Війна чи мир. Українці хочуть повернути кордони 1991 року, але чиїми руками? Результати соціологічного дослідження

Атака Росії на клініку «Охматдит» та інші об’єкти цивільної й медичної інфраструктури Києва, Дніпра, Кривого Рогу обпалила душі мільйонів людей в усьому світі, які співчувають трагедії України. Здавалося б, кадри страждання наших дітей та відео запуску ракет, яке того ж дня зі сміхом знімали росіяни, що сиділи в човні десь на Каспії, перекреслюють можливість будь-якого діалогу з агресором. Із ким говорити? З нелюдами? Та щойно новий гострий біль від наслідків ракетних ударів трохи вщух, тема переговорів про мир/перемир’я/заморожування війни повернулася в інформаційний простір. І це — ще одна форма тортур, яких зазнає українське суспільство: думати про можливі варіанти миру з ворогом, який хоче, щоб тебе не було. Публічно заявляє про це й так само відкрито вбиває.

Важка ситуація на фронті, спровокована тривалою відсутністю постачання озброєння від партнерів, перевела війну в стадію затяжної зі ставкою Росії на виснаження України. «Поки гладкий схудне, худий здохне». Сенс цього прислів’я добре відомий Путіну. Як відомі російському диктатору й причини прогресування «худорби» демократичної України, включно з проблемами корумпованої державної машини під ручним управлінням Банкової, яка, на відміну від російської, так і не завелася. Ґрунт для російських ІПСО, здатних підірвати вшестеро меншу Україну ізсередини, навіть розпушувати не треба. Все робимо самі.

За неможливості переобрати владу (через воєнний стан) і небажання президента Зеленського якісно перезавантажити уряд думка про те, що Україні треба зупинитися, видихнути, провести вибори й підготуватися до повторного нападу агресора, викликала широку дискусію в інтелектуальній спільноті. Під час якої знайшлися й ті, хто впевнений: перепочинок дасть змогу видихнути й згрупуватися саме Росії. А ось те, що Україна якісно перезавантажить владу й збуде цей час із користю, — не факт. «Ба більше, перемир’я або заморожування відволічуть Захід, і ми вже ніколи не повернемо його уваги. Нам потрібно мобілізуватися й далі боротися за себе», — кажуть опоненти переговорів про заморожування конфлікту.

Звісно, тема переговорів звучить скрізь: починаючи від кухні простого українця, до якого щовечора у своїх відеопосланнях звертається президент Володимир Зеленський (рейтинг довіри до глави держави за два роки знизився на 30%), і закінчуючи Овальним кабінетом. Який уже в листопаді може змінити або не змінити свого господаря, відчинивши велике вікно для переговорів про долю України. Однак до листопада може відчинитися маленьке.

Дійти висновку про те, що переговорні процеси активізувалися, дає змогу низка заяв президента Зеленського, зроблених після невдалого для України Саміту миру. За даними закордонних медіа, другий раунд Банкова планує до виборів у Штатах і, можливо, із запрошенням Росії. Очевидно, що глава української держави відійшов від своєї Формули миру, — пуск цієї ракети Україна відпрацювала в декларації Саміту на три ступені/пункти з десяти. Зеленський уже анонсував новий план миру, «на розроблення якого в України піде кілька місяців». Далі з’явилася публічна позиція президента щодо можливості переговорів через посередника у форматі зернової угоди, укладеної в Стамбулі. Ну й іще одним важливим сигналом стало публічне відсилання президента до референдуму, який він готовий провести, «щоб, ухвалюючи рішення, опертися на волю народу». На думку низки експертів, це правильний технологічний хід Зеленського, котрий ризикує поставити підпис під результатом переговорів, що може не відповідати завищеним очікуванням суспільства. Й обвалити рейтинг. Не забуваймо, що захоплюватися переможним марафоном єдиних новин і сидіти в теплій ванні небезпечно не тільки для президентів, а й для народів.

У цьому ж ключі можна сприймати появу в медіа постів блогерів-мільйонників про необхідність укласти мир, а також псевдосоціології, згідно з якою «майже кожен другий українець згоден на втрату захоплених Росією земель в обмін на «свободу вибору» вступу до НАТО та ЄС, збереження армії й незалежності — ECFR». Знавці політичного консалтингу стверджують, що хвиля таких думок і «досліджень» лише наростатиме, «допомагаючи владі підштовхувати українців звикати до думки про можливість переговорів із Путіним».

