«ВАНТАЖ-2003»

2003 рік «подарував» світові ще одну війну. Буквально з перших днів минулого року війна в Іраку наближалася з неминучістю й невідворотністю різдвяного Санта-Клауса. Політики відгранювали ораторську майстерність, військові начищали зброю, журналісти привчали суспільство сприймати війну як гарну іграшку. Війну чекали, до війни готувалися заздалегідь. Наче до свята. Свята болю і грошей, де право сили завжди перемагає силу права, а замість святкових феєрверків - феєрія розривів 120-міліметрових танкових снарядів. Один із таких 8 квітня в Багдаді забрав життя нашого колеги Тараса Процюка, чия смерть відразу зробила цю війну нашою, українською. І це теж вияв глобалізації. Війна в Іраку - це наша війна ще й тому, що тепер 1651 український громадянин зі зброєю в руках перебуває на території іншої суверенної держави, яка їх туди, до речі, не запрошувала. І цього незаперечного факту не прикрити гарною риторикою про миротворчість, штучно насадженою для самозаспокоєння традиційно миролюбної української ментальності. Україна воює в Іраку, адже її політичне керівництво вважає, що там є наші національні інтереси. А матеріалізувати їх самі забажали ті солдати й офіцери, що на Батьківщині не матимуть за службу і третини іракських заробітків. «Військові повинні нюхати порох», - так говорив тоді ще секретар Ради нацбезпеки Євген Марчук, обгрунтовуючи в парламенті необхідність відправки в Кувейт 19 батальйону РХБЗ на другий день після того, як перші ракети розпанахали тишу багдадського ранку. І з цим важко сперечатися бодай тому, що миролюбна естетика минулого року дедалі більше скидалася на банальне ханжество. Втрати українських військових в Іраку стояли на першому місці в ефірі новин і на газетних шпальтах, хоча на своїй мирній землі військових гине незрівнянно більше. І річ навіть не в цифрах, а, радше, у причинах, що викликають їх появу. Про ситуацію всередині українського контингенту в Іраку розповідає військовий прокурор п’ятої механізованої бригади Олег Свинар.

- Олеже Миколайовичу, розкажіть, будь ласка, про результати розслідувань трьох смертей українських військовослужбовців 5-ої бригади, які багатьох в Україні турбують. Які результати є, чому загинули хлопці?

- Перший випадок - загибель старшого сержанта Юрія Койдана. Внаслідок порушення водієм правил водіння БРДМ (бойова розвідувально-дозорна машина. - А.Ш.) перекинувся, і загинув старший сержант Койдан, який сидів на броні машини.

- Це був різкий поворот чи що?

- Машина їхала з приладом нічного бачення за межами дороги. Водій звернув праворуч і в’їхав колесом у яму, через це БРДМ перекинувся, сержант на броні загинув. Зараз говорити про вину водія остаточно не можемо. Чому? Там є ряд факторів. Що ми розслідували тут? Перше. Наказ їхати з приладом нічного бачення дав сам загиблий, він був старший машини, старший екіпажу, він віддав таке розпорядження. Можливо, якби машина їхала з увімкненими фарами, водій бачив би дорогу й те, що навколо неї, побачив би яму й цього б не сталося. Зараз слідчі військової прокуратури Північного регіону України працюють над остаточним висновком. Можливо, буде призначено автотехнічну експертизу, і, з технічного погляду, винним визнають водія. Який би я відзначив фактор у цій трагічній події? Можливо, недосвідченість водія. По-перше, як ми виявили у ході слідства, ці прилади нічного бачення недосконалі. По-друге, чому сержант сидів над водієм? Тому що в них не було внутрішнього зв’язку між старшим машини і механіком. Зараз ці недоліки усуваються, отримано нові, більш досконалі прилади нічного бачення. Встановлено зв’язок між механіком та командиром екіпажу. Здобули навички водії - адже водій того БРДМа взагалі не мав навиків водіння в нічний час. Гадаю, ці всі проблеми буде розв’язано.

- Ми знаємо, що в Чернігові від рідних Юрія Койдана вимагали згоди на ексгумацію тіла, і стосовно цього вийшла не зовсім хороша історія. чому так сталося?

- За нашим Кримінально-процесуальним кодексом, для встановлення причини смерті неодмінно треба провести судово-медичну експертизу. В Іраку розтину тіла ніхто не робив. Відправили тіло на поховання і відразу й поховали. Ніхто офіційно не встановив причину смерті. При відправці лише лікар збройних сил США констатував смерть від серцево-легеневої недостатності. Обгрунтовувати, від чого настала ця серцево-легенева недостатність, - а вона якраз і могла виникнути через здавлювання тіла, руйнування внутрішніх органів, - не входило в його компетенцію, він розтину не робив. Тепер і доводиться вдаватися до ексгумації, щоб констатувати причину смерті. В тому, що це справді було здавлювання БРДМом, ніяких сумнівів немає. Допитали багатьох свідків ще до нашого приїзду сюди. Військова прокуратура приїхала лише 16 жовтня, перед тим працювали військові слідчі, які все зробили кваліфіковано. Сфотографували, були фотографії прямо з місця події. Не доводиться сумніватися, що саме за таких обставин настала смерть.

