Золотий запас Росії та Чехословацький корпус: бувальщина і небилиці

Матеріал передруковується з поважного чеського часопису "Русское слово" (№ 10-11, 2011 р.) //ruslo.cz/articles/715/

Міф про викрадення «золотого запасу Російської імперії» чехословацькими легіонерами 1918 року існує давно і має продовження у міфі про фінансування «украденим золотом» Російської акції допомоги. Його то забувають, то згадують знову як давно минулі події, які серйозно не аналізуються і, в низці випадків, перекручуються. Про це попереджають читачів обізнані автори, наприклад військовий історик Павло Кутган та інші. Можна жалкувати, що нове покоління глядачів і читачів найчастіше отримує неправдиву інформацію, схожу на наведену нижче.

Так, 2010 року вийшов документальний фільм Микити Михалкова «Злата Прага та її російський блиск». Він викликав у багатьох «чеських російськомовних глядачів» подив і недовіру до ряду сюжетів. Микита Михалков — персона в кіномистецтві відома. На початку фільму він привертає увагу глядача до споруди колишнього Легіобанку в Празі і впевнено каже, що його побудовано на кошти «золотого запасу Росії», викраденого легіонерами в Казані 1918 року. Називає Легіобанк одним із найбільших та найбагатших у Чехії, хоча офіційно його зараховують до категорії середніх банків. Потім нібито привласнений чехами і словаками золотий запас з’являється по ходу фільму у вигляді «золота О.Колчака», і його знову розкрадають. Так глядач знайомиться з цим міфом без посилань на достовірні джерела. Але в наш час серйозних публікацій вийшло чимало.

У журналі «Русское слово» №5/2009 у замітці «Коментарі з приводу» розповідалося про іншу подію: «З 8 по 14 січня 1920 р. частка чехословаків у грабежі адміральського поїзда становила 40 млн. руб.». (Така сума на той час дорівнювала приблизно 30 т золота у 600 банківських ящиках — вмісту двох товарних вагонів. — Авт.)

Відомо, що тоді, вранці 12 січня 1920 р., на станції Тиреть в.о. директора Держбанку І.Казановський виявив, що в «адміральському поїзді» у вагоні №566027 зрізано пломби. Комісія встановила, що зникло 13 ящиків із золотом (0,62 т вартістю 780 тис. руб.). Розпочалося слідство. З’ясувалося, що біля цього вагона була російська варта. З 6 години вечора по 8 годину ранку в нього по черзі входили сім вартових, прізвища їх відомі, — пише В.Драгомирецький у книжці «Чехословаки в Росии» (с. 168).

«Ні золота, ні винуватців не знайшли. Охорону не карали — колчаківська епопея наближалася до фіналу. Справа вщухла сама собою», — зазначає О.Будницький. Цей епізод — приклад того, як реальна подія, перетворюючись на міф, змінює свої масштаби. Постає запитання, звідки воскресло «золото адміральського поїзда», адже М.Михалков сказав з телеекрана, що чехи його вкрали в Казані ще у 1918 р.!

Томаш Крістлік в огляді «Обставини народження ЧСР» також пише, що 1918 року в Казані чехословацькі війська, запрошені Самарським урядом, заволоділи «імперським золотим скарбом». Усні варіанти легенди про захоплення і привласнення чехословацькими військами «золотого запасу Росії» один із авторів цієї статті чув ще в часи свого довоєнного дитинства, в 1930-х рр., коли жив у провінційному українському містечку Бахмачі, де пам’ятали бої чехословацького корпусу з німецькими військами 1918-го. Далекого 1923 р. колишній командуючий військами О.Колчака генерал-лейтенант К.Сахаров у своїй книжці «Белая Сибирь» (внутренняя война 1918—1920 гг.)» стверджував, що легіонери розікрали золотий запас Росії.

Не можемо погодитися з цими та схожими на них надуманими, на наш погляд, твердженнями і хочемо зупинитися на обговоренні публікацій про «причетність» чехословацьких легіонерів до долі казанської частини золотого запасу Росії в 1918 р.