Ситуація дуже ускладнюється за відсутності розуміння, чого хоче сама Україна. Немає внутрішньої сформульованої рамки, що таке для нас перемога, яку б парафували і влада, й народ. Як немає й чесної дискусії про те, що в ситуації, яка склалася, є реальним, а що — нереальним. Україна, заплющивши очі й заткнувши вуха, як і раніше, публічно орієнтується на збереження та повернення всіх територій до кордонів 1991 року. А наш президент стверджує, що ніколи не віддасть Крим. Щоправда, несподівану ремарку Зеленський зробив зовсім недавно під час виступу в Інституті Рональда Рейгана, заявивши: «…коли ви кажете про територію, то маєте розуміти, що нам потрібно передусім рятувати людей і державу». Водночас Захід давно вважає перемогою подальшу євроінтеграцію України, збереження демократії і якщо не вступ, то активне співробітництво з НАТО. Навіть за умов втрати частини територій.

І це можна зрозуміти. Адже вирішення питання війни Росії з Україною тільки для України є основним. Для решти це — частина гри. Путіна, як і раніше, цікавить велика картинка, що була у нього в голові напередодні повномасштабного вторгнення, коли Росія почала висувати ультиматуми стосовно НАТО та ін. Диктатор думає про закріплення багатополярного світу, скасування санкцій, поновлення відносин із Заходом тощо. І як не крути, його теж напружує війна. Тому що є економіка, яка хоч і не впала, проте добряче просіла. Є Китай, повідець якого з кожним днем війни сильніше затягується на шиї Путіна. Та багато чого є такого, що може порушити обрану Росією стратегію затяжної війни на виснаження й підштовхнути Путіна до переговорів.

Власні приводи й резони для припинення війни має й Захід. Адже крім ядерного Путіна, є ядерна Північна Корея, є відносини та глобальна конкуренція з Китаєм, є Ізраїль, ХАМАС, Іран… Для Заходу Україна — справді важливий пазл, але лише пазл. Усі складають набагато масштабнішу картину, де місце й роль України, яка й далі самовіддано бореться за себе, остаточно ще не визначено.

Тому переговори ніколи не припинялися. Вони могли бути глухішими, яскравішими, більш або менш виразними. Але вони постійно велися через Туреччину, Катар, Арабські Емірати та Саудівську Аравію. Відносини з росіянами підтримували й Держдеп, і ЦРУ, й Україна через ГУР, і Єрмак по лінії СВР. Іще в лютому 2024 року була історія з активізацією переговорів на стамбульській основі. Але, як стверджують наші джерела в офісі президента, глава ОПУ Єрмак тоді перервав комунікацію, що активізувалася, пояснивши це тим, що її варто продовжити після швейцарського Саміту миру, який посилить позиції України. Схоже, з посиленням позицій не склалося.

Паралельно, на тлі недавнього вояжу самопроголошеного посередника-переговірника прем’єра Угорщини Віктора Орбана, в мережах активно обговорювали конспірологічні версії про лист Путіна з умовами миру, який передав американцям міністр внутрішніх справ Росії Колокольцев. Ми нічого не знаємо про передавання такого листа. А от про те, що схожі пропозиції від ряду російських переговірників були, нам відомо. Проте чи були вони взимку 2024 року серйозними, чи це були спроби розвести й розслабити українську сторону, ми сказати не можемо. Але знаємо, що згідно з планом Путіна, Україна має повністю роззброїтися, відмовитися від НАТО й припинити бути проєктом антиРосія.

А що у всій цій глобальній історії наші люди? Наші люди перебувають у власній реальності. Як можуть, тримають небо над своєю землею. Українці гинуть, втрачають, бояться, падають, дихають «квадратом», знову підіймаються, складають власну думку й при цьому роздвоюються і навіть розтроюються в поглядах на те, що відбувається з ними й країною. Ось людина на запитання про ключову умову для переговорів категорично відповідає соціологам: «Тільки в кордонах 1991 року!». Й одразу втомлено на кухні: «Та байдуже, які там кордони 1991-го, нехай воно все швидше закінчиться…». А якщо все закінчиться кордонами не 1991 року, вона буде першою, хто кричатиме щонайменше в соцмережах, що всі — зрадники й усі все здали. І всі ці три іпостасі, схоже, уживаються в одному середньостатистичному українці.

