Підтримати
Коли російські військові вперше прийшли до госпіталю «Тропінка» (йдеться про Херсонську міську клінічну лікарню ім. Афанасія та Ольги Тропіних), вони сказали головному лікарю Леоніду Ремизі зняти синьо-жовтий прапор, який висів над головним входом. Він відмовився.
«Ви можете застрелити мене, якщо хочете, – згадує 68-річний доктор Ремига, – але я не збираюся цього робити».
Росіяни пішли, не наполягаючи. Але та зустріч 7 березня, стала початком битви за контроль над лікарнею, яка точилася протягом усієї окупації. Росіяни затримали двох лікарів, заборонили українську символіку та поставили колаборантів керувати лікарнею. Щоб перешкодити їм, колектив закладу імітував спалах Covid-19, ховав обладнання та шпигував на користь українських військових. Цю неймовірну історію у статті для The Wall Stree Journal написав журналіст Ян Ловетт.
Це була восьмимісячна беззбройна кампанія херсонців, спрямована на те, щоб якомога довше зберегти місто українським. Тисячі людей приєдналися до антиросійських протестів на центральній площі міста і, коли демонстрації були жорстоко придушені, перетворили дрібні акти опору на частину повсякденного життя – навіть під загрозою бути затриманими чи підданими тортурам.
Херсон був єдиним обласним центром, яку Москва захопила під час вторгнення, і став стратегічною нагородою для обох сторін. Боротьба Росії за контроль над містом виявила критичний прорахунок під час вторгнення Путіна: він очікував, що його захоплення сприймуть як звільнення або, принаймні, мовчки терпітимуть в російськомовних регіонах.
Доктор Леонід Ремига, який майже 30 років обіймав посаду головного лікаря заснованої 1914 році «Тропінка», був відданий лікарні та Україні. Колишній депутат міської ради та член політичної партії «Європейська солідарність», він вірив, що майбутнє країни – із Заходом, і не відчував ностальгії за радянськими часами. Коли почалося вторгнення, він роздумував, як уберегти лікарню від росіян.
Через кілька днів після того, як доктор Ремига відмовився зняти прапор, на бронетранспортері прибули російські солдати, які мали намір перетворити «Тропінку» на військовий госпіталь. Ремига зустрів їх у повному захисному спорядженні, включаючи комбінезон і чохли, і сказав, що вони не можуть увійти через спалах Covid. Персонал обліпив стіни попередженнями про розгул інфекцій. Хитрість спрацювала, і солдати пішли.
«Наша лікарня не могла стати російською лікарнею, – сказав доктор Ремига. – Усі співробітники відчували це... Я не міг їх залишити».
Протягом наступних тижнів лікарі надавали допомогу деяким пораненим російським військовим і мирним жителям із прифронтових сіл. Близько 200 місцевих жителів сховалися в підвалі під час обстрілу міста.
Росіяни намагалися схилити Леоніда Ремигу на свій бік. Час від часу з’являлися двоє чоловіків у чорному і запитували, чи йому щось потрібно. Він припустив, що вони з ФСБ, служби безпеки Росії. У лікарні на той час майже закінчився інсулін. Реміга попросив у них допомоги і незабаром інсулін привезли.
Місто охопили антиросійські протести, люди юрбилися на центральній площі, розмахуючи українськими прапорами, стрибаючи на танки та кричачи росіянам, щоб вони забиралися геть. Реміга був присутній на кількох демонстраціях і закликав персонал приєднатися. Деякі його підлеглі почали таємно повідомляти українській розвідці про рух росіян.
До лікарні почали з’являтися цивільні з випаленими сльозогінним газом очима та синцями від побоїв палицями. До травня вони з’являлися з кульовими пораненнями ніг від рикошетів, коли росіяни стріляли в землю, щоб розігнати натовп.
7 червня доктора Ремигу викликали на допит. Навпроти нього сиділи двоє місцевих і один росіянин. За ними стояло кілька озброєних російських солдатів.
Один із місцевих жителів Вадим Ільмієв представився міністром охорони здоров’я області, потім почав кричати на доктора Ремігу, мовляв, той поширює в лікарні антиросійські настрої, і його потрібно позбутися.
