Пішов Володимир Нудельман. Доктор географічних наук, професор... Людина

Він прожив ще п'ять років. А вчора дійсного члена Української академії архітектури, двічі лауреата Державної премії, багаторічного автора ZN.UA Володимира Нудельмана провели в останню путь.

«Ми можемо проводити будь-які реформи, але не враховувати фактор простору — велика дурість, — чемно аргументував голос у слухавці. — Територія — це не пасивний об'єкт, не набір окремих ділянок під забудову, якихось підприємств, доріг, будинків тощо. Якщо зважати на її особливості, якщо ставити на перше місце людину та її розумну взаємодію з природним ландшафтом, в якому вона живе, то територія сама скаже, що їй можна, а що не можна».

Генплан — адвокат майбутніх поколінь. Це документ, який визначає межі, чітко вказавши на потенціал розвитку всієї території країни та її окремих частин. У форматі країни необхідно дивитися, де продовжувати зосереджуватися на сільському господарстві, де — на промисловості, де — розвивати туризм, де — створювати платформу для інновацій».

«Столиця? Ось — парк, ось — офісний центр, ось — обов'язковий майданчик для розвитку культурного простору мегаполісу, ось — житловий масив, ось — дитячий садок, а ось — зона рекреації, що охоплює міста-супутники та ліси, які не можна безладно забудовувати… У цих прозорих, але жорстких межах і повинна взаємодіяти центральна та регіональна влада, інвестори та громадяни. Сьогодні, завтра, за 50 років. Це і має лежати в основі виборчих програм будь-якого кандидата в мери, депутати чи президенти, в основі реформи місцевого самоврядування, адміністративно-територіальної. Це моя тверда позиція», — стримано зауважував Нудельман.

Володимир Ілліч надсилав свої статті, ми їх обговорювали, сперечалися, правили, потім знову обговорювали, публікували та розходилися у своїх звичних справах.

«Перше «побачення» призначила я, — розповідає редакторка відділу політики Інна Ведернікова. — У 2014-му. Якоїсь миті раптом зрозуміла, що у статтях, обмежених вузькою темою та кількістю знаків, йому тісно. Щось важливе, що давно чую та розумію я, не звучить на повну гучність. Зворотний ефект «Шагреневої шкіри». Розширення свідомості. Набуття світу, близького за духом. Мудрого. Цілісного. Чистого. Готового віддавати. У чомусь навіть наївної, а головне — легкої людини. Відтоді я почала міцно триматися за рятівну соломинку, щиро простягнуту мені багато років тому».

Соломинки більше немає. Нашої і, як виявилося, його.

Тільки ці слова його доньки: «У мене сумна новина — тато несподівано помер. Дякуємо за Ваше багаторічне тепле ставлення до нього, він до останніх днів говорив, що пише статтю для «Дзеркала тижня».

— О, якби я щоразу так засмучувався через те, що мене не чують! — вигукує бадьорий голос на іншому кінці Києва.

Вважаємо це напуттям.

Нас доведеться почути.

Спасибі, Володимире Іллічу, за те, що були з нами.