- Два інші випадки: Сергій Суслов і Олексій Бондаренко?

- Молодший сержант Суслов був досить досвідченим солдатом. Військові охороняли на даху будинку в нічний час банк. На перепочинку Суслов із своїм товаришем Алексєєвим (усі свідчать, що в них були дружні стосунки) сиділи близько 12-ої години ночі й розмовляли. Суслов бавився з автоматом і пересмикнув затворну раму. Всі військовослужбовці, оскільки тут бойова обстановка, особливо під час несення служби, мають із собою зброю навіть у вільний час. Якщо виїжджають за межі бази - з примкнутими магазинами. Можуть досилати за необхідності патрон у патронник. Суслов сидів і пересмикнув затвор. Тут уже нам встановити точно не вдалося - чи він ненавмисно натиснув на спусковий гачок, чи просто хотів вистрілити вгору. А в нього був автомат АКСУ, із укороченим стволом. Можливо, трішки не розрахував і вцілив собі в голову. При цьому був присутній його товариш Алексєєв. Ми з ним дуже довго працювали, виясняли, чи не було з його боку протиправних дій, оскільки зразу після пострілу Алексєєв втік із місця події. Чому втік? Як зараз ми встановили, просто злякався. Приголомшила смерть друга. Але ще один нюанс: коли той вистрілив і впав, Алексєєв над ним нахилився і рефлекторно взяв автомат Суслова. Коли на постріл прибігли військові, побачили його з автоматом. Тут він узагалі злякався. Ситуація, про яку тільки десь у детективах можна прочитати: справді, людина з автоматом стоїть над трупом. Він каже, що викинув той автомат і побіг куди очі бачать, у чужій країні, в чужому місті. Я не думаю, що так міг зробити злочинець.

- Що з ним зараз? Він на Батьківщині чи під слідством? Який його статус?

- Ні, Алексєєв - свідок. Оскільки ми встановили, що постріл зробив усе-таки сам Суслов, просто балувався з тією зброєю. Алексєєв сидів поруч із ним і став очевидцем події. Зараз він продовжує службу, це вже командування вирішить - відправляти його на Батьківщину чи ні.

- А самогубство перекладача Олексія Бондаренка, який напередодні отримав звання капітана? Це найбільш резонансна трагедія.

- Ця справа й тут викликає резонанс. Дуже багато запитань. Сам Бондаренко - випускник Московського військового інституту, прослужив перекладачем в Алжирі якийсь час, потім звільнився зі служби, і буквально за тиждень до відправки бригади в Ірак його призначили перекладачем. Усі відзначають, що це був найкращий перекладач. Взагалі, з перекладачами тут велика проблема. Комплектували їх нашвидкуруч, призивали із запасу всіх, кого можна було хоч якось зацікавити цією службою. Бо перекладачів з арабської мови зі знанням іракського діалекту в Україні дуже і дуже мало. Дуже чуйна людина, контактна. Що його штовхнуло на фатальний постріл? На цьому етапі встановлено, що це самогубство. Ми зібрали всі матеріали, і, я думаю, в Україні буде призначено посмертну судово-психологічну експертизу для визначення його стану. Чи не перебував він у збудженому стані? А тут, наскільки я можу судити із власного досвіду, хоч перебуваю в цій країні всього другий місяць, дуже важка психологічна обстановка. Люди відірвані від батьківщини, особливо важко тим, хто несе службу в патрулях, на форті, - а Бондаренко служив саме на форті: це зовсім відірвана від бази частина, одна рота, яка стоїть далеко, і щодня вони зіштовхуються з небезпекою. Щодня в них можуть вистрілити, постійно в напруженні, це дуже важко, я вважаю.

- Що було в записці, яку знайшли на місці трагедії?

- У нього знайшли записку «Я ухожу из жизни добровольно. Прощайте, люди.» Ми передамо її в Україну для почеркознавчої експертизи, хоча я попередньо порівнював почерк, наче його. Але остаточно визначить експерт, чи він писав, у якому стані перебував. Сам факт, що людина вийшла за форт, за базу, за виступ, туди, де ніхто не ходить, і там застрелилася, аби ні для кого не створити якихось незручностей, свідчить: якісь у неї, певне, були причини...

- Що товариші по службі й командири кажуть?

- Кажуть, що дуже контактний чоловік був, ніколи не скаржився. Ми, розбираючи його документи, побачили, що він хотів контракт на більший термін. От у лютому буде ротація, а він хотів залишитися ще, аби заробити грошей. Таких якихось причин, які б спонукали його на цей крок, не видно. Мало того, допитували ми й арабських поліцейських, прикордонників, з якими він співпрацював. Начальник поліції Бадри навіть заплакав, дізнавшись, що він загинув. Контактна, нормальна людина. Видно, цей психологічний тягар, відрив від домівки. Листування з матір’ю практично немає, з Бадри, з форту звістки приходять дуже рідко, це пов’язано з технічними причинами. Можливо, увесь цей комплекс і став причиною його вчинку.

