Підтримати
Запоріжжя давно живе під постійними ворожими атаками. Останніми тижнями ситуація стала ще складнішою. Близькість лінії зіткнення — приблизно 20 км — дає можливість бити по місту КАБами, БпЛА, балістичними ракетами та із РСЗВ. Під ударами — багатоповерхівки, пологовий будинок, СТО, заправки, магазини. Вибиті вікна в оселях людей, пошкоджені дахи й автівки, а в декого житло зруйноване вщент.
І водночас місто продовжує жити. Бізнес працює у відновлених або пошкоджених будівлях. Комунальні служби ліквідовують наслідки обстрілів. Працюють підземні школи, у парках оновлюють дитячі майданчики.
Це не про звикання до війни. Це про щоденний вибір. Більшість жителів поки що залишаються. Хтось через роботу й житло, хтось через вік або родину, хтось тому, що не уявляє себе в іншому місці. Але думка про можливий виїзд більше не здається чимось далеким — вона присутня в багатьох розмовах.
І водночас є надія, що армія впорається і місто залишиться українським. Саме ця віра допомагає витримувати невизначеність. Запоріжжя сьогодні — це місто, яке тримається між страхом і впевненістю, між сумнівом і рішенням залишатися.
Щоб зрозуміти, як і чим воно живе, варто пройтися його вулицями й поговорити з тими, хто щодня приймає цей вибір.
…Запоріжець Сергій Миргородський живе у Космічному районі — одному з тих, де вибухи стали частиною звичного звукового тла. Тут регулярно чути, як російські війська обстрілюють область, і цей район теж часто опиняється під ударами.
«За моїми спостереженнями, обстріли значно посилилися, — розповідає він. — Через це зросла кількість психологічних проблем у людей. Місцеві жителі поступово виїжджають. Водночас приїжджають жителі області, де лінія фронту ще ближче. Це частково компенсує загальну кількість населення. Якщо чесно, приблизно половина моїх знайомих дедалі серйозніше замислюються про переїзд».
Секретарка Запорізької міської ради, в.о. міського голови Регіна Харченко каже, що у місті пошкоджено кожну третю багатоповерхівку.
«У Запоріжжі близько 4400 багатоквартирних будинків, із яких майже 1400 зазнали пошкоджень. Два райони — Шевченківський і Космічний — наближені до лінії бойових дій. Там особливо складна ситуація з приватним сектором. Понад 2,5 тисячі приватних будинків мають пошкодження — від вибитих вікон до серйозних руйнувань. У цих будинках живуть люди, які все життя працювали на великих підприємствах і вкладалися у своє житло».
Що робити, коли щільність обстрілів лише зростає? Це запитання без простої відповіді — і для влади, і для містян. Відновлювати те, що може бути зруйноване знову, здається безглуздим. Але припинити ремонти й підтримку означає фактично підштовхнути людей до виїзду. І дати ворогу ще один аргумент.
У місті діють програми допомоги постраждалим, зокрема «єВідновлення». Розроблено вісім пакетів підтримки залежно від типу пошкоджень. Для приватних домогосподарств передбачено 58 400 грн допомоги, будівельні матеріали або виконання робіт підрядниками. На останній сесії додатково виділили 10 млн грн на найбільш постраждалі райони.
«Ми розуміємо, що відбудова, хоч би якою вона була, однаково є бюрократичною процедурою та стресом для людини. Не кажучи вже про втрату рідних і близьких», — додає очільниця міста.
Кількість населення в Запоріжжі суттєво зменшилася, але водночас в обласному центрі проживає значна кількість внутрішньо переміщених осіб — 156 тисяч. Із них 70% — жителі Запорізької області, які приїхали з Мелітополя, Бердянська, Пологів, Гуляйполя та інших населених пунктів. Орієнтовно загальна кількість населення, з урахуванням внутрішньо переміщених осіб, нині знову наближається до довоєнних 700 тисяч.
За інформацією місцевої влади, протягом 2025 року ворог 90 разів обстріляв цивільний сектор, по медичну допомогу звернулися 428 запоріжців, госпіталізовано понад 160 осіб, померли — 12 жителів. Загальна тривалість повітряних тривог за рік: 86 діб 5 годин 10 хвилин.