Розберімося в собі. Здивуймо себе й зробімо висновки про себе. Для цього погляньмо на конкретні цифри, які одержав Центр Разумкова під час соціологічного опитування, проведеного з 20 до 28 червня 2024 року на замовлення ZN.UA. Ми запитали в українців, коли варто розпочинати переговори з Росією й чи варто їх розпочинати. Уточнили, чим мають завершитися переговори. А також уперше поставили нашим людям запитання про їхнє ставлення до кожного з пунктів мирного ультиматуму Путіна.

Результати досить цікаві, зокрема й у розрізі регіонів. Соціологи вивчали настрої центру (Київська, Сумська, Полтавська, Житомирська, Чернігівська, Черкаська, Кіровоградська та Вінницька області); заходу (Закарпатська, Чернівецька, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Хмельницька та Волинська); сходу (Луганська, Донецька, Харківська й Дніпропетровська); півдня (Запорізька, Херсонська, Миколаївська й Одеська області. Крим на сьогодні окупований Росією).

Відразу зазначимо також, що опитували людей, які репрезентують тилову частину України. Основна частина пасіонаріїв-добровольців або тих, хто вимушено до них приєднався, — на фронті. Вивчити думку армії, яка несе на собі весь тягар війни й має право якщо не вирішального, то найбільш значущого голосу щодо переговорів із Росією, нині неможливо. Тому вважати результати дослідження думкою всієї країни не можна. Це думка тилу. Й аналізуючи цифри, ми пам’ятатимемо про це.

Можливість і умови переговорів

Нас убивають третій рік поспіль. І хоч як страшно це звучить, війна стала тлом не лише в країнах, де її не відчувають шкірою й не бачать на власні очі, а й у самій Україні. Поріг нашого болю зростає. Тому й після «Охматдиту» дані опитування є релевантними.

Отже, ZN.UA запитало в українців: «Як ви вважаєте, чи настав час для початку офіційних мирних переговорів України і Росії?». Відносна більшість тилової України (44%) вважає, що час для початку таких переговорів настав. На думку ж 35%, це не так. Багато хто при цьому перебуває в сірій зоні тих, хто не визначився, — 21%. І тут дуже важливо врахувати регіональний зріз. Оскільки вже на цьому першому запитанні чітко видно тенденції, що зберігаються протягом усього дослідження.

Очікувано, що центр стоїть найближче до середнього показника по Україні, однак у бік збільшення: майже половина (49%) жителів центральної України спокійно сприйме інформацію про початок офіційних переговорів із Росією. Також не дивує, що найнижчий показник серед тих, хто готовий до переговорів, дав захід України — 35%. І це теж варто зафіксувати, бо жителі саме західної частини України демонструють виразну двоїстість, з одного боку, високих очікувань від результатів закінчення війни, а з іншого — своєї ролі в тому, щоб ці очікування зробити реальністю. Ми це ще побачимо.

А тепер важливо зазначити, що все-таки не захід найбільше не хоче переговорів, а схід, який щодня атакують російськими КАБами. Тільки 33% жителів сходу України готові до переговорів, і майже стільки ж (34%) проти них. І практично стільки ж (32%) тих, хто не визначився. Вже тут відчувається, як людей зі сходу України розриває на частини ізсередини. Їм найдовше й найбільше діставалося, й вони найменше хочуть переговорів? Чому? Тому що прагнуть повернути своє?

А тепер іще одна показова цифра півдня України, яка також є тенденцією. 60% жителів півдня вважають, що час для офіційних переговорів із Росією настав, що майже на 16% перевищує середній показник по Україні. Запам’ятаймо це.

І ходімо далі. Як ми пам’ятаємо, сформованої української офіційної позиції, яка б свідчила про готовність до переговорів, немає. Вона розмашисто переходить від публічних вимог кордонів 1991 року до стамбульських умовно парафованих документів 2022-го. Під килимом росіяни можуть бути рухливими. Але й публічно теж. Свою позицію щодо України Путін чітко сформулював за день до початку Саміту миру у Швейцарії, заявивши, що Росія може припинити війну за певних умов. Які й українська влада, й західні партнери справедливо назвали ультиматумом. Показово, що 59% українців звернули увагу на цю заяву Путіна. Але що вони подумали?

«Як ви вважаєте, чи варто Україні погоджуватися на виконання умов, висунутих Владіміром Путіним, заради припинення Росією війни?» — вперше запитало ZN.UA в українців. І одержало досить красномовну відповідь російському диктаторові.

По-перше, серед поступок, до яких можуть бути готові українці, точно немає виведення українських військ із території Донецької, Луганської, Херсонської та Запорізької областей у їхніх адміністративних кордонах. 83% наших громадян на це не погодяться.