Ознайомлення з літературою переконує, що цей міф спростував ще 1922 р. колишній військовополонений і шеф-редактор легіонерської газети «Чехословенски деник» Йосеф Кудела, який трагічно загинув в Освенцімі в 1942 р. Він розповів у брошурці обсягом 18 сторінок, що казанську частину російського золотого запасу у середині серпня 1918 р. захопили війська самарського уряду Комуча (рос. «Комитет членов Учредительного собрания») і перевезли в Самару, а потім вона опинилася на сході і стала «золотом Колчака». У багатьох публікаціях, що вийшли відтоді, принципово нових даних немає. Але вони містять доповнення та описи подій, які уточнюють істину і підтверджують хибність міфу. Так, привертають увагу видана у 2008 р. Інститутом російської історії книжка О.Будницького «Деньги русской эмиграции: колчаковское золото 1918—1957» і книжка В.Курносова «Царское золото» — в 2011 р. Вони вирізняються аналітичним підходом. Але звернімося до старих джерел і подій того часу.

Чому розпочалася війна легіонерів із червоними на Волзі?

Після повалення більшовиками Тимчасового уряду російська армія перестала існувати. Її Чехословацький корпус у січні 1918 р. був оголошений автономним військовим формуванням французької армії, що продовжувала війну. Він отримав правовий захист і фінансування Франції, а згодом — Англії та США. Навесні 1918-го сума різних валютних асигнувань становила приблизно 38 млн. руб. Союзники розраховували на участь Чехословацького корпусу в боях з німецькими військами на Західному фронті. Керівництво радянської Росії вважало, що «корпус був проданий за ці гроші англійським і французьким імперіалістам». До речі, зазначені слова належать В.Леніну…

Після того як Центральна Рада України у лютому і Радянський уряд Росії в березні 1918 р. уклали сепаратні мирні договори з Німеччиною, корпус залишав територію колишньої царської Росії, щоб продовжувати війну в Західній Європі за визволення Чехії та Словаччини. Після боїв під Бахмачем із німецькою армією, яка переслідувала корпус, він досягнув Пензи. Там відбулися переговори з радянською стороною про пересування територією Росії. 26 березня 1918 р. Пензенська губернська рада отримала телеграму наркома у справах національностей Й.Сталіна про те, що Радянський уряд дозволив проїзд корпусу через країну на Далекий Схід. Передбачався від’їзд його морським шляхом у Європу на Західний фронт. Було вирішено, що чехословаки поїдуть як групи приватних осіб з обмеженою кількістю зброї, необхідної для охорони.

Коли почався рух поїздів із військами, то 62 ешелони розтягнулися на залізниці від Пензи до Владивостока. Німецький уряд вимагав від Радянської влади, згідно з мирним договором, роззброїти колишніх військовополонених і помістити їх у табори як зрадників та дезертирів, котрі підлягають поверненню на батьківщину. У зв’язку з цим радянські органи влади змінили своє рішення. 9 квітня нарком Й.Сталін надіслав голові виконкому Єнісейської губради Г.Вейнбауму телеграму, в якій, із посиланням на зміну обстановки, містилася вимога про повне роззброєння ешелонів і відправку їх на схід малими групами із зупинками, оскільки визнання корпусу формуванням французької армії могло призвести до втручання союзників. Поїзди стали затримувати.

21 квітня нарком закордонних справ Г.Чичерін телеграфував Красноярському раддепу, що у зв’язку із вторгненням японців на Далекому Сході необхідно прискорити перевезення звільнених німецьких та австрійських військовополонених на захід і зупинити рух Чехословацького корпусу на схід. На початку травня в Челябінську накопичилися й тижнями простоювали ешелони двох чехословацьких полків, виникло невдоволення; на території навколо станції панувала антисанітарія. При цьому зі сходу на захід невпинно рухалися поїзди зі звільненими німецькими та австро-угорськими полоненими на поповнення своїх армій.

14—17 травня 1918 р. стався відомий «Челябінський інцидент». У зв’язку з ним 21 травня у своїй московській канцелярії були заарештовані повноважні представники Чехословацького корпусу Б.Чермак і П.Макса, а їхнє майно — конфісковане, незважаючи на лояльне ставлення до радянської влади. У Бутирській в’язниці їх примусили віддати наказ корпусу від імені заступника голови Чехословацької Національної Ради про роззброєння. 22 травня з Москви було розіслано телеграму всім командирам чехословацьких ешелонів, підписану заарештованим П.Максою та завідуючим оперативним відділом Наркомату з військових і морських справ С.Араловим. У ній містилася вимога беззастережно здати всю зброю.