(Прим. ред. Згідно з офіційними даними, підтвердженими Командуванням армії США, за весь час операції в Іраку 14 військовослужбовців коаліції покінчили життя самогубством.)

- Невже не було ні листів, ні дзвінків додому?

- Нічого такого, щоб могло б призвести до трагедії, не було. З ним напередодні виїжджав командир роти сюди, на базу, пропонував піти подзвонити. Він сказав, що нікуди телефонувати, мовляв, мати десь у від’їзді. Так принаймні командир роти відповів.

- Якщо підсумувати ці гірки втрати, які можемо зробити висновки?

- Я вважаю, що у військовослужбовців слабка психологічна підготовка. Слабка психологічна робота проводиться серед контингенту. Немає кваліфікованих психологів, не працюють вони з людьми, особливо з тими, хто служить за межами бази. Випадок з БРДМ пояснюється недосвідченістю водія. Підготовки для водіння в нічний час не проходив. Нештатна ситуація: він виїхав за межі дороги й замість того, щоб здати назад та в’їхати на дорогу, проминув поворот і, аби не вертатися назад, почав повертати на бездоріжжі. Два останніх випадки - слабка психологічна підготовка людей, котрі перебувають у відриві від бази. Ес-Сувейра - віддалік бази бригади в Ель-Куті. Форт - взагалі особлива розмова. Там вони живуть на кордоні і несуть службу, яка невластива нашим Збройним силам: контролюють роботу митників, прикордонників, а також роботу поліції міста Бадри - виконують функції міліцейські. Така робота потребує напруження і постійного навчання. Можливо, з цим усе і пов’язано.

- Які ваші загальні висновки щодо ситуації в контингенті?

- На жаль, злочини і правопорушення все-таки скоюються. Ось остання кримінальна справа - не називатиму прізвища, оскільки немає рішення суду: солдат напав на командира роти. Я це пов’язую з тяжким психологічним станом, коли нерви на межі. Обійшлося без наслідків, нападника тут-таки нейтралізували. Проте напад солдата на свого командира - це вже, я вважаю, тривожна ситуація.

Від автора. Те, як Міністерство оборони надає інформацію про ситуацію в українському контингенті в Іраку, поки що здебільшого підтверджує проголошений курс на відкритість і прозорість для суспільства військового відомства. Хотілося б зберегти цю тенденцію і в 2004 році, що, поза сумнівом, піде тільки на користь і Збройним силам, і суспільству.

Від редакції. Ми далекі від того, щоб ставити під сумнів експертні висновки щодо причин загибелі українських військових в Іраку. Проте після скупих офіційних заяв Міністерства оборони й навіть після наведених вище роз’яснень військового прокурора безпосередньо з місця подій багато запитань залишаються без відповідей, більше того - з’являються нові запитання.

У тексті інтерв’ю ми виділили ті місця, які, на наш погляд, визначають проблемні питання, що вимагають більш глибокого вивчення й виведення належних висновків із трагічних фактів загибелі українських військових в Іраку.

Україна за правом пишається своїми миротворцями, котрі в складі багатонаціональних контингентів виконують надзвичайно складні завдання з локалізації воєнних конфліктів і надзвичайних ситуацій, надають допомогу місцевій владі й населенню в ліквідації їх наслідків. Але, направляючи своїх військових у «гарячі» точки, ми повинні зробити все необхідне, щоб мінімізувати загрозу для їхнього життя і здоров’я. Особливо коли йдеться про операції, пов’язані з примусом до миру, коли передбачається застосування збройної сили і, як наслідок, не виключені бойові втрати.

Миротворчі підрозділи повинні комплектуватися особливо скрупульозно, в жодному разі не «нашвидкуруч», не з тих, хто втратив свої навички або психологічно нестійкий. Вони повинні проходити належну попередню підготовку до проведення операції - і кожен військовий окремо, і підрозділ у цілому як бойова одиниця (у військових це називають «злагодженістю дій»). Миротворці повинні бути підготовлені не загалом, а до дій у конкретних умовах, і повинні бути відповідно екіпірованими - обмундируванням, спорядженням, засобами захисту. Якісні прилади нічного бачення, засоби зв’язку, бронежилети - усе це повинно бути підготовлено й перевірено до відправлення військ у район конфлікту, а не сквапно, уже після загибелі миротворців. У складі підрозділів повинні бути досвідчені офіцери, спроможні якісно провести попереднє дізнання й розслідування фактів, пов’язаних із загибеллю людей або в разі протиправних дій військових. Дії в наближених до бойових або в бойових умовах вимагають присутності в складі миротворчого контингенту готових надати нашим хлопцям допомогу в стресових ситуаціях військових психологів, котрі миттєво вловлюють і готові зняти психологічне напруження у військових колективах. Неприпустимо залишати в зоні конфлікту військового зі слабкою психікою, який кидає загиблого товариша, кидає зброю і тікає з місця трагічної події - таких «миротворців» треба негайно відправляти назад в Україну. І останнє - рішення про направлення українських миротворців за кордон слід приймати без поспіху, як це було й у випадку з Іраком і Ліберією, із цілковитою впевненістю, що наших військових справді забезпечено всім необхідними для виконання відповідальної місії.