Знову хочу в Лютецію!..

«Мы приближались к Парижу, и я беспрестанно спрашивал, скоро ли увидим его?

Наконец открылась обширная равнина, а на равнине
во всю длину ее, Париж!..»

М.Карамзін, «Письма русского путешественника»

У дорожньому нотатнику, в якому я фіксував враження від подорожі по Європі, останній запис досить лаконічний «13.50. Париж! Ура!». Далі — лише чисті сторінки: потік інформації вибив із моїх рук самописку. Як можна витрачати дорогоцінний час на писанину, коли навколо вирує славетне місто.

Париж був ареною стількох літературних сюжетів, що можна сміливо укладати парі на паризьку першість — це лідерство в найближчому майбутньому навряд чи буде подолано.

Я поглядаю на полиці, де пліч-опліч стоять старі знайомі — Рабле, Мольєр, Вольтер, Дідро, Руссо, Стендаль, Флобер, Гюго, Сю, Дюма, Мопассан, Золя. І це лише французи! А скільки іноземців знайшли натхнення в Парижі! Життя, на жаль, коротке, але мене вабить перечитати все знову, адже одна річ — читати про кам’яний карниз під балюстрадою вежі собору Нотр-Дам, вчепившись за який, звивається над безоднею архідиякон, зіштовхнутий могутніми руками Квазімодо.
І зовсім інші емоції охоплюють, коли ти сам стоїш під склепіннями, оспіваними Гюго, чи проходиш по Гревській площі, на якій трагічно обірвалася доля Есмеральди...

До речі, чому виникла назва «Париж»? Вважається, що ще
в римські часи тут лежала Лютеція, головне місто галльського племені паризіїв, від якого воно згодом і отримало свою нинішню назву. Правда, геніальний Франсуа Рабле, для якого, як відомо, не існувало нічого святого, у своєму знаменитому творі «Гаргантюа та Пантагрюель» подає трохи інакшу топонімічну версію. Мовляв, місто раніше називалося Левкеція, що перекладається як Білянка і має в основі натяк на особливу білизну найапетитніших частин тіла місцевих дам. А парижани нібито колись були паррезіанами, що означає по-грецьки — не стримані на язик.
Але сучасне ім’я Парижу дав сам велетень Гаргантюа, який, образившись на його мешканців (чи, як він їх величає, — протобестій) за спробу взяти плату за в’їзд і за прийом вчинив ось що: відстібнувши свій незрівнянний... Утім, краще прочитайте самі (Ф.Рабле «Гаргантюа та Пантагрюель», розділ XVII).

Українці не фанатично релі-гійний народ. Не знаю, дуже добре це чи дуже зле. Проте місця загальнонародного обов’язкового паломництва, куди б кожен сущий у цій державі прагнув потрапити, як у Мекку чи Єрусалим, не існує. Але спробуйте провести таке нехитре тестування — назвіть вашому співрозмовнику кілька найвідоміших міст світу, і ви помітите, що на слово «Париж» ваш піддослідний кролик зітхне й очі його мрійливо затуманяться.

Справді, Париж уже не одне століття є магнітом, який притягує до себе людей не тільки з самої Франції, а й з усього світу. Лише хвора на ізоляціонізм (цей діагноз встановив ще у XVIII столітті знаменитий Шарль Монтеск’є) одна шоста світу вибудовувала бар’єри для своїх громадян.

Я пригадую, як мене (і не тільки мене) душила жаба заздрощів і безсилля перед власною державою через те, що мій сусід по кімнаті інститутського гуртожитку Умоджа Навангве із нещасної диктаторської Уганди на канікули традиційно вирушав на захід — у Париж, а ми, туземці з країни недорозвинутого комунізму, рушали на схід — на будзагонівські заробітки. Париж літа 2004 викликав у мене короткочасний стан дежавю — ніби знову занурився на мить в атмосферу свого рідного архітектурного факультету: той самий інтернаціональний гамірний вавілон — діти різних народів шукають щастя в столиці світу… «Коллега, купи башню. Три на евро!» Африканець, мов різдвяна ялинка обвішаний гірляндами із сувенірними ейфелевими вежами, пропонує мені свій товар. «Умоджа, ти?» Ні, я помилився, пардон! Навздогін лунає: «Четыре на евро! Пять…»

Не всім Париж дарує щастя…

Скептик скаже (не всіх проймає магія Парижа): «А ти що тут втратив — тобі Києва мало? Україна ось більша за Францію, люби і знай рідний край, штудіюй терени безвізових братніх держав-сусідів. Нічого по закордонах вештатись!» Воно то все так, але як хочеться, щоб мрії збувалися, хоч деякі. «Париж вартий месси!» Так, це місто пропагує себе активніше, ніж наш прем‘єр — успі-хи вітчизняної економіки, але чомусь вірю я Парижу. Адже він не ховає від мене своїх принад за бетонними стінами і водночас не лізе до мене з п‘яними слинявими обіймами. Я не відмовляюсь від
ритуальних обов’язкових екскурсій — вони того варті. Лувр, Нотр-Дам, Ейфелева вежа. Все це відоме з дитинства і кожному.
Але Париж дарує гостям шанс відкрити для себе, побачити щось унікальне, не помічене мільйонами інших. Погляньте, на ціннику овочевого базарчика написано, що сорт черешні називається «Наполеон». А на краватці службовця, який супроводжує туристів у ліфті творіння інженера Ейфеля, — білі силуети вежі на зеленому тлі. А чорні бар’єрчики вузеньких балконів скидаються на вишукану мереживну жіночу білизну. А в тіні під кущами троянд біля собору Нотр-Дам дрімає старий кіт. А в Парижі навіть на каналізаційних люках написано Paris. А поруч із цим обідраним неохайним волоцюгою, що дрімає на зеленій галявині поблизу знаменитих Єлисейських полів, лежить новітній мобільний телефон. А ось до Брюса Вілліса, який моститься в довгий, мов катафалк для Гуллівера, автомобіль, кидається натовп шанувальниць.
А доріжки в Люксембурзькому саду вимощені дрібненьким світлим гравієм, а вранці на буквах «Мулен Руж» сидять голуби… Мені цікаві музеї, архітектура, історія Парижа, і я знаходжу безмежну кількість необхідної мені інформації. Хтось їде в Париж по парфуми, вишуканий одяг чи до дівчаток на пляж Піґаль. І теж знаходить омріяне.

Чотири дні промайнули мов мить. Я знову в Києві. Але із щирою душею будь-яку розмову
я можу розпочинати з фрази «Іду я одного разу по Парижу…»
Я знову хочу в це місто. І не тому, що вже хотів, як персонаж безнадійно-песимістичного анекдоту,
а тому, що там уже побував…

Автор дякує фірмі «Інкомартур» за організацію поїздки.