23 травня на з’їзді легіонерів у Челябінську було прийнято рішення не підкорятися вимозі Л.Троцького про беззастережну здачу зброї, не виконувати наказ Чехословацької національної ради і передати владу Тимчасовому виконавчому комітетові, обраному з’їздом. Того ж дня новообраний Чехословацький виконком інструктував усі чехословацькі частини: припинити здачу зброї до отримання легіоном гарантій від московського уряду про вільний пропуск військ із Росії через Владивосток. Троцький 25 травня, на додачу до свого наказу від 21 травня, надіслав жорстку і безкомпромісну телеграму всім радам, розміщеним уздовж залізниці між Пензою та Владивостоком: «Посилаю в тил чехословацьким ешелонам надійні сили, яким доручено провчити заколотників. Жоден вагон із чехословаками не повинен просунутися на схід». Одночасно було розіслано наказ №37. У ньому зазначалося: «...кожен чехословак, якого знайдуть озброєним на лінії залізниці, має бути розстріляний на місці; кожен ешелон, у якому виявиться хоча б один озброєний, має бути вивантажений із вагонів і поміщений у табір для військовополонених. Місцеві військові комісари зобов’язані негайно виконати цей наказ, будь-яке зволікання буде рівносильне безчесній зраді і обрушить на винних сувору кару...» Аналогічні телеграми з вимогою «не пропускати чехословаків на схід» приходять на місця також від наркома закордонних справ Г.Чичеріна в Омськ і 23 травня від С.Аралова в Пензу.

Учасник тих подій Карел Фібіх писав: «Відповідь чехословацьких полків, які перебували в ешелонах на магістралі від Пензи до Маріїнська, надійшла Л.Троцькому негайно.

25 травня капітан Е.Кадлець захопив Маріїнськ, капітан Р.Гайда захопив Ново-Миколаївськ (Новосибірськ) 26 травня, підполковник С.Войцеховський повторно захопив Челябінськ 27 травня, а поручик С.Чечек 29 травня у відчайдушному бою захопив Пензу. Це був початок війни корпусу з більшовиками», яку ті назвали «чехословацьким заколотом». 30 травня голова Вищої військової інспекції М.Подвойський видав наказ: «Як уповноважений влади робітників і селян у військових справах наказую чехословацьким ешелонам негайно здати зброю найближчому радянському командуванню, звільнити ешелони і розміститися в казармах на вказівку місцевої влади до подальших розпоряджень, які отримають після закінчення роботи змішаної комісії з представниками французької військової місії». Про це телеграфував усім чехословацьким ешелонам професор П.Макса. 4 червня вийшов наказ Л.Троцького №45, у якому ці вимоги повторюються: «Тих, хто не здав зброї добровільно згідно з раніше відданим наказом, розстрілювати на місці. Силоміць роззброєні ешелони мають ув’язнюватися в концентраційні табори». Тексти радянських наказів і телеграм командуванню корпусу передавали залізничники, коли пояснювали свої відмови відправляти потяги.

Відтоді чехословацькі частини на магістралі стали боротися за проїзд, застосовуючи зброю. Розпочалися воєнні дії на всьому відтинку залізниці від Пензи до Іркутська. Корпус виявився розірваним на чотири групи військ від Пензи до Владивостока. Слід зазначити, що в радянських виданнях і в сучасних російських друкованих та електронних джерелах не згадуються перелічені вище накази, телеграми та інші директиви, які викликали воєнний конфлікт. До останнього часу стверджувалося, що чехословаки виступили проти радянської влади за наказом Антанти.

Легіонери і Народна армія Комуча в Самарі

На початку літа 1918 р. полки Пензенської групи чехословацьких військ під командуванням Станіслава Чечека, тоді ще поручика, відірвані від корпусу діями червоних військ, розбивши їхні загони під Липягами, увійшли в Самару. Вони мали намір пробитися на схід, наздогнати свої частини на Транссибірській магістралі.

Того ж дня, 8 червня 1918 р., о 10 годині ранку, відразу після відходу червоних, у Самарі з’явилася цивільна влада — вищеназваний Комуч у складі п’яти осіб. Нова влада формувала свою Народну армію. Її першу військову частину — «Дружину» — очолив підполковник генерального штабу Володимир Оскарович Каппель, який залишив службу в червоних. Це був загін добровольців — 350 осіб: зведений піхотний батальйон із двох рот, ескадрону кінноти, кінної батареї тощо. З 9 червня 1918 р. формування стало називатися 1-ю добровольчою Самарською дружиною. Вона невдовзі поповнилася добровольцями і стала бригадою.