По-друге, Росія не може розраховувати й на те, що українці погодяться офіційно віддати ці області агресорові. 84% проти.

По-третє, 77% жителів України не можуть погодитися з тим, що всі західні санкції проти Росії мають бути скасовані.

А от стосовно того, що нейтральний позаблоковий без’ядерний статус України має бути зафіксований у Конституції України, думки розійшлися: 58% проти, 22% за. Тепер погляньмо на регіони: лише 9% жителів західної України допускають внесення таких змін до Конституції. Центр дав 25% згодних, схід — 23%. Ну й ми ж пам’ятаємо настрої півдня? І недаремно: 39% жителів цього регіону готові підтримати нейтралітет України. (Якщо подивитися на цю цифру в розрізі віку, то до нейтралітету більше схиляються жителі півдня віком 60+.)

Можна припустити, що висуваючи Україні ультиматум, на який вона ніколи не піде, хазяїн першої країни у світі за запасами газу та сьомої за запасами нафти демонструє, що налаштований на тривалу війну. Сотні тисяч уже загиблих військових і цивільних, включно з дітьми, свідчать про те, що Путін відчинив двері в особисте Пекло й дуже явно намагається затягнути туди Україну й увесь світ. Таким є глобальний план диктатора, котрий виявився готовим на все, аби залишити слід у світовій історії. А заяви про відкритість до мирних переговорів — це блеф. І сяке-таке виправдання для Китаю.

Тому ZN.UA запитало в українців: «Президент Росії постійно заявляє, що він готовий до мирних переговорів. Наскільки ви згодні з наведеними твердженнями щодо таких заяв?»

Переважна більшість (76%) упевнена, що Путін допускає мир лише на власних умовах. Тож можна констатувати, що українці в цьому питанні не мають жодних ілюзій. Водночас захід України практично віддзеркалив середньостатистичний показник (75%). Центр відзначився тим, що більше за інших схильний не довіряти тому, що Путін піде на якісь поступки Україні (84%), а жителі сходу (73%) вірять у це ненабагато менше, ніж жителі західного регіону. І тільки південь, нагадаємо, найбільш готовий до переговорів і нейтрального статусу України, найбільше сподівається на те, що з Путіним можна домовитися: 38% жителів півдня не згодні з тим, що Путін піде на переговори лише на власних умовах. При тому, що середній показник по країні незгодних із цим твердженням — 14%. Відчуваєте різницю?

Цікаво також, який чинник люди вважають саме тим, що може підштовхнути Путіна до переговорів і поступок. І тут поза конкуренцією Китай. Так, 65% українців уважають: що довше тривають війна та санкції, то в більшу залежність від Китаю потрапляє Росія. Що, безперечно, їй не подобається. Тобто Китай зі своїм мирним планом, який не підходить ані Україні, ані Росії, все-таки, на думку українців, дуже стримує Путіна й рано чи пізно змусить його піти на переговори. Регіони України в оцінці ролі Китаю виявилися напрочуд одностайними, трохи відстав лише південь (60%). Більшість його жителів уважає, що Путін готовий торгуватись, оскільки війна обходиться дорого для економіки Росії: 59% при тому, що середній показник по Україні — 47%. Роль оточення диктатора, яке хоче повернутися на ринки Заходу, а також страх Путіна потрапити до Гааги як чинники, що підштовхують до переговорів, респонденти оцінили набагато нижче.

І тут, мабуть, залишилося тільки уточнити, що найбільше людей, котрі не знають, як оцінювати заяви Путіна, — на сході (20–45% — стабільна сіра зона). Можливо, тут знову варто згадати, що війна 2014-го почалася саме на сході. І за десять років драми, яку переживають розкидані по всій країні жителі цього регіону, в них стерлися будь-які відчуття щодо слів російського диктатора. Залишився тільки біль.

Про формат офіційних переговорів. Уже цілком очевидно, що Путін не читає прогнозів Арестовича або конспіролога під ніком «Генерал СЗР», а тому найближчим часом російський диктатор не збирається ні «звергатися», ні передавати владу двійникові, ні «здихати». Тому, якщо жоден «чорний лебідь» не прилетить до Росії, переговори рано чи пізно доведеться вести саме з Путіним. Але це заборонено рішенням РНБО й указом президента Зеленського, яким уведено в дію це рішення. Зокрема й тому президент Зеленський наполягає на участі посередників, коли говорить про можливий формат переговорів.