Викликали головну медсестру лікарні Ларису Малету. Ільмієв сказав, що доктора Ремигу звільнили і показав на Малету.
«Тепер ти головний лікар», – сказав він їй у присутності Реміги.
Пані Малета, похмура на вигляд 51-річна, протестувала, адже вона – не лікар. Але Ільмієв наполягав, що ця робота належить їй.
«Їм було байдуже, – сказала вона. – Вони просто хотіли почати контролювати лікарню».
Пізніше Ільмієв втік з Херсона разом з окупантами.
Але тоді доктору Ремизі сказали, що він прямує до в'язниці. Йому стало погано. Коли вони вийшли з офісу, він зрозумів, що не може говорити – це був інсульт. Його колеги переконали росіян, що він може померти, якщо не залишиться в лікарні. Його вивезли на лікування.
Наступного дня Лариса Малета пішла поговорити з доктором Ремигою, який одужував. Вона сказала йому, що збирається звільнятися, бо не хоче працювати на росіян.
«Ні, ти повинна залишитися, – сказав він їй. – Краще ти, ніж хтось із їхніх людей».
Вони уклали угоду: вона не піде, а він допоможе їй керувати лікарнею з лікарняного ліжка. Тієї ночі пані Малета зателефонувала в СБУ, щоб розповісти, що трапилося, і дати зрозуміти, що вона – не колаборантка.
«Це було важко. 80% персоналу [лікарні] зрозуміли, що я роблю щось корисне. 20% вважали мене колаборанткою», – сказала Малета.
Одним із перших її вчинків було зняття українського прапора з лікарні. Вона погодилася на це лише для того, щоб не дати росіянам такого задоволення. Далі вона навмисно повільно виконувала інші їхні завдання.
Стратегія Ремиги та Малети полягала в тому, щоб вдавати, ніби вони підкоряються вимогам, але уникати підписання. Вона попередила Ільмієва, що лікарі звільняться, якщо він спробує змусити їх підписати контракти з російським урядом, що порушило б українське антиколабораціоністське законодавство. І він не наполягав.
Весь цей час доктор Ремига залишався в лікарні. Провівши перші два тижні в ліжку, він почав гуляти. Його заступники порадилися з ним і попросили підписати документи, щоб працівники й надалі отримували зарплату від українського уряду. Раз на тиждень, увечері, персонал відвозив його додому, щоб переодягнути та погодувати котів.
Ільмієв весь час цікавився доктором Ремигою у Малети, часто запитуючи, чи не турбує він її.
«Ні, він лікується. Ось і все», – відповідала вона.
Ільмієв намагався змусити пані Малету тісніше співпрацювати з російською адміністрацією. Наприкінці липня вона вирішила, що покінчила, і вранці 1 серпня пані вирушила на підконтрольну Україні територію.
Коли того ранку вона не прийшла на роботу, доктора Ремигу прийшли шукати росіяни. Він був на прогулянці, коли вони підійшли до його лікарняного ліжка. Вони перейшли в іншу частину лікарні, коли він повернувся через кілька хвилин. Попереджений медсестрами, він зібрав речі і втік з будівлі маловідомим шляхом через відділення інтенсивної терапії. Один із водіїв лікарні відвіз його до далекого родича в місто.
На той момент в Херсоні тривали російські репресії проти всього українського. Пожежників допитували на дільницях. Батьків попередили, що якщо восени вони не віддадуть своїх дітей до російських шкіл, то дітей у них можуть забрати. Мешканців затримували за передачу гуманітарної допомоги. Навколо Херсона встановили біло-синьо-червоному білборди з лозунгом: «Росія тут назавжди».
Тоді ж Україна почала завдавати ударів по російських базах і лініях постачання в регіоні ракетними системами від США, намагаючись відрізати російські війська в місті.
До серпня російські солдати масово з’являлися в госпіталях, скаржачись на головні болі чи болі в спині в надії, що їх відправлять додому.
«Один хлопець сказав, що у нього проблеми з колінами», – розповів завідувач травматологічного відділення «Тропінки» Андрій Кокшаров.