Чехословацькі частини в Самарі і Народна армія Комуча стихійно стали союзниками, а Червона армія була їхнім спільним ворогом. Чехословаки виявилися втягнутими в громадянську війну в Росії, що суперечило установці Томаша Гарріга Масарика суворо дотримуватися нейтралітету. Але статус Чехословацького корпусу як автономного з’єднання французької армії відносив його під командування Антанти. На кінець червня 1918-го держави Антанти, особливо Великобританія, планували відкриття Східного фронту в Росії нібито проти Німеччини на лінії Архангельськ — Середня Волга шляхом інтервенції та залучення антибільшовицьких російських сил, колишніх військовополонених чехословаків і місцевої контрреволюції. В Архангельську висадився зведений загін Антанти з дев’яти тисяч осіб. Планувалася велика авантюра. Для цього їм необхідно було з’єднати антибільшовицькі сили з північною групою інтервентів у Вологді. Ініціатива руху вгору по Волзі належала англійському представнику в Росії генералу А.Ноксу.

Загін В.Каппеля і батальйони 1-го полку чехословаків капітана В.Степанова, рухаючись із Самари на північ, 21—22 липня взяв Симбірськ. Невдовзі до них прибув капітан Бордо з французької місії генерала Лаверня з вимогою розвивати наступ на Казань, щоб потім через В’ятку з’єднатися із союзними військами, які рухалися з Архангельська до Вологди. Після симбірської перемоги В.Каппель хотів іти вгору по Волзі. Він повідомив про це в Самару С.Чечеку, який став полковником і командуючим Поволзького фронту. Від останнього надійшов наказ провести тільки демонстрацію сили у бік Казані і не рухатися далі гирла річки Ками.

Бій за Казань

27 липня 1918 р. В.Каппель скликав нараду своїх командирів, членів самарського військового штабу і чехословацьких командирів А.Степанова та
Й.Швеця. Вирішили взяти Казань, щоб поповнити ряди добровольцями, захопити склади боєприпасів і спорядження, а також Державний банк із золотом, яке зберігалося в ньому. Усі члени наради погодилися взяти на себе відповідальність за можливі наслідки.

Волзька флотилія Народної армії, навантажена військами, 1 серпня розпочала рух Волгою із Симбірська. Розгромивши біля гирла Ками флотилію червоних, 5 серпня вона висадила десант на пристані Казані і протилежному березі Волги. Артилерійська батарея капітана В.Вирипаєва вела вогонь з гармат, встановлених на палубах суден. В.Каппель взаємодіяв із чехословацьким командиром 1-го полку А.Степановим та його заступником Й.Швецем.

6 серпня В.Каппель із трьома ротами обійшов місто зі сходу. На правому березі Волги на передмістя Верхній Услон наступали перша, друга і четверта роти 1-го полку чехословаків під командуванням поручика К.Кутльвашра. По лівому березі наступав батальйон поручика К.Воженілека.

Чехословаки наступали на місто від пристані із заходу, а каппелівці — зі сходу. У лавах більшовиків розпочалася паніка. Бій затягувався через опір полку червоних латишів. Його результат вирішив перехід на бік білих і чехів 300 бійців червоного сербського батальйону майора Благотича з Казанського кремля. У вирішальний момент він завдав червоним флангового удару. 7 серпня до полудня Казань узяли спільними зусиллями самарського загону Народної армії, її флотилії, двох чехословацьких батальйонів і сербів. В операції брали участь, за різними даними, від трьох до восьми тисяч осіб та чотири гармати. Офіцери Каппеля захопили телеграф, вокзал і банк. У банку вони спочатку нічого коштовного не знайшли. Розуміли: коли щось і було, то загони червоного командира І.Вацетіса забрали це з собою. Стало відомо, що червоні вивезли 100 ящиків золота. До білих перейшла у повному складі Академія Генерального штабу на чолі з генералом О.Андогським, величезні склади з озброєнням, боєприпасами. Захоплено багато полонених.

Золото в банку

Наступного дня В.Каппель займався повсякденними турботами — ходив по захоплених збройових складах і залагоджував якийсь черговий конфлікт.

Несподівано до нього прибіг вістовий і повідомив, що в сховищах Казанського банку виявлено золото загиблої імперії. Каппель примчав у банк, зустрівся зі службовцями, розпорядився посилити охорону і готуватися до перевезення скарбів. Це була частина золотого запасу Росії, раніше привезена сюди, у глибокий тил країни, з Петроградського, Московського, Тамбовського, Воронезького, Єлецького, Курського, Могилевського, Сизраньського, Пензенського і Самарського відділень Народного банку.