З огляду на це ми поставили українцям запитання: «У жовтні 2022 року президент Зеленський видав указ про неможливість проведення переговорів із Владіміром Путіним. Як ви вважаєте, чи потрібно скасувати цей указ для можливих мирних переговорів із президентом Росії?».

4 укр.jpg (106 KB)

Отже, 37% українців уважають, що указ президента не потрібно скасовувати, й це, в принципі, корелюється з кількістю тих, хто не хоче переговорів із Путіним. Однак і тут показник півдня за скасування указу майже на 10% перевищує середній. (за скасування указу — 32% всіх респондентів і 41% жителів півдня відповідно.) Фіксуємо запитання і йдемо далі.

Отже, якщо припустити, що українська влада все-таки піде на офіційні переговори з Росією, то важливо розуміти й те, з якої мінімально прийнятної умови українське суспільство готове стартувати. Тому соціологи озвучили респондентам таке запитання: «Яку з умов ви вважаєте мінімально необхідною для укладання мирної угоди з Росією?»

5 укр.jpg (100 KB)

І тут теж показово: половина українців (51%) наполягає на звільненні України від російських військ у кордонах 1991 року. 26% можуть погодитися на зупинку війни по лінії розмежування на початку 2022-го, й лише 9% готові визнати кордон по лінії фронту на момент укладання угоди.

А що наші регіони? Найбільше на кордонах 1991 року наполягає захід — 59%, тоді як схід і південь, від яких Росія вже відірвала шматки, — найменше (39 і 40% відповідно). Хто в підсумку ближчий до реальності й чому, — тема для окремого дослідження. До речі, саме схід (13%) і південь (10%) лояльніші до фіксації кордону по лінії фронту. Але мотивація тут навряд чи може бути однаковою. Схід просто втомився від десятилітньої війни, а південь досі плекає ілюзії, що з Путіним можна домовитися, якщо піти на певні поступки. Центр, як зазвичай, найближчий до середнього показника. Водночас захід (5,6%) стабільно втримує жорстку переговорну лінію й погоджуватися на те, де стоїмо, наміру не має.

Повертаючись до можливих поступок Росії з боку України, ми запитали українців: «Якби це залежало від вас, чим би ви були готові поступитися під час переговорів із Росією?».

Йшлося насамперед про території й прозахідний вектор розвитку України. Отже, більшість українців (61,1%) не готові поступитися нічим із наведеного соціологами. Й тут одразу зафіксуємо перший парадокс: українці готові до переговорів (44%), але не готові нічим поступатися (61,1%). Адже лише 14% опитаних можуть погодитися на відмову від прозахідного вектора й тільки 8% готові поступитися територіями.

Однак тут знову варто звернути увагу на регіональний компонент. Жителі заходу (65%) разом із центром (65%) очікувано мають найвищі показники небажання поступатися чимось (територіями, західним вектором розвитку), якби під час переговорів це залежало від них. Водночас якщо розглядати тих, хто готовий відмовитися від територій, то легше їх віддати жителям заходу (11%), важче — сходу (4%) та півдня (7%). Це й зрозуміло, адже переселенці, які вже втратили свою землю й житло, а також люди, які мешкають нині ближче до лінії фронту, не готові робити такі подарунки росіянам. Вони хочуть повернути своє. Проте подібні відчуття сходу та півдня помітно розходяться у відповіді на запитання про можливість відмовитися від прозахідного вектора розвитку — 12 і 24% відповідно. (Середній показник — 14%.) Південь найбільше готовий до переговорів і відмови від прозахідного вектора. І все це — в межах уже окресленої нами тенденції півдня.

Йдемо до кінця?

Пам’ятаєте, що ми позначили перший парадокс: готові до переговорів, але не готові до поступок? Логічно припустити, що для подолання цього екзистенційного розриву й одержання права диктувати власні умови українцям потрібні перемоги на полі бою. Й за рахунок не лише британських ракет Storm Shadow, які нам тепер пообіцяв дозволити використовувати для завдання ударів по військових об’єктах на території Росії новий прем’єр-міністр Великої Британії Кір Стармер, а й готовності самих українців здобувати такі перемоги зі зброєю в руках. Тобто йти боротися за свою країну. Однак перш ніж ми підійдемо до другого парадокса, який було виявлено під час дослідження, варто дізнатися, чи вірять узагалі українці в те, що Росію можна перемогти військовим шляхом. Тож соціологи поставили їм таке запитання: «Чи вважаєте ви можливою військову перемогу України у війні з Росією?».

