Підтримати
В Івано-Франківську війна майже не відчувається фізично. Вона не має звуку вибухів і вигляду зруйнованих кварталів. Це місто, куди приїжджають із фронту і кажуть, що тут «тихо». Але ця тиша має свою ціну — тисячі місцевих чоловіків на фронті. Тут відстань до війни вимірюють не кілометрами, а знайомими іменами на банерах загиблих. Тут «усі знають усіх» і війна має конкретне обличчя — брата, кума, колеги чи однокласника.
А ще — жінок, які роками живуть без чоловіків, тримають на собі побут і відповідальність за родини й дітей. Частина з них чекає. Частина вже втратила. Частина — розірвана очікуванням тих, хто зник безвісти.
У вихідні центр наповнюється людьми, працюють заклади, звучить музика — місто ніби повертається до звичного ритму, який обмежує тільки комендантська година. Тут цей контраст стає видимим — і оголює внутрішні розломи.
Франківська «стометрівка»
Дзеркалом цього розриву стала центральна пішохідна алея. Тут завжди вирувало світське життя — кав’ярні, ресторани, крамниці. Після початку повномасштабного вторгнення цей простір змінився — тут з’явилась Алея слави.
Спочатку це були кілька десятків портретів загиблих військових. Сьогодні їх понад 700 — і ця стіна облич тягнеться вздовж усієї пішохідної зони.
Квіти й лампадки під світлинами. І поруч — за кілька кроків — кава, розмови, побачення, сміх. Вряди-годи цю буденність переривають повітряні тривоги — але й до них тут звикли.
Зустрічаю франківку Марину Судак. Вона не заперечує проти такого сусідства на центральній вулиці міста: «Я знаю жінку, у якої на війні загинув чоловік. Його портрет стоїть біля кав’ярні, де вони часто бували, — каже Марина. — Вона приходить туди, бере каву й сідає навпроти — каже, що так ніби вітається з ним. Тому ця Алея важлива — і для рідних, і як нагадування для всіх. І місце їй саме в центрі».
Далі на «стометрівці» зустрічаю Світлану Скрипнюк. Вона саме засвічує лампадку біля портрета загиблого сина — назавжди 29-річного Василя Пасіки.
Навпроти, як дисонанс, великий рожевий надувний єдиноріг — реклама крамниці солодощів. Із магазину гучно лунає музика. З пам’ятного банера дивиться юний хлопець — світлий, іще майже дитячий погляд.
Коли Світлана говорить про свою втрату, біль у її словах відчувається майже фізично. «Мій син був великим патріотом, розумним і відважним. Він пішов на війну 24 лютого 2022 року — того дня я бачила його востаннє. Мій Василько загинув у перші дні на Київщині».
Буденне життя довкола застиглої згадки про сина вона не засуджує.
«Я рада, що тут є фото моєї дитини. Це дає відчуття, що він тут, поруч — я можу прийти і його побачити. А те, що довкола триває життя, — це нормально. Я не тримаю ні на кого зла. Мій син загинув за те, щоб ми жили далі», — зі сльозами, які застигли в очах, каже Світлана.
Далі моєю співрозмовницею стає Наталія — переселенка з Харкова. До Івано-Франківська вона переїхала чотири роки тому.
Жінка просить не зазначати її прізвища. Вона каже, що у Франківську життя виглядає майже незмінним: «Франківськ живе прекрасно. Для місцевих тут практично нічого не змінилося — вони живуть, як і жили. А коли ми їздимо додому, до Харкова, — це два різні світи. Там зовсім інше відчуття життя».
Про «стометрівку» Наталія говорить обережно: «Це дуже складне питання. З одного боку, ти розумієш, що це пам’ять, що це важливо. Але водночас… це важко витримати. Ми з друзями навіть перестали ходити туди до закладів. Бо дивишся на ці обличчя, на дати — й це боляче».
Військовий Рувим Ройко з Луцька на франківській «стометрівці» збирає на дрони для побратимів із 36-ї окремої бригади морської піхоти.
Його бойовий шлях — Маріуполь, Авдіївка, Піски, Мар’їнка, Херсонщина. Про пережите він розповідає спокійно — ніби просто перелічує факти, за якими насправді біль. Попри ампутацію ноги, чоловік заснував благодійний фонд і їздить містами зі зборами для ЗСУ — зокрема й до Івано-Франківська.