«Разом із цінностями, які зберігалися в Казані раніше, тепер у місті сконцентрувалося на 600 млн. руб. золота і майже на 200 млн. руб. срібла» (О.Гак. «Гражданская война и золотой запас России», «Наука и жизнь», №9-2001). Це приблизно 30—35% усього російського золотого запасу. Крім нього, в банку Казані зберігалося золото приватних власників. Із різних публікацій випливає, що золотий запас держави на кінець 1914 р. становив приблизно 1 560 млн. руб. (1200 т). Він зберігався вроздріб у відділеннях Держбанку декількох міст. Крім того, певна кількість золота містилася в банках Берліна, Лондона і Парижа як гарантія кредитів. Тому немає підстав говорити, що в Казанському банку зберігався «золотий запас Росії». Це була приблизно третя його частина. Доречно було б називати його «казанською частиною запасу», або «казанським золотом».

9 серпня було відправлено телеграму командуючому Поволзьким фронтом, тепер полковникові С.Чечеку: «Після дводенного бою, 7 серпня частинами Самарського загону Народної армії та чехословаками спільно з нашою бойовою флотилією Казань узято. Трофеїв не злічити, захоплено золотий запас Росії 650 млн. Втрати мого загону 25 чол., війська поводилися чудово. Підполковник Каппель. 9 серпня 1918 р.» (Держархів РФ. Цит. За книжкою «Каппель и каппелевцы», М., 2007, с. 139).

У відповідь надійшов наказ міністра фінансів самарського уряду І.Брушвіта — перевозити золото в Самару. «Він наштовхнувся на опір казанських чиновників. Вони погоджувалися відправити тільки 80 млн., які були раніше перевезені з самарської філії в Казань. Мотивували тим, що коли запас залишиться в Казані, то місто стане центром опору більшовикам. Надійшов другий наказ. Казанці продовжували опиратися, кажучи, що немає надійних людей для вантаження та перевезення» (Й.Кудела).

У відповідь І.Брушвіт прислав із Самари 300 «надійних людей» і два автомобілі. Серед них було 100 чол. із бойової студентської організації, 100 — з саперного батальйону та 100 — з організації есерів.

Перевізних засобів не було. Під вечір 12 серпня В.Каппель наказав подати до банку трамвайні вагони, в них перевозити золото на пристань і перевантажувати на баржу «Марс». Капітан В.Вирипаєв згадував, як каппелівці вивозили золото з банку на пароплави: «Добровольці, як мурахи, поодинці й групами переносили ящики з комор банку, де на підлозі було розсипано багато золотих монет: були пошкоджені ящики і гнилі сумки. Добровольці підбирали з підлоги монети й передавали їх В.Каппелю, кладучи на стіл, за яким він сидів. Тоді нікому й на думку не спадало взяти золоту монету, що закотилася, собі на пам’ять. Підібрані монети комісія акуратно перелічувала, знову складала в ящики, забивала їх, опечатувала й відправляла разом з іншими ящиками. Другим відплив пароплав «Латник», 16 серпня — «Олександр Невський», 18 серпня вийшов четвертий корабель «Посланник», останній золотий вантаж відплив на пароплаві «Фельдмаршал Суворов» (цитата за ст. Курносова «Царськое золото»).

Керуючий Казанським відділенням Держбанку РРФСР Петро Мар’їн, якого Комуч відсторонив від посади як призначеного більшовиками, згадував: «Тоді Казань уже обстрілювалася через Волгу червоними, а вдень бомбили з аеропланів. Їх був десяток, якщо не більше. Тому трамваї подавалися з вечора, з погашеними вогнями. Особливо небезпечним було відкрите місце між околицею міста і пристанями... Іноді судна знімалися з причалів і тимчасово відходили, навантаження переривалося... Службовці... не хотіли супроводжувати цінності в трамваях. Але тоді розмірковувати, а тим більше — не коритися, не можна було. Тих, хто намагався уникнути служби, розшукували в місті й приводили силоміць. Евакуацією цінностей у Самару керував начальник особливого есерівського загону В.Каппель, чиї солдати супроводжували трамвайні вагони до пристаней. Подачею барж і пароплавів розпоряджався командуючий флотилією Ковалевський. На кожен пароплав я призначав по 3—4 чол. від банку, щоб контролювати цінності дорогою, доправити і здати їх на місце неушкодженими. Старший із них мав особливий папір із докладним переліком сум, номерів ящиків та інших відмітних ознак» (Курносов). Про участь чехів у цій операції П.Мар’їн не говорить.