Отже, 66% жителів нашої країни вірять у те, що Росію можна перемогти на полі бою. Це, безперечно, викликає повагу. Водночас 16% українців такої віри вже не мають, а 18% — коливаються.

І тут регіони не надто різняться в глибині своєї віри. Найбільше у військову перемогу вірить захід (69%), який, ми пам’ятаємо, найменше готовий до переговорів із Росією. (Цю лінію все ще варто тримати в голові.) А стабільно найбільше сумнівається у військовій силі України… правильно, південь: 25% жителів цього регіону не вірять у перемогу військовим шляхом за середнього, як ми вже зазначали, показника невіруючих по країні — 16%.

Тут, безумовно, близько стоїть запитання про те, що наші люди розуміють під перемогою, — його соціологи цього разу не ставили. Але українці в певному сенсі дали на нього відповідь вище, коли 51% наших співвітчизників наполягав на необхідності повернутися в кордони 1991 року, 26% готові були погодитися на кордони 2022-го, й лише 9% — по лінії фронту на момент підписання угоди. І тут ми впритул стикаємося з реальністю й небажанням нашої влади хоча б розпочати дискусію із суспільством про це, аби укласти необхідний суспільний договір до початку переговорів, хоч коли б для них відчинилося вікно. Тим більше повторимося: Захід бачить нашу перемогу передусім як орієнтацію на ЄС і НАТО, навіть за рахунок втрати територій. І в такій ситуації розуміння, як і чому так вважають люди, може допомогти владі все-таки знайти в собі сміливість і піти на чесну розмову із суспільством. Яке не мовчатиме, якщо його не влаштують умови укладання миру. Коротких обтічних ремарок президента для закордонної аудиторії — «коли ви кажете про територію, то маєте розуміти, що нам потрібно передусім рятувати людей і державу» — для предметної розмови із суспільством замало.

І щодо цього ми поставили респондентам конкретне запитання: «Як ви вважаєте, якщо керівництво України буде змушене підписати мирну угоду з Росією з кордонами по нинішній лінії фронту (таким чином відмовившися від окупованих територій), чи спричинить це громадянський супротив всередині України?».

За мізерної кількості українців, готових на сценарій фіксації кордону на момент підписання угоди, очікувано, що половина країни (49% опитаних) прогнозує громадянський опір у разі, якщо влада зважиться на такий крок. Водночас друга половина країни теж розпалася на дві частини — тих, хто не очікує радикального розвитку подій (25%) і тих, хто завис у своїх думках (25%), відповідаючи на це запитання.

Вкотре не дивує відповідь півдня, де найбільший відсоток тих, хто не піде на мітинги в разі неприйнятних умов миру, — 33% за середнього показника по Україні 25%. Не знаю, може, вже просто зараз час запитати українську владу: а що взагалі відбувається з нашим півднем? Адже річ не в тім, що він не піде проти Зеленського, а в тім, що він є досить лояльним до Росії. Не відчуваєте? І це не звинувачення, а заклик шукати причини. Невідкладно дізнаватися, чим дихає регіон, працювати з ним, допомагати, чесно говорити про все. Тобто стати сильною державою, а не залишатися кволою владою, яка думає виключно про другий термін. Тут навряд чи врятує рейтинг президента й референдум про умови миру, на який, імовірно, зробило ставку його оточення.

 Тим більше, що проблеми не тільки там. Скрізь. Ось вам другий парадокс: більшість українців хоче повернення кордонів 1991 року, та водночас критична меншість вважає, що під час війни ухилянтом бути соромно. Просто зараз ми з вами входимо в іще одну тривожну зону дослідження, де без сили держави не обійтися. Інакше ризикуємо без неї залишитися. Отже, ZN.UA поставило українцям пряме запитання: «Як ви вважаєте, чи соромно нині, під час війни, бути ухилянтом?».

Так-так, вам не здалося: 46% українців уважають, що бути ухилянтом не соромно. І лише 29% дотримуються протилежної думки, 25% — болото. Хочете пройтися по регіонах? Лідер — південь (60%), що в принципі йде в контексті вже окреслених настроїв регіону, який готовий на поступки, а на кордонах 1991 року не надто наполягає. Але захід?! Із його другим місцем у 48% тих, хто розуміє ухилянтів, і водночас із твердою антипереговорною лінією і бажанням повернути всі українські землі? Чиїми руками, співгромадяни?

