Підтримати
Цей текст я пишу з тим самим настроєм, із яким бойовий медик збирає солдатові індивідуальну аптечку: дай Боже, щоб не знадобилося!
Проте полон, поряд із загибеллю чи пораненням, — один із ризиків, які на війні чатують постійно. Ймовірність опинитися в руках ворога не залежить від підготовки та мотивації солдата. Разом зі мною, недосвідченим новобранцем, за ґратами були воїни з величезним досвідом.
Спецпризначенці, розвідники, морпіхи, бійці ССО, ветерани бойових дій з 2014 року... Хто завгодно може стати військовополоненим. Солдатська фортуна — це гра чисел.
Про армійські тренінги щодо стратегій виживання в полоні мені розповідали лише контрактники. Із підготовки мобілізованих солдатів цей аспект часто випадає.
Сподіваюся, мої нотатки колишнього полоненого бодай частково компенсують зазначену прогалину.
Але я дуже хочу, щоби моїм побратимам це знання ніколи не стало в пригоді.
Лімбо. Вижити на шляху до пекла
У полон потрапляють по-різному. Ворог може підібрати пораненого бійця на взятих штурмом позиціях. Захопити зненацька підрозділ із ненавчених новобранців. Солдати нерідко натикаються на противника при спробі самостійно вийти з оточення. Нарешті, як у моєму випадку, в невигідній ситуації скласти зброю може наказати командир.
Усі ці сценарії ріднить одне — високий ризик бути вбитим на місці. Інколи це стається в адреналіновій гарячці бою. А можуть свідомо холоднокровно добити. В останньому найчастіше помічені найманці ПВК «Вагнер», рідше — солдати регулярних частин російської армії.
Одного разу до нас у СІЗО привезли новенького. Сивий худющий чолов'яга, згорблений, зі зморшками і застиглим поглядом.
Потім виявилося, що йому всього 19 років. На його позиції були захоплені в полон десятеро бійців. Дев'ятьох у нього на очах розстріляли «вагнери». А на ньому пістолет ТТ двічі дав осічку. Після чого забобонні найманці сказали: «Ну, значить Бог хоче, щоб ти жив».
Ще можна померти від ненадання медичної допомоги. Чомусь особливу жорстокість до поранених українських бійців виявляють російські жінки-медички.
Зі мною в камері сидів наш воїн, якого перев'язував особисто російський комбат, бо медичка навідріз відмовилася. Ще й сказала своєму командирові: «Ну и чего ты с ним возишься? Добил бы, да и все!»
Комбат, неквапливий спокійний дядько років 50-ти, на це розсудливо зауважив: «Жизнь — такая штука. Сегодня он у нас в плену, а завтра — мы у него...»
Коло перше. Правда через біль
Перший допит полоненого відбувається прямо на лінії фронту. Набір запитань стандартний: хто такий, з якої частини, яке завдання виконував, де розміщується підрозділ, чим озброєний. Майже неминуче пам'ять трішки освіжать порцією стусанів. Проте особливо вигадливого катування тут не буває. Нема часу. Максимум, на додачу до побоїв, пару разів ткнуть електрошокером.
Набагато гірше стає, коли російські військові передають полоненого своїм спецслужбам.
Спецслужбисти, нікуди не поспішаючи, вдумливо вивчають усю біографію полоненого. Від народження до сьогоднішнього дня. Допит. Кілька днів паузи — вочевидь, на перевірку сказаного. Знову допит. І ще один. І ще...
Саме на цьому етапі тортури застосовують активно і без вагань. Зазвичай російські куратори доручають цю брудну роботу місцевим колаборантам: операм із СІЗО або з так званого МГБ ЛДНР.
На допитах особливо полюбляють «тапік» — польовий телефонний апарат ТАП-5. Чіпляють на полоненого електроди і крутять ручку генератора. Дуже боляче, а руками-ногами махати не треба. Зручно, практично.
Електроди вішають на вуха і пропускають струм через мозок. Найбільш упертим перечіплюють на геніталії. Останній метод, знову ж таки, чомусь найбільше вживають жінки, що працюють в ЛДНРівських спецслужбах.
