вп’ятеро більший за наш, і швидко поглинути його складно.

А стиль кампанії по виведенню на ринок імпортної вибухівки «Пауергель» у наших хіміків захоплення не викликав. Приміром, у середині червня відбулося засідання Міжвідомчої ради з вибухової справи. І якщо почитати матеріали, що поширюються керівництвом «Інтервибухпрому», то основна його ідея — «провести випробування емульсійних ВР, виготовлених за зарубіжними рецептурами та технологіями, на гірничодобувних підприємствах України».

Справді, було там і таке. Тільки основним було все-таки рішення «на основі результатів проведених регламентних випробувань емульсійних ВР «Україніт» і «Емульхім» прискорити роботу з допуску їх до постійного застосування». Був там і пункт, що стосується прискорення розробки й випробувань засобів механізації для заряджання свердловин емульсійними ВР. Загалом, упор робився саме на вітчизняні розробки.

До речі, будь-якій імпортній ВР теж потрібно пройти тривалу процедуру випробувань на відповідність українським стандартам й умовам. Взагалі, підірвати можна що завгодно і чим завгодно — питання в собівартості цього процесу. Коли в рекламі бадьоро пишуть, що тонна нашої вибухівки коштує стільки-то, це не означає, що з її допомогою можна підірвати стільки ж породи, скільки й тротилом. Саме тому, попри широке поширення у світі емульсійної вибухівки, тротиловмісні ВР (від 16 до 23% тротилу ) дотепер використовуються в тій самій Західній Європі, у т.ч. Великобританії, Швеції, Франції та Німеччині. Тим паче, що вже є прецеденти, коли зарубіжна технологія за українських умов не працювала. Найсвіжіший приклад — Павлоградський хімічний завод, де американська технологія не виправдала себе при утилізації ракетного палива.

Просто породи бувають різні. Приміром, у Кривбасі тільки чверть порід у кар’єрах належить до категорій середньої міцності й нижче. Інші доводиться підривати високоенергетичними, отже, і дорожчими ВР. Тому повноцінні випробування — річ і тривала, і недешева. Приміром, лише на першій стадії випробувань «Україніту» буде потрібно випробувати 240 тонн вибухівки й ще 5 тис. тонн — на стадії дослідно-промислової експлуатації. Тим часом на території України поки що не було проведено випробування жодного кілограма імпортної емульсійки. Отже всі міркування щодо собівартості робіт із її застосуванням має досить абстрактний характер.

Існує і чисто технологічний момент. Нині усі криворізькі ГЗК обслуговує промислово-виробниче підприємство «Кривбасвибухпром». Це дозволяє ГЗК не мати власних ділянок підривників. Оскільки на кожному підприємстві вибухи провадяться не щодня, «Кривбасвибухпром», маневруючи своїми бригадами, встигає обслужити їх усі. Це заощаджує гірникам чималі гроші. Проте якщо на ГЗК застосовуватимуться дві технології, то ланцюжок перерветься.

Виробництво вітчизняних емульсійних ВР уже вийшло на фінішну пряму. На РКХЗ «Зоря» створено дослідно-промислову установку з виготовлення «Емульхіму» потужністю 10 тисяч тонн на рік.

Для виробництва «Україніту» вже до літа стануть до ладу два заводи. Один — з виробництва емульсії, на базі Дніпродзержинського державного підприємства «Екоантилед», інший — на Інгулецькому ГЗК. Їх перші черги забезпечать приблизно 14 тисяч тонн вибухівки на рік, надалі їхня потужність потроюватиметься. Існуюча готовність уже перевищила 70—80%. Причому вартість необхідного устаткування виробництва фастівського заводу «Червоний жовтень» — близько 1,5 млн. грн. Імпортний же завод обійдеться в 2 млн. дол.

Нині для перевезення компонентів вітчизняних ЕВР на маріупольському «Азовмаші» уже модернізуються три залізничні цистерни. Взагалі приготування вітчизняних ЕВР припускає не тільки 100-відсоткове використання вітчизняних компонентів, а й широку географію замовлень. Це не лише всі підприємства, які входять у «Укрвибухпром», а й заводи, що виробляють аміачну селітру, дизельне паливо, ті самі черкаський «Азот», горлівський «Стирол» тощо.

Навпаки, навіть частковий перехід на використання імпортних вибухівок однозначно відбирає ринок у вітчизняних хіміків. Тим паче, як показує практика тієї самої Росії, західні фірми вкрай неохоче використовують на своєму устаткуванні місцеві компоненти. У хід йде що завгодно, аж до відсутності міжнародних сертифікатів. Не випадково в Мінпромполітиці України пропозиція про широке впровадження зарубіжної вибухівки була розцінена як таке, що ставить під загрозу подальше існування всієї боєприпасної галузі країни. Було чітко заявлено, що «імпорт зарубіжних технологій і устаткування на внутрішній ринок ВР не відповідає інтересам вітчизняного виробника й матиме негативні наслідки для національної безпеки». Адже зараз заводи тримаються виключно за рахунок виробництва промислової вибухівки й будь-яке скорочення її випуску вдарить по їхній економіці. Отже, поставить під загрозу й устаткування мобілізаційного резерву.

Кажучи про безпеку, варто пам’ятати — в України цілком пристойна армія, якій потрібно чимало ВР. Поки що живемо на величезних запасах, які залишилися від радянського періоду. Однак рано чи пізно треба буде їх оновлювати, та й зброя з’являється нова. Як ми це робитимемо у випадку втрати заводів? Ну, а вважати, що на зупинених заводах збережуться мобілізаційні потужності, досить-таки наївно. Практика показує, що в цьому випадку усе швидко опиняється в збирачів брухту. Вибухівку, звичайно, можна буде купити за кордоном — але скільки це коштуватиме?

Взагалі, досить нервова реакція вітчизняних виробників вибухівки пояснюється досить просто. Вони побоюються, що їх можуть укотре «здати». Скільки разів уже бувало, що раптом виникали, пробивалися і застосовувалися рішення, які благополучно завалювали чергову українську галузь. Приміром, ті самі пільги СП з нафтопродуктів торкнулися і виробників вибухівки. Коли зупинилися нафтопереробні заводи, компоненти нафтохімії для виробництва ВР закуповувалися за кордоном. Повторення подібної ситуації наші виробники не хочуть.

Взагалі в наших зарубіжних друзів нам потрібно серйозно повчитися захисту тамтешнього «вітчизняного виробника». Його там цілком обгрунтовано пестять і плекають — і правильно. Хто ж інакше податки сплачуватиме та й соціальний мир підтримуватиме — імпортери, чи що? І уявити, що в Штатах тамтешній сенатор проштовхує рішення, яке ставить під загрозу цілу галузь промисловості, досить складно. Занадто вже самовбивчо для подальшої кар’єри.

У нас же поки що такі дії особливих наслідків можуть і не мати — ну, помилилася людина, із ким не буває. А ось заводи із тисячами робітників такої помилки можуть і не пережити. Отже про всяк випадок вони резонно прагнуть перестрахуватися, ніж потім сидіти біля розбитого корита. Чого-чого, а боротьбі за ринок життя їх уже навчило.