Чому автократи перестали боятися масових протестів — The Guardian

Коли люди відчувають, що влада нехтує їхніми демократичними правами, вони виходять протестувати на вулиці. Вулиця – це фактично остання інстанція демократії. Зараз багато країн світу охоплені протестами. Майже кожні вихідні жителі Білорусі виходять на вулиці, вимагаючи відставки автократичного лідера Олександра Лукашенко. Протестувальники в Таїланді вимагають реформ. Нігерійці виходять на протести у Лагосі, бразильці протестують у Сан-Паулу, пише британська газета The Guardian.

Від Мінська до Сан-Паулу, протестувальники щиро вірять, що зможуть досягнути змін. Але політичні реформи повинні йти зсередини.

Минулого року відбувалися масові заворушення в Гонконгу, Венесуелі, Франції та Туреччині. У США також очікують протестів, якщо Трамп зазнає поразки на виборах президента США.

Протести на фоні пандемії коронавірусу розпочались в Італії, і очікуються в інших країнах. Уряди багатьох держав втрачають контроль над населенням, коли збираються величезні натовпи, розвішуються банери, демонструється непокора.

Проте, не завжди такі масові протести є ефективними. «Арабська весна» мала широке розголошення, але це було лише «фестивалем протестів», а не «серйозною політичною кампанією».

Світ «захоплювався» протестувальниками на площі Тяньаньмень в Китаї та на площі Таксім в Туреччині, здебільшого тому, що вони були «фотогенічними».

Світ був переконаний, що доброчесність торжествуватиме в Сирії, у Венесуелі, а тепер у Білорусі.

У Гонконгу протестувальники щиро вірили, що їхні протести мають певний важіль впливу на Пекін, який допоможе їм перемогти. Однак, все сталося навпаки, зараз демонстрантам загрожує в’язниця.

У політичному протесті важливо одне: як реагуватимуть можновладці? Немає значення, наскільки масовими та численними є протести. Якщо уряд відмовляється поступитися і має намір застосовувати дедалі ефективніші та жорстокіші методи, щоб зберегти власний контроль, будь-які демонстрації – це просто «вуличні вечірки».

Однак, можна простежити очевидний успіх повстань у Східній Європі в 1989 році, саме ці протести часто називають «вуличною політикою в дії».

Але, навіть у цьому випадку, швидше за все, крах СРСР був пов'язаний не так з «вуличною політикою», а з тим, що сама влада фактично прийняла важливе рішення.

Зараз в Білорусі Лукашенко може спокійно протистояти протестам на вулицях Мінська, доки за ним стоїть президент Росії Володимир Путін.

Коли в Белграді проходили мітинги проти лідера Слободана Мілошевича під час війни в Косово, тоді все залежало не від вимог протестувальників, а від Москви. Якби Москва захотіла, щоб Мілошевич залишив Косово у спокої, він би це легко зробив. Так, зрештою і сталося.

Проте, вплив натовпу також не можна недооцінювати. Протести, безумовно, зіграли свою роль в історії. Для прикладу, в Лондоні це мало вирішальне значення в англійській громадянській війні та в кризах реформ 1832 і 1867 роках.

До появи сльозогінного газу та водометів, масові протести, безсумнівно, лякали політиків. Під час протестів проти податкових опитувань демонстранти, безперечно, відіграли свою роль у «падінні» Маргарет Тетчер.

Реальність така, що політичні реформи та зміни за будь-якого режиму виходять із певної структури влади, а не ззовні, за винятком випадків, коли влада зіштовхується з оголеною військовою агресією. Ось чому тим, хто зараз стурбований крихким станом демократії, слід реформувати свої інституції, парламенти, суди та ради, приєднуватися до політичних партій і балотуватися на виборах - як би банально це не звучало.

Та навіть попри те, що вуличні протести не завжди виявляються ефективними, це не означає заперечення їхньої свободи та впливу. Можливість вільно висловлювати свою думку свідчить про свободу демократії, резюмує газета.