Ревізія вмісту ящиків, мішків та сумок не проводилася. Для цього не було умов. Згідно з документами, навантажено золота в монетах, злитках та виробах на 650 млн. руб. і 100 млн. руб. кредитними знаками, а також запас платини й інші цінності. Переміщенням пароплавів Волгою керував В.Каппель. У Самарі ящики та сумки із золотом перевозили у сховища банку ті ж самі люди, що і в Казані. Було розшукано й мобілізовано службовців Самарського відділення банку, які вели облік. Повідомлень про те, що до охорони, навантаження, перевезення та робіт у сховищі Самарського банку залучали чехів, ми не виявили.

Під час цих подій 18 серпня 1918 р. з Вашингтона надійшов наказ голови Чехословацької народної ради Томаша Гаррига Масарика, в якому він, звертаючись до добровольців, написав: «Під впливом обставин ви мусите залишитися в Росії». При цьому в розлогій преамбулі тексту наказу жодних роз’яснень причин і мети затримки не наводилося.

Заслуговує на увагу факт, відзначений командиром батареї каппелівців капітаном В.Вирипаєвим, що «радянський головковерх Східного фронту
І.Вацетіс у доповідях уряду називав своїх противників «біло-чехами» й ігнорував справжні назви основного супротивника — Народну армію, Комуч і каппелівців» (Каппель и каппелевцы, с. 254). Імовірно, відтоді ця назва закріпилася за легіонерами, хоча вони не були громадянами Росії й не могли бути учасниками громадянської війни, білими чи червоними. Адже корпус до кінця 1918 р. був формуванням французької, а потім — чехословацької армій. До назв інших іноземних армій, які вторгалися в Радянську Росію, крім польської, не додавали приставку «біло-».

В Уфі та Челябінську

У вересні 1918 р. червона армія М.Тухачевского підходила до Сизрані й загрожувала Самарі. Золото почали евакуювати залізницею в Уфу. В Самарі мобілізували групу службовців Державного банку, яким наказали супроводжувати «золоті поїзди» до Сибіру. До неї входили старший контролер Н.Казановський, старший касир Н.Кулябко, колишній керуючий П.Вєщін, службовці М.Гайський, В.Самодєлкін і Б.Челноков. Вони їхали із сім’ями у вагонах для персоналу. Всі ящики та сумки зі зливками й виробами були опечатані, пронумеровані й зареєстровані. У
80 «золотих вагонів» завантажили 8399 ящиків, 2468 мішків і 18 сумок золота. Вагони також опечатали і включили у п’ять ешелонів. Печатки постійно контролювали службовці. Ешелони вирушили в Уфу наприкінці вересня 1918 р.» (О.Будницький, «Деньги русской эмиграции…», с. 27).

В Уфі тим часом формувався Всеросійський тимчасовий уряд — Уфимська Директорія на чолі з М.Авксентьєвим. Військовим міністром в її уряді був адмірал
О.Колчак. Російської охорони ешелонів на станції не вистачало, тому виставили додаткову чеську охорону на підступах до станції — «охорону охорони». Як плату Комуч передав легіонерам «у кредит на потреби легіону» 750 ящиків срібла на суму 900 тис. руб. Це срібло не входило в золотий запас, але зберігалося разом із ним.

Поїзди простояли в Уфі близько тижня. Один із них встигли розвантажити. Але воєнна обстановка потребувала від’їзду, 6 жовтня ешелони рушили до Челябінська. Золото вирішили розмістити в місцевому елеваторі. Доки керівники поїздів його оглядали, міністр фінансів Директорії І.Михайлов та начальник штабу Чехословацького корпусу генерал М.Дітеріхс несподівано, без їхнього відома, наказали скасувати вивантаження й відвести поїзди в Омськ. Куди вони й прибули 13 жовтня. Вийшло, що Уфимська Директорія захопила золото Комуча й відвезла його до Омська. Британський історик Джонатан Сміл назвав цей темний епізод «найбільшою в історії крадіжкою золота» (О.Будницький, с. 28).

«Золото Колчака»

Через місяць, 18 листопада 1918 р., в Омську відбувся переворот, і О.Колчака проголосили верховним правителем Росії. Казанське золото стало «Золотом Колчака». Було створено загін спеціальної охорони. Компактний поїзд із 28 вагонів із золотим запасом постійно перебував при штабі правителя Росії. Адмірал тривалий час забороняв чіпати золото як загальнонаціональне надбання. Він вважав, що його долю мають вирішити Установчі збори. Але гроші на війну були вкрай потрібні. Вирішили золото витрачати.

