ПОГАНА ПРИКМЕТА

Відділ з продажу конфіскованих митницею товарів відкрився в чернігівському магазині-салоні «Меблі» (товариство з обмеженою відповідальністю «Алітус»). Від аналогічних торгових точок, що існували раніше, він принципово відрізняється підходом до делікатної справи: про походження речей покупця інформує великий ошатний напис на вітрині. Власне, ці аршинні яскраво-сині букви і привернули нашу увагу. Пройти повз слово «Конфіскат», в тій самій художній манері, в якій пишуться звичайно слова «Пиво. Бакалія. Солодощі», було просто неможливо...

Думка людини з вулиці

— Такий дріб’язок іноді вилучають, що просто соромно! Знаєте, яка доля «човника»? Кожна поїздка року життя, напевно, коштує. І холод, і спека — мізки плавляться на цьому базарі, і рекет на нього наїжджає. І держава від рекету не відстає! Чи придбаю я що-небудь у цьому відділі майже задарма? Нізащо! Є давня прикмета, ще з війни: нічого ніколи не брати, якщо на ньому тавро нещастя. Подивіться, що там продається... Іграшки дитячі, ганчір’я... Ви б купили своїй дитині таку іграшку? Ні? Тоді навіщо запитуєте?

Куточок «Конфіскату» розміщувався біля самого входу до магазину-салону, і покупці купчилися саме там. Грали у витрішки з реквізованими плюшевими зайцями. Прицінювалися до радіоапаратури. Статечна подружня пара цікавилася фантастично дешевою китайською білизною. Складалося враження (і працівники крамниці пізніше його підтвердили), що не віджилі прикмети, а несподівано низькі ціни багатьох відлякують. Від «халяви» давно ніхто нічого доброго не сподівається. Колишні власники заробили б на цьому майні більше: неупереджені держслужбовці оцінили все строго відповідно до якості. Виручка від продажу, минаючи кишені контрабандистів-невдах, надходить тепер до бюджету.

Директор магазину Олександр Яресько докладно розповів про роботу відділу. І додав, що сам він — тільки реалізатор, не більше. Нічого поганого, крім, звичайно, втрати прибутку, із тими, чий товар продається тут, не сталося: сюди потрапляють лише речі, вилучені митницею без порушення кримінальної справи. (Конфісковане судом продається в інших місцях.) І додав, що «розмитнених» йому жаль: «човникового» життя колись і сам спробував. Ніякої таємниці з того, куди надходить вилучене, митниця не робить. Частенько буває, що «човник» приходить і сам викуповує свій скарб. Трапляються серед таких ходоків диваки. Один із Києва їхав — виручити милий його серцю холодильник. З накладними витратами — дорожче, ніж на ринку вийшло...

Думка людини з вулиці

— Пожалійте їх, пожалійте, аякже! Подивіться, який товар вони сюди возять... Мотлох, сміття! А ціни? Ніде, крім України, напевно, таку гидоту не продаси! Уся промзона прикордонної смуги сусідніх держав на український ринок розрахована! У себе ті ж поляки все це продати й не намагаються і Заходові не пропонують. Усе — на Схід. Фірми, міні-заводики... Взуття «одноразове», магнітофони, яких на одне зарядження батарей вистачає... Хто радіоактивні лампи в Україну завіз? «Човники»! Два дні на ринку «Нива» санстанція радіацію вимірювала!

Ні, я не проти представників малого бізнесу, як ви говорите. Просто, гальм у цих людей немає. Будь-який непотріб спробують тут утридорога зіпхнути, будь-яку коштовність звідси вивезти, коли їм це вигідно. І будь-який закон заради цього обминути, яка б влада його не придумала. Мало їх із лантухами ліків на польському кордоні під час лікарського дефіциту зупиняли? У лікарні кожна ампула церебролізину тоді на вагу золота була, а в чернігівського аптекаря Ц. мало не валізу ампул митниця вилучила. Це — випадковість. А що митниця відкрито і дешево конфісковане продає, не розподіляє тишком-нишком між своїми, — це правильно.