«Через систематичні обстріли люди починають тимчасово мігрувати Україною. Якщо у Запоріжжі є власне житло й робота, люди можуть на тиждень виїхати, оговтатися, а потім повернутися. Зараз у місті все добре з опаленням і водопостачанням. Навіть кияни до нас потроху приїжджають пережити холод», — каже Регіна Харченко.
Якщо у будні місто вже не таке багатолюдне, як до війни, то у вихідні воно оживає. Зараз, коли холодно, кав’ярні і ресторанчики переповнені відвідувачами — люди сидять щільно, довго не розходяться, ніби намагаються виговоритися й зігрітися одночасно.
У парках багато підлітків і батьків із дітьми, навіть попри сирени. Хтось гуляє швидко, хтось просто сидить на лавці, тримаючи телефон у руці.
«Дуже часто бачиш у парках багато підлітків і батьків з дітьми, — розповідає запоріжанка Інна. — Мені здається, що зараз активно розвивається культурне життя: відкрито творчі простори, оновлено кінотеатр, що додає естетичності та можливості людям проводити час. Це необхідно, бо дає змогу продовжувати жити й дихати. Десь брати енергію на наступний день.
З іншого боку, почастішали обстріли. Мої батьки живуть у Шевченківському районі, де дуже відчутні наслідки російських атак. Багато зруйнованих будівель, постійно чути вибухи. БпЛА щодня пролітають над районом».
Увечері 7 січня після російської атаки на енергетичні об'єкти Запорізька та Дніпропетровська області пережили тотальний блекаут. У Запоріжжі частина жителів залишилися без електропостачання, води та опалення, — у багатьох будинках світло зникло раптово, без звичного попередження.
Місто занурилося в темряву, але ненадовго. Місцевій владі та енергетикам вдалося оперативно ліквідувати наслідки. Частина жителів навіть не встигла відчути повного знеструмлення, адже в їхніх будинках світло й до того вимикали за графіком. Уже за півтори-дві години електроенергію почали повертати в оселі.
«Ми активно готувалися з 2024 року. Всі критичні об'єкти мають альтернативні джерела енергії: великі потужні генератори, когенераційні установки та запас палива. Провели підготовку персоналу щодо дій під час повного знеструмлення. У грудні провели навчання, щоб люди розуміли, як оперативно все розгорнути та підключити», — додає Регіна Харченко.
Попри загострення безпекової ситуації у Запоріжжі, навчання школярів організовано у змішаному форматі — так нині працюють 97 закладів освіти. Маленькі укриття, великі протирадіаційні сховища — все це стало частиною щоденної інфраструктури безпеки. Майже кожна школа фактично перетворилася на «пункт незламності». Загалом у місті цілодобово працюють 175 таких пунктів — із генераторами, запасами палива, буржуйками, ліками, водою. Навіть із раціями для спецзв’язку.
Віднедавна через «Дію» можна перевірити розташування найближчих укриттів — під час масованих атак це питання хвилин. Проте місту бракує модульних сховищ у місцях скупчення людей — у парках, на зупинках, біля торгових центрів. Ракети та БпЛА долітають швидко, і не завжди фізично можна встигнути добігти до укриття. Деякі дрони складно зафіксувати навіть системам спостереження.
По місту з’являються модульні укриття, зокрема, встановлені Червоним Хрестом, наприклад на острові Хортиця. У деяких парках ще в перші роки повномасштабної війни облаштували невеликі підземні сховища. Але їх недостатньо, і частину, на жаль, використовують не за призначенням.
Під час тривалих відключень світла «пункти незламності» й звичайні міські простори стають робочими офісами. У кав’ярнях можна побачити людей із ноутбуками, у магазинах — черги до розеток. Хтось іде працювати до облаштованих пунктів, організованих міською владою. Місто вчиться функціонувати навіть у темряві.
У Запоріжжі поступово розширюють роботу дошкільних навчальних закладів. Регіна Харченко зауважує, що дитячі садки — це не лише про освіту, а й про економічну стійкість міста. Коли один із батьків змушений постійно залишатися з маленькою дитиною, родина фактично випадає з економічного життя — люди не можуть повноцінно працювати й заробляти.