Запитання — удар струмом. Ще запитання — «Брешеш, сука!». Удар струмом. Потім ще кілька ударів, просто так. Запитання. «Брешеш!». Удар струмом...
І так день за днем. Рано чи пізно «виб'ють» усе.
На додачу до жорстоких допитів — жахливі умови тримання. З полоненого знущаються конвоїри під час перевезення. В камері на нього чекають кусючі клопи, в тому числі енцефалітні. Цілодобово увімкнене світло, погана їжа, відсутність медичної допомоги, регулярні «шмони» з побоями, примусове хорове виконання гімну Росії.
Плюс повна ізоляція. Ніяких новин ззовні. Ніяких контактів із рідними. Ніяких прогулянок на свіжому повітрі. Сірі стіни, сіре непране лахміття на тілі, сіра постіль, посірілі обличчя співкамерників. Сірість у душі.
Вчора — воїн. Сьогодні — зек з вигаданою місцевими блатними спеціально для полонених мастю «німці». Логічно, вони ж тут з «нацистами» воюють…
Нарешті, ще й жорстокі жарти від вертухаїв. Зазвичай на тему омріяного кожним полоненим обміну. «Ти, ти і ти! З речами — на вихід! На обмін їдете!». Потім виявляється, що хлопців просто перевели в сусідню камеру чи до іншої в'язниці. Вертухаї весело ржуть. Їм здається, що це дуже смішно.
Дійшло до того, що ми в камері сперечалися, чи вони взагалі бувають, ті обміни. Брак фактів перетворив це на питання віри.
Коло друге. Як не стати «воєнним злочинцем»
Зі свідченнями, вибитими на попередньому етапі, починають працювати слідчі зі Слідчого комітету РФ.
Ті нікого не б'ють і на катують. Ставлення до полонених байдуже, як до заготовок на конвеєрі. Відпрацювали за процедурою, підписали папери.
Проте розслаблятися не варто. Слідчий полоненому не друг. Головне завдання СК РФ — пошук «воєнних злочинців».
За відсутності реальних підстав не гребують фальсифікацією справ. Якщо хтось під час допитів здається їм надто слабкодухим і готовим на все, такого полоненого запросто можуть «умовити» взяти на себе злочин, якого він не скоював.
Упертих повертають до костоломів з «МГБ». Після завершення розслідування — прискорений розгляд справи в місцевому суді та вирок.
Саме на цьому колі пекла не пощастило правозахисникові Максиму Буткевичу, з яким я перебував в одному СІЗО. Йому «відписали» 13 років ув'язнення.
Мені пощастило більше. Дізнавшись про мою неординарну для звичайного солдата доармійську біографію — 15 років у журналістиці та 8 — у громадському секторі, — мені почали «шити» співпрацю з українськими й іноземними спецслужбами. Це означало для мене ще два тижні допитів із описаними вище процедурами.
Вироку вдалося уникнути ціною кількох нових шрамів на душі та тілі.
Коло третє. Хакери-психологи
Тортурами і слідством усе не закінчується. З тими, хто проскочив попередні кола, починають працювати інші люди.
І зовсім інакше.
Кімната відпочинку персоналу в СІЗО. М'які диванчики. Чисто й тепло.
Розмовляють ввічливо. Пригощають чаєм та цигарками. В порядку заохочення можуть дати зателефонувати додому, поговорити з рідними.
Навіть погрожують дуже делікатно та витончено: «Если мы с вами не найдем общего языка, Евгений, я с огромным сожалением буду вынужден вернуть вас тем людям, которые работали с вами до этого...».
Уважно стежать холодними очима за всіма реакціями.
Хто це такі — не знаю. Не відрекомендовуються. Але вочевидь дуже фахові психологи.
На відміну від простуватих дуболомів із «тапіком», ці намагаються по-справжньому «хакнути» й «перепрошити» психіку полоненого. Навички демагогії мають, як кажуть ігромани, «80-го левела».
Ось фрагмент однієї з наших розмов:
«— Евгений, вы же согласны с тем, что люди в Донецке и Луганске — это граждане Украины? Согласны. А вы как военнослужащий кому давали присягу? Народу Украины! Значит, если вы выступите с оружием в руках на защиту этих людей, это же не будет нарушением вашей присяги...»