Зі столицею Прикарпаття його пов’язує особисте: тут — банер загиблого побратима й близького друга Юрія Криниченка. До нього кілька десятків метрів від місця, де чоловік проводить збір. Про атмосферу «стометрівки» Рувим говорить без дипломатії:
«На початку війни люди були зовсім інші — трималися разом. А зараз звикли. Хтось воює, а хтось іде до кав’ярні. Є це відчуття… ніби війна десь поруч, але не тут. Як було колись із АТО — десь там, далеко. Так і зараз. Я сам чув, як люди кажуть: «Як нам тут зробити фото, щоб ці портрети не заважали?» І ти це чуєш і розумієш, наскільки в іншій реальності вони перебувають».
На лінії розлому
Саме тут цей розрив стає не лише емоційним, а й соціальним. Для тих, хто повертається з війни, Франківськ виглядає ще контрастніше. Те, що для міста стало тлом, для них — болісне нагадування про іншу реальність. Військові часто кажуть: є полегшення, бо тут тихо й немає постійної загрози. Але водночас — внутрішній дискомфорт від того, наскільки безтурботним виглядає це життя.
«Почуття відчуженості посилюється, коли в тилу бачиш чоловіків, які не йдуть служити, — каже Рувим Ройко. — Одні живуть своїм життям — ходять на роботу, до кав’ярень, торговельних центрів. Інші просто залишаються осторонь або сидять вдома».
Частина чоловіків скористалася близькістю кордону й виїхала. Інші шукають способи потрапити до ЄС — законні або ні. Батьки вивозять синів-підлітків за кордон, поки це можна зробити в правовий спосіб. Війну намагаються оминути наперед. І водночас для інших вона стає досвідом, який передається далі: діти тих, хто воює сьогодні, завтра йдуть шляхом своїх батьків.
«Мій чоловік на війні з 2014 року, — розповідає дружина військового Наталія Кушніренко. — Два роки тому старший син також пішов служити — добровільно. Сказав: «Не сидітиму й не чекатиму, поки принесуть повістку. Мамо, я йду». Мені нічого не залишалось, окрім як прийняти цей вибір. Зараз я чекаю вже на двох захисників».
Франківськ тихо розділився на два береги, місток між якими дедалі більше хитається. На одному — ті, хто воює, втратив або чекає. На іншому — ті, хто уникає, ховається або знайшов спосіб не служити.
Найгостріше напруга між цими двома сторонами проявляється під час мобілізації. Ті, хто давно на фронті, кажуть про нестачу людей у підрозділах. Інші об’єднуються, щоб не потрапити туди. У Telegram-каналах чоловіки попереджають одне одного про блокпости. На вулицях перехожі іноді фізично відбивають тих, кого намагаються доставити до ТЦК. На тлі відкритої ворожості працівники територіальних центрів комплектування дедалі частіше вдаються до непрямих методів — «співпраці» з лікарями, коли пацієнтів у розшуку забирають просто з кабінету, або викликів до відділень поліції під різними приводами.
Підприємець Роман (ім’я змінено) потрапив до військової частини саме так — його мобілізували просто у відділку поліції Івано-Франківська. Зараз він уже проходить БЗВП.
«Мені зателефонував дільничний і сказав, що до нього помилково надійшов лист на моє ім’я з податкової, — просив забрати. Коли я прийшов, жодного листа не виявилося. Натомість увійшли працівники ТЦК і патрульні, сказали, що я в розшуку й маю проїхати з ними. Обступили, заштовхали до бусика, забрали телефон. ВЛК пройшов за пів години. Що буде з бізнесом, який я будував понад 25 років, наразі не знаю».
Змінюється й сприйняття пікселя: від поваги — до настороженості та бажання уникати контакту. Протистояння виходить назовні — у відкриті конфлікти. За цим стоїть не лише страх мобілізації, а й недовіра до держави та відчуття несправедливості. У міських розмовах дедалі частіше звучить як аксіома: бронь — для своїх і за гроші, а не для тих, хто справді потрібен тилу.
Дружини військових
У самому центрі роздвоєності тилу — дружини військовослужбовців. Саме вони знають справжню ціну тиші й платять її щодня. Їхня буденність минає в очікуванні дзвінка чи хоча б плюсика в повідомленні. І з запитанням, яке проходить по найболючішій тріщині розколу поза фронтом: чому війна зачіпає не всіх однаково?