«Навчання в укритті забезпечити простіше, ніж повний цикл перебування дворічної дитини в укритті. Потрібно передбачити зони для відпочинку, ігор, навчання, денного сну, місця для харчування. Забезпечити харчування, коли не працюють харчоблоки на поверхні. Зараз ми організували кейтеринг і розвиваємо цей напрям. Цьогоріч плануємо будувати підземні дитячі садочки та протирадіаційні укриття. Вони будуть меншими: якщо школи — це близько 1000 квадратних метрів, то садочки — 500».
Донька запоріжця Сергія Миргородського навчається в школі з облаштованим укриттям.
«Тут усе організовано добре, є можливість розвиватися й поза уроками, — розповідає він. — У цьому плані нас усе влаштовує. Місце досить захищене. Просто коли дитина часто чує вибухи — це великий стрес. Найголовніше для дітей — безпека. Якщо її гарантовано, тоді й усе інше працює. Але через збільшення кількості обстрілів доводиться замислюватися про можливе переміщення. Можливо, на правий берег міста чи області, а краще — до західних регіонів, де дитина зможе навчатися без постійної тривоги».
Водночас частина місцевих жителів критикує ініціативу влади щодо оновлення дитячих майданчиків і благоустрою. У місті, яке щодня під обстрілами, такі витрати здаються багатьом недоречними — кошти, на їхню думку, передусім мають спрямовуватися на підтримку військових.
Регіна Харченко відповідає: «Зараз є великий запит на те, щоб місцева влада допомагала військовим. І ми допомагаємо — це не лише субвенції військовим частинам, а й поточні завдання, які виконуємо разом із підрозділами. Та водночас ми маємо забезпечити робочі місця й той цивільний простір, заради якого воюють військові. Ремонти та благоустрій завжди потрібні. Дороги, парки, квіти, чисті урни — за цим стоїть людська праця. Тут живуть сотні тисяч людей. Їм теж потрібні точки опори».
За словами очільниці, в місті багато дітей, але сучасних і доглянутих парків для них недостатньо, особливо в окремих спальних районах.
«Ми маємо 12 мільярдів місцевого бюджету. Ми — не найбідніша громада, попри війну. Чому не можемо витратити 30 мільйонів гривень на благоустрій? Навіть наявні майданчики потребують постійного догляду. Якщо не косити траву, не прибирати, не вивозити сміття — не буде порядку й краси. Я відвідала всі майданчики й бачила щасливих дітей та батьків. Бо місто й люди живуть тут і зараз. Життя не можна поставити на паузу до закінчення війни. І збереження нормальності — це спосіб підтримати людей, щоб вони залишалися, працювали й утримували Запоріжжя».
Запоріжець Сергій каже, що в місті працює багато різних закладів. Але є й ті, що зачинилися ще на початку повномасштабного вторгнення й не відновили роботу. Деякі вивіски так і залишилися висіти — як нагадування про інше, довоєнне життя.
«Закладів достатньо. Можливо, вони не так популяризуються, як кінотеатри, театри, культурно-масові заходи. Є достатньо місць, куди можна піти, але багато чого не працює. Наприклад, McDonald’s та інші заклади, які виїхали через тривалі тривоги. Можливо, треба якось заохочувати, щоб вони залишалися в місті».
На думку запоріжанки Інни, такі осередки для відпочинку допомагають людям трохи відновити сили й відволіктися — хоча розмови про бюджет у місті ведуться постійно.
«Мабуть, оптимально було б, якби цим займалися благодійні фонди або це робилося за грантові кошти, — каже вона. — Щоб міський бюджет був спрямований безпосередньо на вирішення критичних питань, які стосуються усунення наслідків обстрілів. Мені здається, це було б найкращим рішенням — допомогло б трохи збільшити бюджет для потреб військових. Але є певний баланс, який намагається підтримувати влада прифронтового міста».
Серед нагальних проблем, які найбільше турбують жителів усіх районів міста, — транспорт. Увечері зупинки швидко порожніють, і в кожній маршрутці починається боротьба за місце.
«Важко після восьмої години вечора дістатися до спальних районів, — продовжує Інна. — Графік руху маршруток доволі нестабільний. Увечері складно дочекатися маршрутку або влізти в неї. Муніципальні автобуси здебільшого дотримуються графіка, можна зорієнтуватися. Але розумію, що часті тривоги та наближеність до фронту не дають змоги повністю розв’язати проблему з транспортом».
Ці труднощі визнає й міська влада.