…Історію чернігівського аптекаря Ц. ми добре знали. Заміри радіації на речовому ринку «Нива» рік тому справді робилися, але тривожна інформація не підтвердилася, гасових ламп із гнотами, просякнутими ра- діоактивними солями торію, наскільки ми знаємо, у Чернігові санітарна служба не виявила. І все ж був у словах цього сердитого співрозмовника певний сенс. Має він рацію, принаймні, в одному: низька вартість речей, які реалізуються у відділі «Конфіскату», безпосередньо пов’язана з їхньою якістю. На ринку те ж саме коштує дорожче — що ніяким чином не означає, ніби речі, які продаються, хоч трішки кращі. І для санепід- станції, і для товариства з питань охорони прав споживача «човники» є майже нерозв’язною проблемою. Можна перевірити оптову партію товару, завезену великими фірмами. Але зазирнути до кожного баула кожного індивідуального торговця жоден санітарний лікар не в змозі. Стихійність явища породжує безконтрольність. (Так само, до речі, років п’ять-шість тому і міліція, і кримінальні угруповання, що намагалися контролювати наркобізнес, не могли приборкати стихійних торговців маковою соломкою — виробників, транзитників, продавців... Занадто вже багато їх було і занадто спонтанно вони виникали.)

Ми могли б навести багато документально підтверджених прикладів того, як, скажімо, імпортна кава з базару виявлялася справжнісінькою отрутою, а гарний спортивний костюм із фірмовою наклейкою — фарбованою ганчіркою. Але тенденція зрозуміла і без цих деталей, речі, виставлені в магазині, конфіскувалися не через низьку якість. Але й з ними іноді виникають проблеми. Адже предмети попадаються найнесподіваніші. Нещодавно привезли на продаж ящики з маркіруванням (очевидно, фіктивним) однієї з російських АЕС. У них виявилося протипожежне обладнання. Промайнула чутка, що речі «фонять», продавщиці від них почали шарахатися. Довелося перевіряти на радіоактивність. На щастя, протипожежних датчиків із плутонієм, поховання яких після закінчення терміну експлуатації сьогодні для Чернігівщини велика проблема, у цих ящиках не виявилося. Але, як кажуть англійці, «хочеш обідати з дияволом, запасайся довгою ложкою». Те, що будь-яка купівля товару, який потрапив в Україну «самоввезенням», пов’язана з певним ризиком, навряд чи хтось заперечуватиме.

Думка людини з вулиці

— Ті, кого ви називаєте «човниками», існували завжди. Просто раніше їх торбешниками називали, спекулянтами... Десь є товар, десь цього товару потребують. От і все. І з’являються люди, котрі доставляють усе потрібне з одного місця в інше. Звичайно, жаль їх... А що вони якийсь закон порушили — то ви почитайте український Кримінальний кодекс! Будь-яку людину з вулиці хапай — а стаття знайдеться. Чи придбаю що-небудь у «Конфіскаті»? Куплю, коли щось гарне буде, чому ні? Не я куплю, то хтось інший. Чи не все одно?

Справді, це так. Варто погортати протоколи сесій Чернігівської міськради доперебудовних часів, аби пересвідчитися. Возили й тоді, хоч і таврували цих людей із високих трибун, і порушували кримінальні справи. Якщо не зубну пасту та крем для гоління — то імпортні електронні годинники та шкіргалантерею. Якщо не з Польщі та Туреччини, то зі Львова, а хто і звідки до Львова все це добро завозив у документах, які до нас потрапили, не сказано. У них позначені лише віхи «внутрішньосоюзних» ризикованих шоп- турів тих років: 1985... Кухар дитячого комбінату №54... Возила з Західної України на Чернігівщину... Мала зиск понад тисячу карбованців... Громадянин К. мав наживу в розмірі тисяча вісімсот карбованців. Порушено кримінальну справу...