На цьому етапі записуються сумнозвісні відео з допитами полонених.
В одних випадках просто змушують озвучити заздалегідь написаний кимось текст. Не найгірший варіант.
Найгірший — це коли проти полоненого використовують його справжні думки. «Ти ж казав, що твої командири кинули тебе напризволяще? Казав, що вас просто залишили без зв'язку та допомоги? Казав, що більше не хочеш воювати? Ось і повтори це на камеру!».
Так створюється сильний психологічний гачок. Полоненому страшно, що після повернення додому доведеться за ці слова відповідати. Бо він справді не брехав.
Тому деякі піддаються на вмовляння і пишуть відмову від обміну. Бояться, що за ці зафіксовані на відео сповнені розпачу висловлювання їх посадять в Україні. В цьому нас усіх постійно переконували на допитах.
Окрім відмови, можуть запропонувати перехід на службу до ворога. Таке теж буває. Погоджуються на це зазвичай полонені, котрі мають на окупованих територіях рідних.
Я сам у камері довго відговорював від такого кроку хлопця із захопленої росіянами Нової Каховки. Він вірив, що після відмови від обміну його відпустять і дозволять повернутися до родини.
Натомість інший, боєць Луганського прикордонного загону, таки написав заяву зі згодою служити в «поліції ЛНР». Проте його однак не випустили. Сидить досі.
Коло четверте. Катування невідомістю
Після попередніх етапів обробки полонених переводять із СІЗО в колонію.
Після всього пережитого там майже рай на землі. Дозволяють гуляти у внутрішньому дворику бараку без обмежень. Набагато краще годують. Носять книжки з бібліотеки. Дозволяють дивитися телевізор. Реально надають медичну допомогу. Ба більше, бойовому медику з нашого бараку навіть виділили кабінет і дозволили самостійно лікувати своїх товаришів.
Видають теплий одяг — чорні зонівські бушлати. Не б'ють, не принижують.
Якби ще давали спілкуватися з рідними, можна було б навіть сказати, що тут повністю дотримуються Женевської конвенції.
Зате на полоненого навалюються всі притлумлені раніше думки й емоції.
Починає мучити туга від повної невідомості. Звичайні в'язні, що сидять у сусідніх бараках, знають свій термін і можуть розподілити внутрішні сили.
Полонений, він же «німець», — ні. Може, заберуть на обмін завтра. Може, через рік. Може, доведеться сидіти тут аж до кінця війни...
Коло п'яте. На дерев'яних ногах — додому
...Обмін відбувається завжди неочікувано. Вночі будять, наказують зібрати речі.
Зав'язують очі, замотують скотчем руки. Довго кудись везуть машиною. Потім літаком. Автобусом. На запитання конвоїри не відповідають. Або знову відпускають дурацькі жартики на кшталт «та не боїсь, на розстріл їдеш!».
Нарешті з очей знімають пов'язку і перед тобою
УКРАЇНА!
Напис на прикордонному знаку виглядає водночас і знайомо, і дико. Не віриться. Затерплі від шоку та незручної пози в дорозі ноги не слухаються.
З великими труднощами робиш один крок, другий.
Тоді приходить запізніле усвідомлення. Нарешті! Все закінчилося! Зміг! Вистояв!
Коло шосте. Кінець — це насправді початок
Я зараз не про те, що все пережите потім повертається в нічних жахіттях. Хоча воно справді повертається.
Найбільшим потрясінням для звільненого полоненого стає новина про те, що, за законом, полон — не підстава для демобілізації. Хоча мінімум пів року до служби ти будеш непридатний — ні морально, ні фізично.
Я не знаю, скільки звільнених бійців добровільно лишилися б на службі, якби був вибір. Гадаю, чимало. Але відсутність вибору — сильний стрес.
Тому що саме цим нас лякали там. «Думаєш, обміняють, і все? Ага, щас! Дадуть пару тижнів на реабілітацію, і назад в окопи!». Мовчиш, зціплюєш зуби й кажеш собі: «Брешете, падлюки! Я витерплю, повернуся додому, і все скінчиться!».
А виявляється, нічого ще не скінчилося. Падлюки не брешуть, а змішують правду з обманом.
Ми вижили. Тепер би ще ожити.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google