«Нам справді треба розширювати мережу комунального та муніципального транспорту, — пояснює позицію влади Регіна Харченко. — На жаль, зараз цю проблему не можемо вирішити на 100%, але намагаємось. У нас багато маршрутних таксі, перевізників, із якими діють договори. Міська рада не має такої кількості транспорту, щоб їх усіх замінити. У нас недостатньо великогабаритних автобусів. По-перше, всі досі бояться військовослужбовців ТЦК, які часто зупиняють маршрутки. По-друге, великі перепади температури повітря. По-третє, економічно необґрунтовані тарифи, тому що вартість одного літра палива й вартість проїзду — несумісні. Всі ці проблеми накопичуються, їх треба вирішувати».
Очільниця міста додає, що 2025 року в Запоріжжі запустили нові автобусні маршрути, зокрема на найпопулярніші додали ще транспорту.
А що з кадрами? Це питання в місті звучить дедалі частіше — особливо після чергового обстрілу, коли потрібні руки.
«У нас кадровий голод, починаючи від Служби у справах дітей, закінчуючи КП «Водоканал», — зазначає в.о. міського голови. — Попри наявність бронювання та більш-менш привабливі зарплати, людей бракує. Наприклад електромонтерів, слюсарів — це важливі робочі спеціальності. Місту також дуже потрібні водії. В адміністративному апараті є низка питань, які треба вирішувати. На людях здебільшого все тримається. Люди потрібні на підприємствах, які займаються ліквідацією наслідків обстрілів: КП «Запоріжремсервіс», «ЕЛУАШ», в аварійно-рятувальній службі, комунальній спеціалізованій воєнізованій службі тощо».
Бо після кожного удару хтось має вийти розбирати завали, відновлювати електропостачання, запускати воду, вивозити уламки. І ці люди — так само мешканці міста, які щоранку приходять на роботу під сирени.
Інна каже, що інформація про просування російських військових у Запорізькій області та постійні обстріли створюють стійке відчуття напруги. Але попри це люди тримаються — не напоказ, а щодня.
«Звісно, постійно стежиш за новинами, намагаєшся бути в курсі. Але все-таки хочеться вірити в краще. Батьки, хоч і живуть у доволі небезпечному районі, однаково намагаються якось відволікатися, зокрема більше концентруватися на роботі. У будь-якому разі вони виїжджати не планують. Їм дуже важливо залишатися вдома, бо для них це Батьківщина. Їм не хотілося б покидати місто, де вони так довго прожили. Звісно, не просто вірять у Збройні сили України, а обов’язково донатять перевіреним фондам або знайомим, які збирають допомогу для військових».
І ця позиція — не про браваду. Радше про внутрішнє рішення жити тут, поки це можливо, підтримуючи місто й тих, хто його захищає.
Крім батьків Інни, багато містян за час повномасштабного вторгнення не переїжджали до інших регіонів. Якщо люди хотіли виїхати, вони зробили це ще 2022 року. Більшість залишилася — і в кожного своя причина.
Хтось має тут житло й роботу. Щоб розпочати життя в іншому місті, потрібні кошти — на оренду, на харчування, на новий старт. Не всі роботодавці можуть перевести працівників на дистанційну роботу. Люди старшого віку прожили тут усе життя й не готові залишати рідну домівку — особливо ті, хто мешкає в приватному секторі, має город чи господарство. У когось хворі родичі, за якими потрібен постійний догляд. Траплялися випадки, коли люди виїжджали, але згодом поверталися — бо тут їхній дім.
У Запоріжжі сьогодні проживає близько 700 тисяч людей. Місто розташоване приблизно за 20 кілометрів від лінії фронту. Це не символ і не гучна цифра — це масштаб відповідальності.
Бо питання — не лише в тому, як місто живе під щоденними обстрілами, а й у тому, що робити в разі погіршення ситуації. Куди і як евакуювати сотні тисяч людей? Які рішення вже напрацьовано? Чи готова до цього державна система?
Запоріжжя — це сьогоднішня реальність дуже близької війни. І важливо не звикати до цієї близькості.
Містяни й далі працюють, навчають дітей, допомагають військовим, донатять, підтримують одне одного. Не хочуть, «щоб нас здали». Чекають на посилення оборони, деокупацію, повернення полонених.
І залишаються з Україною — кожен зі своєї причини.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google