Чому Туреччина обрала «агресивну» зовнішньополітичну стратегію — BBC

Відразу після того, як наприкінці минулого місяця тривалий конфлікт на Південному Кавказі вибухнув відкритою війною, Туреччина прийшла на допомогу своїм тюркським союзникам в Азербайджані. На відміну від більшості держав, які вимагали негайного припинення вогню, лідер Туреччини Реджеп Ердоган сказав президенту Азербайджану Ільхаму Алієву продовжувати боротьбу, пише BBC.

Конфлікт Вірменії та Азербайджану – це один з останніх об’єктів втручань Туреччини, військові дії якої розтягнулися від Сирії до Середземного моря.

За останні кілька років Туреччина:

• розпочала три військові вторгнення в Сирію;
• направила військові винищувачі до Лівії;
• розмістила свій флот у Східному Середземномор’ї, щоб відстоювати свої претензії в регіоні;
• розширила свої військові операції проти курдських повстанців на півночі Іраку;
• направила військове підкріплення до останньої утримуваної повстанцями сирійської провінції Ідліб;
• нещодавно погрожувала новою військовою операцією на півночі Сирії для протистояння "терористичним збройним угрупованням".

Туреччина також має військову присутність у Катарі, Сомалі, Афганістані та підтримує миротворчі війська на Балканах. Турецький глобальний військовий слід є найбільш експансивним з часів Османської імперії.

Що стоїть за новою зовнішньою політикою Туреччини?

Опора Туреччини на жорстку зовнішню політику для забезпечення своїх інтересів є наріжним каменем її нової зовнішньополітичної доктрини, яка формується з 2015 року.

Нова зовнішньополітична доктрина ставиться з підозрою до багатосторонності і спонукає Туреччину діяти в односторонньому порядку, коли це необхідно. А це суперечить деяким цінностям Заходу.

Проте, Туреччина припускає, що Захід занепадає, тому країна вважає, що слід розвивати тісніші зв'язки з такими країнами, як Росія та Китай.

Також Туреччина виступає проти усталеного світового порядку, в якому панівну позицію займає Захід, і закликає до «капітального ремонту» міжнародних інституцій, таких як Організація Об'єднаних Націй, щоб дати голос іншим державам, а не лише країнам Заходу.

Нова доктрина зовнішньої політики розглядає Туреччину як країну, оточену ворожими державами і покинуту західними союзниками. Саме тому країна проводить ініціативну зовнішню політику, яка ґрунтується на використанні військової сили.

Така стратегія зовнішньої політики Туреччини є кардинально відмінною від минулої уваги країни до дипломатії, торгівлі та культурної взаємодії у відносинах з іншими державами. Зміни спричинені низкою внутрішніх та міжнародних факторів.

Що саме змінилося у зовнішньополітичній стратегії Туреччини?

Нова зовнішньополітична доктрина Туреччини почала формуватися в 2015 році, коли владна Партія справедливості та розвитку вперше за десятиліття втратила свою парламентську більшість через піднесення прокурдської Народно-демократичної партії.

Щоб повернути більшість партії, Ердоган уклав союз з націоналістами. Вони підтримали його, коли він відновив боротьбу проти курдських повстанців.

Конфлікт Туреччини з Робітничою партією Курдистану значною мірою припинився після того, як ув'язнений лідер групи Абдулла Оджалан закликав до припинення вогню з турецькою державою в 2013 році.

Незважаючи на свої ідеологічні розбіжності, ультраправі націоналісти та неонаціоналісти в Туреччині підтримують жорсткий підхід до курдської проблеми. Вони також надають пріоритет національній безпеці в країні та закордоном і підтримують тверді антизахідні погляди.

За їх підтримки Ердоган також перевів парламентську систему країни на президентську, надавши собі широкі владні повноваження.

Цей союз з націоналістами та консолідація влади стали ключовим рушійним фактором односторонньої, мілітаристської та наполегливої ​​зовнішньої політики Туреччини за лідерства Ердогана.

Невдалий переворот 2016 року зіграв ключову роль у цьому процесі.

За словами Ердогана, невдалий переворот організував колишній союзник Фетхуллах Гюлен, ісламський священнослужитель у самовигнанні, і він зробив кілька речей, щоб відкрити шлях для мілітаристської зовнішньої політики Туреччини.

Це зміцнило союз Ердогана з націоналістами. Його масштабна чистка державних службовців, яких підозрюють у зв’язку з рухом Гюлена, призвела до звільнення, тюремного ув'язнення або відсторонення від збройних сил та судових органів та деяких інших державних установ близько 60 тисяч людей.