Возили. Поодинці та групами, із використанням службового становища і без нього. Не боячись ані кримінальної відповідальності, ані кампаній боротьби з нетрудовими доходами. Проте... Між нинішніми «човниками» і тими була істотна різниця: займатися комерційним туризмом чи ні — було для «човників» минулого справою вільного вибору. Кожний мав роботу. Основне і стабільне джерело прибутку. У більшості сьогоднішніх «човників» вибору немає. Ввозять товар через «бугор» і стоять із ним на ринках люди, ментальністю своєю від комерції дуже далекі. Найчастіше з вищою освітою, колись класні фахівці. Ті, чий інтелектуальний потенціал і працьовитість розбазарювати таким чином — все одно, що, за висловом О.Толстого, мікроскопом цвяхи забивати... На жаль, нічого іншого суспільство їм запропонувати не може...

Думка людини з вулиці

— Я вважаю, що вітчизняний виробник конкуренції з «човниками» ніколи не витримає. Чому? Тому що це нечесна конкуренція. Адже вища вартість вітчизняних товарів пояснюється ще й тим, що виробник повинен дотримуватися санітарних норм, технологічних стандартів. Хоч би й захотіли на чернігівській взуттєвій фабриці устілки паперові для кросівок використовувати або, скажімо, із дешевого поліетилену, як у китайських кедах, ніхто не дозволить. Є сертифікація, ВТК... За дотриманням технології під час виготовлення тих закордонних товарів, призначених для нас, ніхто не стежить, які кустарі, з чого їх стружать, не зрозуміло. Отож і виходить, що наші чернігівські підприємства, на кшталт швейної фабрики, виготовляють дорогі, високоякісні вироби на експорт. Підвів їх зарубіжний партнер — прогоряють. А внутрішній ринок — за «човниками», і поки вони ввозять халтуру за демпінговими цінами, місцева легка промисловість піднятися не зможе. По суті, дрібні торговці зараз топлять шанс на виживання країни, їх самих, до слова, також. Ну, а їм це по барабану...

Прощаючись, ми, не для преси, розговорилися з Олександром Яреськом про його минуле. З’ясувалося, що працювати в торгівлі ніколи не було вершиною його мрій. Не був він раніш і завмагом. Колишня посада — начальник цеху на заводі радіоприладів «Чезара» (що випускав серед іншого й космічну техніку). Власне, і в ролі «човника» себе спробував, коли «Чезару» залихоманила криза, і виживання працівників, котрі розраховують лише на зарплату та на начальство, стало проблематичним.

Магазин «Меблі» зараз ледве зводить кінці з кінцями (узимку задля економії опалення не вмикають). Але всі нинішні торгові проблеми видаються Олександрові Олексійовичу дріб’язком, порівняно з тією безвихіддю, яку відчували інженери та конструктори чернігівського заводу радіоприладів після руйнації кожної чергової спроби «врости» у нове життя...

— Я готовий сьогодні кожному поклонитися, хто намагається у нас щось робити. Але як це важко! — сказав він наостанок.

Ішли ми з крамниці з тим паскудним відчуттям, що виникає в людини, котра вперше була присутня під час обшуку. І не те щоб жаль було всіх без винятку колишніх власників конфіскату (ми далекі від думки зарахувати порушників митного законодавства до великомучеників та економічних дисидентів. Серед них трапляються люди, котрі хрест з могили матері продадуть, якщо покупець заплатить. Занадто свіжі в нашій пам’яті анекдотичні історії про керівника одного з музичних колективів, що вивозив народні костюми на продаж, одягнувши в них своїх хористів, про підприємця, який улаштував, аби вивезти контрабанду, липовий велопробіг до сусідньої держави, щоб ставитися до дій митників однозначно. Засмучувала думка про земляків — учителів, інженерів, медиків, кваліфікованих робітників, викинутих у безальтернативний вир вимушеного комерційного туризму. Раніше здавалося, це — неприємно, звичайно, але тимчасово. Ще трохи — і все налагодиться, життя цих людей увійде в нормальне русло.

Синій ошатний напис «Конфіскат» на скляній вітрині убивав своєю грунтовністю. Мабуть, із усіх прикмет нашого часу була вона найяскравішою, що запам’ятовується надовго. Не назавжди, хочеться вірити. Скінчиться колись. Але ж, утім, і людське життя коротке.