Було сформовано «золотий ешелон» №1 і відправлено для продажу у Владивосток під британським прапором, щоб захистити від нападів отаманів, хунхузів та червоних партизанів. Вони боялися нападати на поїзди Антанти. У Владивостоку тільки після падіння імперії відкрилися філії іноземних банків. 26 травня 1919 р. відбувся перший продаж золота Індокитайському банку.

Після відправлення цього ешелону, у травні 1919 р., група службовців Мінфіну і Держбанку уряду під керівництвом старшого касира Н.Кулябко провела ревізію. Отримали точні цифри: 645410610 руб., з урахуванням 100 ящиків, вивезених більшовиками з Казані у вигляді російської золотої монети, іноземної золотої монети, золотих зливків, золотих штаб і кружків. Фізично це було 490448 кг золота в монетах і зливках (О.Будницький, с. 29). Це золото упродовж чотирнадцяти місяців було в розпорядженні О.Колчака, і його витрачали на потреби білої армії. Потім на Владивосток пішли 2-й, 3-й і 4-й ешелони. Другий продаж відбувся 24 липня — Індустріальному Китайському і 28 липня — Гонконгсько-Шанхайському банкам. Третій та четвертий продажі відбулися 30 липня і 2 серпня — банку Йокогама Спеші. Труднощі продажів полягали в тому, що продавець не був легітимним представником Росії. Уряд О.Колчака не було визнано де-юре, а незаконна купівля золота солідним банком могла його скомпрометувати. 5-й ешелон до Владивостока не дійшов. Його захопили козаки отамана Г.Семенова в Читі. У цього золота склалася своя історія…

Вважають, що всього було вивезено для продажу близько 151 т золота на суму 195 млн. руб. (Будницький, с. 84). Це так зване владивостоцьке золото.

В Іркутську з чеською охороною

Восени 1919 р. червоні війська Східного фронту наближалися до Омська. Місто спорожніло. До Іркутська виїхали іноземні представники, а за ними міністри. 13 листопада в п’яти літерних поїздах залишили сибірську столицю верховний правитель і його наближені. Разом зі штабним поїздом у «літері Д» везли в Іркутськ золотий запас під посиленою охороною офіцерського складу. 6000 км від Омська до Іркутська їхали два місяці. Війська розбігалися. В останні дні 1919 р. О.Колчак переконався, що не зможе зберегти золото — наближалася криза його влади. Він звернувся по допомогу до союзників. У лютому розпочався бунт на заводах Іркутська проти Колчака, Антанти й чехів. За рішенням генерала М.Жанена та представників союзників, О.Колчака було взято під їхню охорону. Після ультиматуму більшовиків з погрозою підірвати заміновані тунелі на сході й мости на заході стало зрозуміло, що ешелони корпусу, поїзд О.Колчака й золотий запас опинилися в пастці.

За рішенням військових представників у Сибіру від Франції, Англії, США, Японії та Чехословацького корпусу (генерали М.Жанен, А.Нокс, В.Гревс та ін.), 4 січня 1920 р. на станції Нижньоудинськ О.Колчака передали політичному центру есерів. Поїзд із золотом узяла під охорону змішана варта, створена на основі 2-ї кулеметної роти 10-го полку ЧС корпусу. Відповідальність за охорону покладалася на командира цього полку, начальника чеського гарнізону Іркутська підполковника Антоніна Чілу. Варта складалася з росіян, чехів, словаків, румунів, сербів і японців. Після вибіркової перевірки окремих вагонів та вмісту кількох ящиків варта прийняла поїзд. На вагони повісили додаткові пломби чехословацького командування і склали акт про прийом.