І це при тому, що десятки тисяч жителів заходу та півдня України загинули за Україну, покалічені за Україну, воюють за Україну. І ми не забуваємо, що зараз аналізуємо настрої тилу та потенційної армії.

А знаєте, хто найбільше засуджує ухилянтів? 37% людей похилого віку (60+) вважають, що під час війни бути ухилянтом соромно. А от 50% наймолодших опитаних (18–29 років) не соромно. Як, імовірно, і їхнім батькам (50–59 років) — 52% людей цього віку можуть зрозуміти ухилянтів. Із цим що робитимемо? І на півдні, й на заході… Запитання стосовно ухилянтів, безперечно, перегукується з мобілізацією. На цю тему в нас буде окремий розбір, але все-таки дозволю собі кілька ремарок для яскравості картинки.

Так, на заході переважають люди, в оточенні яких більшість намагається всіма способами ухилитися від служби, — 17% за середньої цифри по країні 15%. Найбільше там і відкритих кримінальних справ за цією статтею. А на півдні 13% опитаних заявили, що в їхньому оточенні майже всі є ухилянтами, за середнього показника по країні 9%. Про що це все?

«Це про людей, — коментує результати дослідження директор Інституту соціології НАН України, член-кореспондент НАН України Євген Головаха. — Те, що не стикуються якісь речі в масовій свідомості, це зрозуміло. Вони у свідомості академіків далеко не завжди стикуються. Але мене справді здивувало ставлення суспільства до ухилянтів. Знову працює моя давня формула аморальної більшості: більшості не соромно. А от 30% українців соромно й приблизно стільки ж — трохи більш як 30%, за нашими даними, готові зі зброєю в руках захищати Україну. Це, звісно, збіг, але цілком символічний. А тепер дивіться ще одну цифру в нашому дослідженні: 69% уважають, що Україна переможе, якщо Захід допоможе людським ресурсом (докладніше про це нижче. — І.В.). І знову символічний збіг відсотка тих, кому не соромно за ухилянтів, і тих, хто умовою перемоги вважає західний людський ресурс. Але тут навряд чи доречно говорити, що люди винні в лукавстві, просто вони такі, які є. Інших немає й не буде».

Кордони 1991 року, за ухилянтів не соромно, але підемо протестувати, якщо умови миру нас не влаштують?

«Так, — продовжує Головаха. — Адже люди знають, що за протест їх не ув’язнять. Україна, слава богу, — не Росія. Але й протестувати — не воювати. Насправді свідомість українців завжди відзначалась амбівалентністю. Це я вже показував на початку 1990-х. Почасти ми її подолали. Регіонально та політично: немає вже поділу на захід і схід у ставленні до Європейського Союзу, НАТО й Росії. Але з’явилися нові форми амбівалентності — очевидної двоїстості свідомості: люди щиро хочуть повернути все, як було в кордонах 1991 року, але здебільшого не власноруч. Адже це — мій брат, мій сват, мій син, мій чоловік... По-людськи це цілком зрозуміло. Тільки є ризик: настане такий час, коли взагалі не буде людей, які захочуть воювати. Потрібно розуміти, що це — не тільки наша проблема. У жодній країні немає пасіонарної більшості. Українці й так, на мою думку, виявилися неймовірно терплячими та мужніми. Згадайте, скільки європейських країн готові були здатися Гітлеру. А Путін — це Гітлер сьогодні».

За словами Головахи, нині проблеми не так у самих українців, як у держави: «Якщо держава оцінить ситуацію, що склалася, як екзистенціальний виклик, як загрозу для існування, то вона має право оголосити загальну мобілізацію. Влада може жорстко обмежити бюджет. Запровадити картки. І люди підуть в армію, інакше просто не виживуть. Це виклик для влади. Й вона має вирішувати ці проблеми принципово. Інакше ми програємо цю війну.

 Очевидно, що Росія не хоче переговорів, і це підтверджують умови, які публічно висуває Україні Путін. Тому нам нічого не залишається, крім опору. Є думка, що Захід може припинити постачати нам зброю. Але після окупації нових українських територій армія з окупованих регіонів разом із російською піде на Захід. Російські окупанти без розмов і протестів мобілізують усіх колишніх ухилянтів. У окупантів ухилянтів не буде. Гадаю, Захід це вже розуміє. Тому він від нас ніколи не відмовиться. І Трамп, у разі перемоги, не відмовиться, інакше йому відмовлять у підтримці самі американці, більшість із яких підтримує допомогу Україні. Проблема України в тому, щоби подолати свої внутрішні проблеми», — завершив соціолог.