«Коли чоловік вирішив іти служити вдруге, хоча мав «бронь», я не засудила, — каже Богдана Шамотайло, дружина військового, який уперше пішов на фронт 2014-го, а 2023-го — знову. — Але однаково це боляче… Мабуть, найважче було пояснити сину, чому в інших тато поруч щодня, на святах, на конкурсах, а в нього є лише голос у телефоні».
Це життя, що ніби розділене навпіл. Поки думки й серце — в окопі чи бліндажі за сотні кілометрів від дому, буденна реальність вимагає фізичної присутності. Зламаний кран, хвора дитина вночі, шкільні збори — усе це роками на плечах жінок. Наталія Кушніренко пережила це повною мірою:
«Коли чоловік сім днів не виходив на зв’язок, я вже подумки пройшла через усе. На руках — троє дітей. Того тижня майже не пам’ятаю. Вийти з цього стану допомогли інші дружини — ті, що так само чекають. Зараз ми з чоловіком, хоч як дивно, стали ближчими. Просто живемо й розуміємо: це непрогнозована річ. Сьогодні я дружина бійця — але не знаю, ким буду завтра».
Щоб не проходити через це поодинці, жінки в Івано-Франківську об’єднуються — у групи підтримки, спільноти, організації. Одна з них — «Дружина Воїна». Тематичні зустрічі, арт-терапія, пробіги — і головне: коло тих, кому не треба нічого пояснювати.
«У нас в організації є одне правило — не мірятися болем, — каже фасилітаторка «Дружини Воїна» Христина Шкатуляк. — Здається, зараз воно актуальне для всього суспільства. Бо це не лише про втрати, а й про все інше — хто скільки зробив, хто як проживає війну. Щойно починаємо це порівнювати — лише віддаляємося одне від одного. І якщо цього не змінити, об’єднатись опісля буде дуже складно».
Коли все навколо спонукає до роз’єднання, саме дружини військових утримують найкрихкіше — баланс між фронтом і тилом. Вони щодня відчувають на собі розрив між цими двома вимірами, живуть із ним і не дають йому стати остаточним. Саме це залишає шанс на зближення між тими, хто сьогодні поруч у тилу війни, але проживає її по-різному. І на мир після неї без будь-якого поділу.
«Нові містяни»
В Івано-Франківську є ще один вимір розшарування: від лютого 2022 року до громади переселилося понад 40 тисяч людей.
Щоб полегшити адаптацію ВПО, міська влада забезпечує їх тимчасовим житлом, пакетом соцгарантій і навіть упровадила окреме «дружнє» означення — «нові містяни». Але чи справді вони стали такими — питання відкрите.
Наталія з Харкова описує свої відчуття після чотирьох років життя в місті так: «Я поїхала додому й розумію, що коли повертаюся сюди, то теж їду додому. Це вже як другий дім. Я тут ніби своя, але водночас це відчуття не до кінця стабільне. Хоча місто дуже гарне, затишне, сказати, що я повністю стала частиною цієї спільноти, не можу. Зате діти інтегрувалися повністю, і це, мабуть, найважливіше».
Для частини франківців це зміна, до якої вони ще не звикли і яку не завжди приймають однозначно.
Франківець, ветеран 3-ї штурмової бригади Станіслав Зорій каже про те, що відчувають чимало мешканців міста: «Через те, що сюди приїхала купа людей зі сходу, з прифронтових областей, Франківськ конкретно змінився. Це вже інше місто, ніж було до війни. Багато хто поводиться по-людськи, нормально інтегрується. Але бувають і ситуації, які викликають напругу, — різні погляди, інша поведінка, і це відчувається», — каже Станіслав.
Чутливим залишається й мовне питання — багато внутрішньо переміщених осіб і далі використовують російську в повсякденному спілкуванні. Хтось робить це за інерцією, хтось — принципово. На цьому ґрунті час до часу виникають конфлікти між корінними мешканцями та приїжджими. Щоб якось згладити ситуацію, в місті створили безкоштовні курси української мови, а також запровадили інститут мовних інспекторів, які на волонтерських засадах виявляють «порушників» і заохочують переходити на державну мову.
Обличчя тисяч ВПО вже змінили Івано-Франківськ. Хтось сприймає ці зміни як різкість і відмінність, а хтось, навпаки, шукає спільне та переймає досвід.