7 лютого було підписано перемир’я Чехословацького корпусу з червоними (не мир). На вимогу більшовицького уряду, чехословаки погодилися передати золото місцевій владі тільки після того, як з Іркутська піде останній чехословацький ешелон. 26 лютого 1920 р. було створено комісію на чолі з завідуючим фінансовим відділом місцевого ревкому Ф.Громовим та начальником гарнізону чехословацьких військ в Іркутську А.Чілою. До неї ввійшли сім місцевих і три чехословацьких представники. 27 лютого 1920 р. за умовою перемир’я розпочалася процедура передачі поїзда Сибірському політичному центру есерів. При цьому керувалися актами, складеними представниками Держбанку й Держконтролю 14 листопада 1919 р. №4 і 4 січня 1920 р. № 16. Комісія в повному складі та у присутності всіх чинів, які супроводжували золотий запас, розкривала 27, 28, 29 лютого і 1 березня 1920 р. по черзі всі вагони і, перевіривши їх вміст, виявила у 28 вагонах 1678 мішків та 5143 ящики із золотом, тобто кількість, зазначену в згаданих актах. При цьому приймаюча сторона перелічила об’єкти передачі двічі.

Усі мішки й половина ящиків перевантажили в нові «американські вагони» (чотиривісьні «пульмани». — Авт.) значно більшої вантажопідйомності. 1 березня було підписано всіма членами комісії акт у п’яти примірниках. Перший примірник передали представникові чехословацьких військ, другий — голові комісії Ф.Громову, третій — голові слідчої комісії Мілліонщикову, четвертий — голові профспілки залізничників Затилкову і п’ятий — представникові Держбанку Нікольському. Того ж дня о 13 годині вказані російські представники прийняли під розписку золотий запас, а чехословацька варта під командуванням поручика Цинке відійшла від вагонів (В.Драгомирецький, с.219). Поїзд прийняла російська варта Політичного центру під командуванням Шелепіна.

11 березня голова Сибірського ревкому І.Смирнов на станції Тайга відправив В.Леніну й М.Крестинському телеграму про те, що ешелон із золотом прийнято від чехословацького війська. Акти здавання-приймання досі зберігаються у військово-історичних архівах Росії та Чеської Республіки. Вони вказуються в переліках історичних документів. Офіційних претензій до Чехословаччини і Чеської Республіки з боку РСФСР, СРСР та Росії впродовж 90 років із приводу «казанського золота» не було. А ось в авторів згаданого фільму вони ще є…

Радянський поїзд особливого призначення відбув із Іркутська в Казань

17 березня 1920 р. Радянський уряд розпорядився повернути золотий запас у Казань. Відповідальним за доставку Іркутський ревком призначив уповноваженого Особливого відділу ВЧК 5-ї армії А.Косухіна. Поїзд із золотим запасом супроводжувала група фінансових працівників, затверджених Сибревкомом.

Начальником поїзда був М.Казановський, його заступником — М.Гайський, касиром — Б.Челноков, співробітником — П.Вєщін. Вони відповідали за цілісність і схоронність золотого запасу й могли забезпечувати перевірку та облік цінностей, якщо знадобиться. Охороняти поїзд доручили батальйону 262-го полку 5-ї армії.

Золото повернулося до Казані. Висновок

7 травня 1920 р. у комори Казанського відділення Народного банку РСФСР повернулося золото на суму 410 млн. руб. Коли В.Леніну доповіли про це, він сказав: «Ну що ж, добре; тепер нам буде на що торгувати з Європою» (цит. за В.Рябиков. «Центросибирь», Новосибирск, 1949). Ці спогади колишнього комісара й радянського дипломата В.Рябікова ще раз спростовують міф про крадіжку золота.

Що ж привезли легіонери з Сибіру і на які кошти будували приміщення, розвивали фінансові структури Легіобанку у Празі та за кордоном? Це велика самостійна тема. Відповідаючи на запитання стисло, можемо сказати, що легіонери, евакуюючись із Владивостока, вивезли коштовні, рідкісні та кольорові метали, але не з золотого запасу Росії, а отримані з промислових джерел, причому значно менше, ніж Казанський золотий запас. Технічне відділення корпусу — «Техотд» і Легіобанк, під керівництвом Ф.Шипа, були великими підприємницькими суб’єктами, що володіли понад сотнею підприємств: шахтами, заводами, фабриками та майстернями. Два роки тривало виробництво, торгівля видобутими коштовними металами, чорними і кольоровими металами, металоконструкціями, каменем, вовною, хутрами, шкірами та іншою сировиною. Плоди торгівлі поповнювали Легіобанк, задовольняли потреби й витрати, пов’язані з воєнними діями. Перед евакуацією великий обсяг майна, від нерухомості та обладнання — до коней, візків і реманенту, розпродали, а прибуток привезли в Чехословаччину разом із коштовними металами. Привезли багато цінної сировини. Облік і контроль був дуже суворий. Це була справжня основа Легіобанку, а не російський золотий запас, як стверджують деякі «автори казок XXI століття».