Сканування показало, що нічого страшного, але солдат попросив доктора Кокшарова перебільшити і лікар написав, що у нього артрит і йому потрібно піти з фронту.
«Чим менше їх, тим краще, – сказав він. – Я був готовий підписати його для всієї армії».
Звільнення працівників лікарні прискорилося після того, як росіяни призначили нового головного лікаря – місцеву кардіологиню Ірину Свиридову. Своїм заступником вона взяла Павла Новікова, колишнього лікаря «Тропинки». Вони почали інтегрувати лікарню в російську систему охорони здоров’я. У серпні працівники вперше отримали зарплату в рублях.
Кокшаров став єдиним лікарем у своєму відділенні після того, як троє його колег пішли. Відділення анестезіології з дев'яти скоротили до трьох лікарів. 17 серпня четверо солдатів постукали в його кабінет і він опинився в машині з мішком на голові.
Його дружина, Олександра Кокшарова, медсестра лікарні, прибігла до Свиридової в кабінет і попросила допомоги, а та сказала, що усім фактично керує ФСБ.
«Я просто сиджу в кріслі», – згадує свої слова пані Кокшарова.
Кокшарова забрали до СІЗО, але через кілька днів випустили неушкодженим.
Ремига тим часом переховувався у друзів і продовжував таємні зустрічі з підлеглими у місті. 20 вересня він прямував на зустріч до депутата. Під'їжджаючи, він побачив доктора Новікова, заступника доктора Свиридової, який сидів поруч в одній із лікарняних машин.
Коли Ремига вийшов з машини, його оточили четверо солдатів зі зброєю, а також двоє чоловіків у чорному. Новіков підійшов і розмовляв із солдатами. Потім Ремизі на голову одягли мішок.
«Я припускаю, що Новіков був там, щоб упізнати мене», – сказав він. Новіков підтвердив це WSJ.
Ремигу кинули в чотиримісну камеру, де було вісім людей. Кожного ранку, коли заходила охорона, в'язні повинні були стояти говорити «Слава Росії! Слава Путіну!». Тих, хто відмовлявся, жорстоко били. Вони також повинні були вивчити російський гімн і співати його за наказом охоронців.
Ремигу відпустили приблизно через тиждень за умови, що він буде триматися подалі від лікарні, яка за його відсутності трансформувався – люди в чорному бродили по коридорах, всю українську символіку з території лікарні прибрали, а всі документи оформили російською мовою.
Новіков передавав накази завідувачам відділень, звітував росіянам, що прапори та дипломи з тризубами були зняті. Однак у жовтні доктор Новіков почав нехтувати або ігнорувати накази Свиридової.
18 жовтня окупаційні посадовці оголосили, що вони залишають місто і їдуть на територію, яка більш міцно контролюється Кремлем. Через два дні лікарні наказали призупинити госпіталізацію, виписати пацієнтів і підготуватися до евакуації.
Новіков та ще один співробітник сказали начальникам відділень, що порушить наказ. Але колаборантка Свиридова покинула Херсон і через кілька днів вона подзвонила доктору Новікову.
«Ти отримав наказ і, здається, не збираєшся його виконувати», – згадує її слова доктор Новіков.
В останні дні перед виходом росіян з Херсона до лікарні прийшли окупаційні чиновники і почали шукати обладнання для крадіжки. Персонал забрав комп’ютери додому, щоб росіяни не змогли їх викрасти. Один лікар сховав пульт до комп’ютерного томографа і сказав росіянам, що він не працюватиме, якщо вони його візьмуть. Зрештою взяли лише мікроскоп і центрифугу.
Росіяни втекли з Херсона до 10 листопада. Українські сили прибули наступного дня.
Більшість персоналу «Тропінки» називає Новікова колаборантом. Дехто каже, що він врятував лікарню. Але, за його словами, СБУ не зв’язувалася з ним.
12 листопада доктор Новіков з'явився в лікарні і Реміга прогнав його і сказав залишити ключі охоронцям.
З 460 медиків лікарні на кінець російського вторгнення там залишилися лише 70. Багато тих, хто виїхав, тепер повертаються до міста. Над «Тропінкою» знову висять українські прапори.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google