«Нові містяни» можуть стати ще однією точкою напруги в місті — або ж, на противагу, лакмусовим папірцем того, як мешканці вчаться жити з повагою одне до одного. Це ще один маркер того, яким Франківськ вийде з війни — більш єдиним чи остаточно розшарованим.
Ціна тилу
Місто переживає ще одну трансформацію — економічну. Війна, яка для одних стала досвідом втрат, для інших відкрила нові можливості зростання. Івано-Франківськ перетворився на економічний тил держави, який прийняв релоковані бізнеси та капітал.
«Місто до 2022 року мало помірну бізнес-динаміку. Війна це змінила, — каже голова Бізнес-Асоціації Івано-Франківська Дмитро Романюк. — Приплив ВПО, людей із різним досвідом і професіями, сформував новий попит — передусім на житло та послуги. Сфера послуг зростала разом із кількістю населення. Фахівці різних галузей почали інвестувати тут — у нерухомість, власні проєкти та місцеву економіку».
Від початку повномасштабного вторгнення до Івано-Франківської громади релокувалися 79 підприємств і організацій. Це четверте місце серед громад в Україні. Найбільше бізнесів — із Харківської, Донецької та Херсонської областей. 2025 року вони сплатили до місцевого бюджету 13,6 млн грн податків.
«Івано-Франківськ і область загалом відчули позитивний економічний ефект від релокації бізнесу, однак його варто оцінювати без перебільшень, — каже Дмитро Романюк. — Для частини компаній місто стало тимчасовою локацією безпеки або одним із кількох операційних майданчиків. Тому їхній внесок у місцеву економіку є відчутним, але не таким, що кардинально змінює її масштаб чи структуру».
Індикатором нових економічних процесів став ринок нерухомості: за період повномасштабної війни первинний ринок житла зріс більш як на 70%. 2025 рік за обсягами введених в експлуатацію новобудов упевнено перевищив довоєнні показники — попри те, що ріелтори одностайні: наявного житла однаково бракує.
У місті будують десятки нових об’єктів — цілі «міста в місті» з обгородженими територіями, власною інфраструктурою, магазинами, аптеками та спортзалами. Попит формують як приїжджі, так і місцеві мешканці. Для частини покупців це інвестиція або «запасний аеродром». Франківські ціни — одні з найвищих в Україні.
Однак активна забудова має і зворотний бік. Багато франківців кажуть про те, що місто втрачає історичне обличчя, а зелені зони зникають під новими фундаментами. Конфлікти між міською владою та громадськими активістами з цього приводу стали майже регулярними.
«Варто було б запровадити мораторій на нове будівництво — хоча б на п’ять років. Завершити те, що вже почали, але не виділяти нових ділянок. Натомість зосередитися на інфраструктурі: парках, школах, садках, доступності», — вважає Марина Судак.
Міська влада, однак, вписує активну забудову в ширший контекст: у стратегії розвитку Івано-Франківської громади до 2040 року закладено курс на істотне зростання населення. Міський голова Руслан Марцінків прямо каже про орієнтир у 500 тисяч мешканців (за даними порталу «Децентралізація», зараз у громаді проживає близько 300 тисяч людей).
«Це амбітна, але потенційно досяжна ціль, — каже Дмитро Романюк. — Але є важливе «якщо». Зростання населення саме собою — не успіх. Людей треба не просто прийняти, а втримати — робочими місцями, освітою, інфраструктурою, перспективами. Місто, яке зростає кількісно, але не встигає якісно, рано чи пізно відчує це на собі. Тиск на дороги, школи, лікарні ми вже бачимо сьогодні. Це потрібно визнавати й закладати у стратегію».
.jpg "Міська влада вписує активну забудову в ширший контекст: у стратегії розвитку Івано-Франківської громади до 2040 року закладено курс на істотне зростання населення")
…Війна змінила Івано-Франківськ — і продовжує змінювати. Під одним небом тут тепер живуть ті, хто воює, й ті, хто ховається. Ті, хто втратив, і ті, для кого фронт — це досі десь далеко. Ті, хто чекає на дзвінок, і ті, для кого війна стала тлом. Ті, хто приїхав із міст, де вибухи — щоденний звук, і ті, хто ніколи його не чув. Місто не розкололося, але тріщина в ньому залягла. І вона або затягнеться, або стане проваллям. Це те, що тиловому Франківську ще належить пройти.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google