Вакантні місця після «чистки» були заповнені лоялістами Ердогана та прихильниками націоналістів.

Невдалий переворот також збільшив підтримку стратегії націоналістів стосовно того, що Туреччина оточена внутрішніми та іноземними ворогами, а Захід є найбільшою загрозою для країни. Це виправдало односторонні військові дії Туреччини закордоном.

Як змінився підхід Туреччини до Сирії

Рішення режиму Башара Асада дозволити сирійським курдам створити автономну курдську зону вздовж кордону з Туреччиною, а також те, що в 2014 році США вирішили постачати зброю курдським бойовикам, яких Туреччина вважає терористичною організацією, призвело до того, що серед турецької влади сформувалася думка, що країна повинна діяти самотужки та розміщувати військові сили для захисту своїх кордонів.

Невдалий переворот також відкрив шлях до консолідації влади в руках Ердогана.

Шляхом чисток він вплинув на державні установи, позбавив ключової ролі в питаннях зовнішньої політики такі інституції, як міністерство закордонних справ, та «знешкодив» спротив з боку деяких військових, які гальмували його попередні заклики розпочати військові операції в сусідніх країнах.

Перед спробою перевороту Ердоган заявив про свій намір розпочати військову операцію в Сирії, щоб зупинити "терористичну загрозу" з боку курдських ополчень. Але військові Туреччини, які традиційно дуже обережно ставилися до розміщення військ за межами турецьких кордонів, виступили проти.

Через кілька місяців після спроби перевороту президент Ердоган зміг реалізувати власні наміри. Туреччина розпочала свою першу військову операцію в Сирії, щоб приборкати вплив курдів на півночі в 2016 році і здійснила ще два військові вторгнення після цього.

Такі дії турецького лідера активно підтримували націоналісти, які виступають проти утворення незалежної курдської держави, побудованої за допомогою США вздовж кордону Туреччини. Для приборкання курдського впливу та протидії присутності США в Сирії Ердоган співпрацював з Росією.

Як Туреччина переключила фокус на Лівію та Східне Середземномор’я?

Лівія стала ще одним суб’єктом тактики жорсткої сили Туреччини.

У січні Туреччина посилила військову підтримку уряду Лівії прем'єр-міністра Фаєза аль-Серража, щоб зупинити наступ об'єднаних сил на чолі з генералом Халіфою Хафтаром.

Основною метою Туреччини в Лівії було забезпечити підтримку уряду Серраджа у питанні Східного Середземномор'я, яке є важливим для націоналістичних союзників Ердогана.

Туреччина вступила в суперечки з Грецією та Кіпром щодо прав на пошук покладів газу біля узбережжя острова Кіпр та поблизу морських кордонів у цьому регіоні.

У листопаді Анкара підписала угоду про морські кордони з Серражем в обмін на турецьку військову підтримку уряду Тріполі.

Метою Ердогана було перекроїти морські кордони у Східному Середземномор'ї.

Тим часом Туреччина направила військові кораблі для супроводу своїх пошукових кораблів у Східному Середземномор'ї, ризикуючи розпочати військову конфронтацію зі своїм партнером по НАТО Грецією.

Напориста політика Туреччини в Сирії, Лівії та Східному Середземномор'ї не дала результатів, на які розраховувала владна коаліція Ердогана.

Туреччина не змогла повністю відсторонити курдські збройні сили від кордону з Сирією. Ні морська угода Анкари з Лівією, ні дії Туреччини у Східному Середземномор'ї не змінили «антитурецького статусу-кво» в регіоні.

Навпаки, військова участь Туреччини в цих конфліктах посилила настрої проти Ердогана на Заході і об'єднала демократичні країни у їх рішучості протистояти турецькому односторонньому впливу в регіоні, зрештою змусивши турецького лідера відступити.

Подібна доля чекає на участь Туреччини в конфлікті Вірменії та Азербайджану.

Але союзники Ердогана хочуть, щоб він продовжував воювати. Неонаціоналіст, відставний контр-адмірал Чіхат Яйчі, стверджував, що Греція хоче вторгнутися в західну Туреччину, і закликав Ердогана ніколи не сідати з Афінами до столу переговорів. І, ймовірно, лідер Туреччини буде змушений прислухатися до думки неонаціоналіста. Адже по мірі того, як Ердоган втрачає позиції на опитуваннях громадської думки, націоналістичний вплив на його внутрішню та зовнішню політику лише посилюється, резюмує BBC.