Справді, щоби продовжувати опір, потрібна не лише віра в перемогу, а й розуміння, що може бути основою перемоги. Або причиною програшу. Тому соціологи запитали в українців: «Чи згодні ви з наведеними судженнями?».

Отже, 82% опитаних уважають, що Україна може перемогти Росію, якщо західні партнери нададуть достатньо зброї. І це найвищий відсоток надії. Тут, безумовно, є рух: ми вийшли з кризи незгод і демократів, і республіканців, що дає змогу Україні розраховувати на 61 млрд дол. від американських партнерів. Хоч і в межах оборонної, а ніяк не наступальної стратегії.

Ще 76% українців (і це другий за величиною показник) уважають, що перемога можлива, якщо Україна побудує власний потужний оборонний комплекс і наведе лад із мобілізацією. Тут саме про необхідність подолати внутрішні проблеми. Воюють не лише армії, а й державні машини. Сильний ОПК сам собою не виросте. Однак тут є не лише інституційні проблеми (корупція, концентрація влади в руках Банкової, несуб’єктність уряду й парламенту), а й очевидна нездатність влади стрибнути вище голови. І це — наша основна пастка.

69% тих, хто вірить у перемогу, вважають, що вона можлива лише в разі, якщо Захід допоможе нам людським ресурсом. Про цю цифру згадував Євген Головаха, однак нам варто її трохи регіонально розширити. Ви ж не здивуєтеся тому, що 77% жителів заходу України чекають не лише на іноземну зброю, а й на самих іноземців? Тоді як найменше сподіваються на живий ресурс партнерів на гарячому сході (60%) та півдні (57%).

Щодо українців, які не вірять у можливість перемоги над Росією, а також причин цього, тут цифри одностайно низькі. 19% опитаних уважають, що Україна не зможе перемогти Росію, оскільки людські, економічні, фінансові та військово-технічні потенціали непорівнянні. У лідерах тут південь і схід із 25 і 23% відповідно. Ще менше українців (13,6%) вважають, що перемога неможлива, оскільки в Путіна ефективніші союзники.

Буквально пунктиром підіб’ємо деякі підсумки.

По-перше, очевидно, що українське суспільство несе на собі тягар війни, але не має можливості скласти реальне уявлення про ситуацію, включно з планами своєї влади та союзників. У держави немає виразної інформаційної політики, що ґрунтується на реальності, а не на її замовчуванні. Нерозуміння кінцевої мети війни, відсутність суспільного договору про те, якою ми бачимо й приймемо перемогу, дає змогу, з одного боку, Росії сіяти сумніви й розхитувати нас ізсередини. З іншого — не дозволяє міжнародним партнерам почути консолідований голос України, яка воює.

По-друге, дослідження підтвердило амбівалентність українського суспільства. Більшість українців, які представляють тил, готові до переговорів з Росією, але не готові нічим поступатися. Більшість наполягає на кордонах 1991 року, але не відчуває сорому за ухилянтів. Більшість живе в оточенні тих, хто не хоче служити, але вони разом вийдуть на громадянський протест, якщо їх не задовольнять умови миру. І це серйозний виклик як для держави, що воює, так і для суспільства. Тому що потрібно або апетити стримати, або сміливості та жертовності додати.

По-третє, регіональний аспект. Кожен регіон України дихає й переживає війну по-своєму, залежно від того, наскільки близько від нього бойові дії, як довго регіон живе війною (а вона йде десять (!) років), які настрої і вплив яких політичних сил там був сильним до війни. Тому центральна влада має тримати руку на пульсі як Харкова, так і Одеси. Як Краматорська, так і Тернополя. Як Києва, так і Мукачева. А не просто затягувати повідець військових адміністрацій на шиї громад, щоб одержати в одноосібне користування місцеві бюджети. Це не про регіональну політику єдиної держави й точно не про перемогу.

По-четверте, Україна має мобілізуватися в усіх значеннях, інакше наших ухилянтів мобілізує Росія. Йдеться про відповідальність за долю країни як кожного українця, так і влади. Яка в умовах, коли неможливо провести вибори, зобов’язана переформатувати уряд і взаємодію всередині системи держуправління. Наша державна машина має нарешті знятися з ручника Банкової й поїхати в потрібному напрямку і з потрібною швидкістю. І це особиста відповідальність не лише президента та його оточення, а й усіх політичних еліт, яким виявилося дуже зручно ховатися за спиною Єрмака й переслідувати власні шкурні інтереси.