Підтримати
Сильна, незалежна Україна життєво важлива для стабільності євроатлантичного регіону, - заявили в НАТО. Але питання, з яким будуть мати справу лідери Альянсу, коли вони зберуться наступного тижня у Вільнюсі на щорічний саміт, полягає в тому, як забезпечити сильну, незалежну Україну тоді, коли Росія з усіх сил намагається її ослабити і розчленувати.
Частково відповідь полягатиме в продовженні надання Україні підтримки в галузі безпеки: техніки, боєприпасів, даних розвідки, а також забезпечити підготовку солдатів. Все це необхідне їй для самозахисту як зараз, так і в майбутньому. Очікується, що основні союзники по НАТО, зокрема Велика Британія, Франція, Німеччина і США, підпишуть детальні меморандуми про свої зобов'язання надавати таку підтримку в довгостроковій перспективі.
«Але Україна хоче і потребує більшого. Вона хоче отримати запрошення приєднатися до НАТО як повноправний член, а також хоче почути чіткі часові рамки для організації свого вступу. Президент України Володимир Зеленський заявив, що лідери НАТО не можуть просто повторити те, що вони говорять щороку, починаючи з 2008 року: що Україна «стане членом НАТО». І він має рацію», - пише в статті для Politico колишній посол США в НАТО, а нині президент Чиказької ради закордонних справ Іво Дадлер.
Він вважає, що аргументація на користь обов'язкових гарантій безпеки і членства України в НАТО беззаперечна. Але залишається питання про те, коли і як Київ отримає членство. І тут серед союзників по НАТО немає згоди.
З одного боку стоїть так звана «Бухарестська дев’ятка» - ті, хто хоче, щоб лідери Альянсу погодилися з вимогами Зеленського. І в червні ці 9 лідерів НАТО з Центральної і Східної Європи закликали Альянс під час зустрічі у Вільнюсі «підняти наші політичні відносини з Україною на новий рівень і запустити новий політичний маршрут, який приведе Україну до членства в НАТО, як тільки дозволять умови».
З іншого боку стоїть Німеччина, яка досі не бажала обговорювати питання членства України в НАТО, а канцлер Олаф Шольц заявив, що це питання можна розглянути тільки «після війни». Тим часом Франція, яка традиційно була на боці Німеччини в цьому питанні, намагається знайти золоту середину. Президент Еммануель Макрон зазначив, що потрібні «сильні, конкретні і відчутні гарантії безпеки». І хоч військова підтримка має важливе значення, «потрібно щось набагато суттєвіше, і нам потрібен шлях до членства».
Інші союзники по НАТО висловлювали думки, що лежать десь у цьому спектрі, але Вашингтон, що цікаво, здебільшого зберігав мовчання з цього питання, зосередившись на нагальній потребі зробити якомога більше для підтримки українських військових зусиль. Таке небажання брати участь у відкритій дискусії щодо членства України в НАТО пов'язане з труднощами, пов’язаними з відповідями на ключові питання про те, коли і як Україна приєднається до Альянсу. І США, вочевидь, не єдині, хто вагається з цим.
Навіть Бухарестська дев'ятка заявляє, що Україна приєднається, «коли дозволять умови», не уточнюючи, що саме це за умови. Макрон виступає за шлях до членства, але він теж мовчить про терміни та умови. А відкладання Німеччиною цього питання до кінця війни залишає невирішеним питання про те, як і коли, власне, ця війна закінчиться.
Проблема, з якою стикаються країни НАТО, полягає в тому, що поки конфлікт триває, прийняття України до Альянсу рівнозначне вступу в конфлікт, чого жодна з них не бажає робити. А враховуючи реальність, що Росія і Україна навряд чи зможуть домовитися про припинення війни найближчим часом, терміни членства України в НАТО залишаються під великим питанням. Але чи існує вихід з цієї дилеми?
Дадлер вважає, що вихід можливий, але, безумовно, це не вдасться зробити до зустрічі у Вільнюсі. Там лідери НАТО, швидше за все, повторять свої зобов'язання 15-річної давнини, додавши, що Київ досяг достатнього прогресу і йому не потрібно буде проходити всі етапи ПДЧ, як і Фінляндії й Швеції.
Однак це залишає основну проблему без вирішення: як конкретні, відчутні і обов'язкові до виконання гарантії безпеки, такі як стаття 5 угоди про НАТО, можуть бути поширені на країну, що має спірні кордони і перебуває у стані війни зі своїм сусідом?
«Один з варіантів - зробити це після досягнення домовленості про перемир'я або навіть тривале припинення вогню, хоча б стосовно територій, підконтрольних Україні. Існує достатньо прецедентів для цього: США надали Південній Кореї юридично зобов'язуючу гарантію безпеки, щоб допомогти її обороні, незважаючи на відсутність тривалого миру на півострові. Аналогічно, американо-японський Договір про безпеку 1951 року обмежує оборонні гарантії «територіями під управлінням Японії», таким чином явно виключаючи чотири північні острови, захоплені Радянським Союзом у 1945 році і які залишаються в руках Росії. А Західна Німеччина вступила до НАТО в 1955 році, хоча вона все ще претендувала на Східну Німеччину», - пише Дадлер.
Але різниця полягає в тому, що в цих конфліктах бойові дії закінчилися. І потенційні територіальні зміни досягалися б лише дипломатичним, а не військовим шляхом. У випадку України і Росії, однак, цей момент ще не настав. А прив'язка гарантій безпеки і членства в НАТО до завершення бойових дій дасть Москві фактичне право вето на цей важливий крок.
Водночас, можливість отримання відчутних гарантій безпеки, включно з потенційним членством, могла б мотивувати Київ до пошуків дипломатичного вирішення питання щодо припинення російської окупації, особливо якщо ціна продовження бойових дій буде вважатися занадто високою.
Коли НАТО вперше пообіцяв Україні (і Грузії), що вони стануть членами Альянсу, він не продумав, як це станеться. Але Альянс більше не може дозволити собі розкіш ігнорувати питання «як» і «коли». І лідери у Вільнюсі повинні зробити це своїм пріоритетом, тому що стабільність євроатлантичного простору вимагає не меншого.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google