Скромна привабливість середнього класу, або Стратегія — ворог тактики

Коли середній клас немов би поміж ділом створив (і профінансував) помаранчеву революцію, пострадянські недотепи нічого не зрозуміли і приписали цей подвиг американцям. Насправді ж виявилося, що вартість революції для потихеньку багатіючої країни нині аж ніяк не критична і цілком посильна для кількох тисяч чоловік.

Ледь зародившись, клас уже не бідних, але ще не катастрофічно багатих, виявився цілком здатним стежити за тим, щоб у суспільстві не було свавілля, став добровільним демократичним жандармом такого суспільства, яке гарантує законність у ньому ефективніше від будь-якого персоніфікованого гаранта. Бо просто сума вкладень у боротьбу за справедливість перевищить певну критичну масу, за якою починається революція. Отже, коли низи не захочуть, у них, низів, виявиться достатньо отриманих пожертвувань, щоб верхи не змогли.

Так чи інакше, з’ясувалося, що середній клас у змозі оберігати капіталістичну законність.

(А от у олігархів тепер ігри інші — зализувати рани. Та не на собі — на них ран не буває. А на тих, кого ненароком скривдили.

Пам’ятаєте мавпочку з анекдоту, котра дражнила лева, який потрапив у мисливську яму, а потім сама опинилася там же? Що вона казала тому ж левові за «нових умов»? Природно, текст був теж новим: «Льово, не повіриш — вибачитися спустилася»... Ось так сьогодні й олігархи, які «не вгадали».

Що вдієш — така доля.)

Який же висновок? А ось який: середній клас потрібно любити й берегти. І всілякими занадто соціальними бюджетами не дуже-то мордувати.

І замість того, щоб розповідати про шведський (соціальний) капіталізм, краще обговорити корисність шведської стінки чи економічну доцільність шведського столу. У крайньому разі — поговорити про шведську сім’ю.

А тишею привабливості середнього класу (чарівність пролетарів інакша — гучніша) треба дорожити.

На жаль, розуміють це і не всі, і не завжди. Поширення найкорупційнішого у світі податку — українського варіанта ПДВ — на тих, хто перевищив нововстановлену межу неПДВшності «єдиноподатників», тобто на тих, хто має оборот від підприємницької діяльності від 300 тис. грн. до 500 тис. грн. на рік, і на тих, чиї підприємства дали оборот від 300 тис. грн. до 1 млн. за рік, має на диво точну мішень — саме середніх!

Так, середній клас — це не тільки дрібні підприємці, а ще й висококваліфіковані найманці. Але їхня адекватна (у фінансовому аспекті) самореалізація можлива лише тоді, коли частина потенційних найманців усе ж таки займається підприємництвом, створюючи тим самим помітну альтернативу і спонукаючи роботодавців вище оцінювати працю кваліфікованих, поки вони не стали самозайнятими.

Виходить, нове правило реєстрації ПДВшників б’є-таки саме по середньому класу, причому точність вибраної цілі вражає саме за такої цільової установки.

Ну а брати оборот за вже минулі, а не за майбутні 12 місяців (саме на цьому — всупереч позиції ДПАУ — наполіг Мінфін), означає для влади повернутися до середнього класу (і до бізнесу взагалі!) аж ніяк не тим місцем, повернутися яким було обіцяно досить гучно. Тоді не треба й ображатися на реакцію — масове переведення бізнесу підприємцями на своїх родичів.

На додаток тих, чиї постійні клієнти не померли від обслуговування даним підприємцем за місяць, а залишилися жити й обслуговуватися на більший строк, спробували (із подання того самого Мінфіну) обкладати ще й подвійним податком — і єдиним, і стандартним. І назвали їх найманцями своїх «довгограючих» клієнтів. Це стало не просто черговим ударом нижче пояса, а — у даній ситуації — сигналом: нічого в нас із вами не вийде, ви нам не потрібні.

Цікаво тільки ось що: це сигнал справді від усієї влади чи тільки від її нетямущого шматочка?

Ні, ніхто не заперечує, що стратегічно-теоретично (за нормального ПДВ і без заднього числа й інших дивацтв) в оподаткуванні малого бізнесу є що змінювати і навіть посилювати.

Але хіба це треба робити так тупо?

Здійснювати стратегію без тактики, не звертаючи уваги на сумні конкретні реалії, у сліпому сподіванні на те, що правильний курс без вигинів і звивин (розумійте, як хочете) сам виведе куди треба, — настільки ж недалекоглядно, як, приміром, покладатися на один лише ринок у питанні бензинового ціноутворення, ігноруючи фактичний монополізм, не помітний тільки дуже неозброєному оку.

Стратегія має враховувати і необхідність тактичних кроків, а не заміняти їх підступними безтактностями. Адже розвиток середнього класу є стратегічним завданням не менш важливим, аніж ті, які намагаються сьогодні вирішити за його, скромного, рахунок…

P.S. Не кажемо вже про те, що середній клас — це ще й солідний загін виборців…