Злиме майбутнє

Легке збудження й роздратування у зв'язку зі звичайною весняною зміною гормонального тла перестало бути легким. Можливо, тому, що зими, по суті, й не було. Пригадується, була хороша осінь із не менш хорошими й мелодрамними недільними вічами. Пісні, танці, молитви, гасла.

А потім якось відразу - крики, спалахи, постріли, вогонь, сльози.

Похорони.

І ось уже за вікном весна. Якесь ніби й невчасне, недоречне потепління, цвітіння, розм'якшення.

Це як при контузії. Тобто при загальному ураженні організму внаслідок різкого впливу (повітряної, водної або звукової хвилі). Нас контузило Януковичем. Головний обов'язковий симптом контузії - непритомність. Тривалість залежить від сили потрясіння. Потерпає короткочасна пам'ять. Це означає, що саму силу потрясіння контужений не може адекватно виміряти. Тимчасова безпорадність обертається досадою і образою.

Що таке безпорадність? Це насильницьке повернення в дитинство, яке люто ображається на будь-який неживий предмет, що недоречно опинився на шляху. Що таке образа? Це небажання або неможливість зрозуміти й прийняти масштаб того, що відбувається.

Не виключено, що казки для наступного покоління дідусі починатимуть із фрази: "Давним-давно, коли я був у Криму". Тому що зараз ми всі абсолютно щиро й ревно переконані в тимчасовості ситуації, яка склалася там. Неможливо думати інакше. Кубинці в 1960-х утікали в Маямі від революції в Гавані на кілька днів. Іранці 1978-го не обтяжені пожитками вирушали за кордон від релігійної смути, в нетривалу відпустку. Білогвардійці, полишаючи Росію 1917-го, селилися в Берліні, щоб швидка дорога назад не була такою вже далекою. Непередбачуваність ключових історичних подій дуже прикра і в свідомість не вкладається. При цьому неважливо, позитивні чи негативні ці події для вас особисто. Ну хто рік тому міг припустити панічну втечу Януковича і його заклики, натовпи зівак у Межигір'ї, роботу СБУ в інтересах України? Зрештою, Меркель, яка засуджує Путіна? Тільки не кажіть: "А я так і знав, що це станеться!"

Це звичайний "хіндсайт", інакше кажучи - "розум заднім числом". Захисна реакція психіки від екзистенційного страху перед незбагненністю буття. Але моментальне падіння системи колективної безвідповідальності забрало з собою й багаторічне перекладання відповідальності на зовнішні обставини. Зокрема постраждало "я так і знав!" через грандіозний масштаб триваючих потрясінь.

Початок президентських виборів трохи полегшив виникнення нових захисних механізмів. Тепер кожен українець точно знає, що найкращим президентом був би він сам. Усі знають, як формувати уряд, чим наповнити бюджет і як поводитися кримським татарам. Поради командуванню НАТО найкраще дають школярі старших класів, особливо стосовно авіаносців. Жінки традиційно в курсі, скільки саме зрадників Батьківщини і як саме годилося б публічно стратити. Знають усіх поіменно. У кримському питанні найкомпетентніші ті, хто воліє відпочивати в Туреччині. Звідки брати газ? Із балона, це в кожному селі знають. Перебої? Можуть бути. Особливо коли водій нап'ється.

Українське повстання не встигло вибухнути справжньою агресією проти антиукраїнської влади як такої. Воно навіть не особливо торкнулося представників колишньої влади. Фізично їм дуже пощастило. Юридично - пощастило країні, яка отримала кредити й підтримку за безпрецедентне терпіння, що в очах обуреного народу межує зі слабоумством. Сотня вбитих цивільних не зупиняє так маси, як сотня вбитих військовослужбовців. Тому в цивільних конфліктах втрати завжди жахливо непропорційні. Втрата бійця в підрозділі миттєво фіксується його товаришами по службі і враховується в тактичному маневруванні. Цивільний, упавши на бігу, не сповільнить бігу своїх сусідів. Вони переважно дізнаються про загиблого потім. Тому "воєнний синдром" цивільної людини настає пізніше й минає важче.

Фраза "от якби" стає основоположною в лексиці. Свідомість переходить у геймерський стан учасника комп'ютерної гри. Сон обертається безглуздим військовим трилером. Одне слово, снігу немає, лижі не їдуть.

Ну й, звісно, ми періодично плачемо. Як ніколи раніше.

І, оскільки безадресна агресія генерувалася вже після того, як повстання скінчилося, вона почала шукати найпростіший вихід - у найближчому оточенні. Ми всі стали набагато нетерпимішими до своїх ближніх. Особливо до вчорашніх однодумців, ради яких готові були живота покласти. Тепер їхні тимчасові симпатії й антипатії (навіть при збереженні загального тренду) для нас набагато значущіші, ніж їхні вчинки або пряме ставлення безпосередньо до нас.

Наприклад, смерть Сашка Білого (незалежно від реальних обставин) сприяла формуванню в наших громадян взаємної непримиренності. І річ не тільки в тому, що - "зрада! - закричали всі інші мальчиші". Хоча конспірологія - теж дуже важлива складова в перенесенні відповідальності. На цей стан уже був масовий запит. Така смерть, фактично в бою, не потребує додаткової героїзації, замикає смисловий ряд жертв, убитих тією ж таки міліцією. Оскільки чим далі, тим очевидніше буде, що ніякої загальної підготовки повстання не існувало, й воно сталося, швидше, всупереч, ніж завдяки якимсь стратегічним планам опозиції (погляньте, як відомий сотник проривається до трибуни для відомої заяви). І тим більша буде потреба надати логіки й сенсу випадковим подіям. Це непоганий мобілізуючий чинник для суспільства в умовах політичного катаклізму. Але час тепер вимагатиме від кожного безлічі дрібних нудних дій, і вкрай бажано, щоб їх було зроблено кваліфіковано. Адже навіть для бойкоту російських товарів у супермаркеті треба подолати власні гастрономічні звички або нерозбірливість із допомогою елементарних знань штрих-коду. Ніхто, крім вашої совісті, вас за це не нагородить. Якщо вона, звичайно, є. Перевіряти це завжди страшно.

Зовнішньополітична понятійна рамка євроінтеграції дуже дегероїзує те, що відбувається. Ба більше, примушує розглядати його не крізь коліматорний приціл у пошуках "зелених чоловічків", а з погляду міжнародного права, економіки. До речі, і з погляду підписаної Угоди про асоціацію з ЄС, якщо хто забув.

А з цього ж усе й починалося - з усвідомленого вибору громадянами України європейських норм політики, господарювання, етики. Повернутися до цієї прозаїчної точки відліку з точки зору пережитого майже неможливо, але вкрай потрібно. Одне з одним, звісно, боротися легше й цікавіше, ніж із корупцією та кумівством. Неуки, ледарі й аферисти, що заповнюють своїм псевдопатріотизмом постмайданний простір, завдають Україні не менших втрат, ніж "туристи Путіна", диверсанти й терористи ФСБ. Журналісти, які без розбору надають слово "політикам Майдану", так само несуть відповідальність за хаос у головах громадян, викликаний кричущим дилетантизмом суджень, нічтоже сумняшеся видаваним за пильність і громадянську відповідальність.

Образа на Кремль і Путіна переростає в образу на росіян загалом, приправлену жалем із того приводу, що взагалі-то непогані люди живуть у поганій країні. (До речі, ця емоція досить взаємна.) Образа, не отримуючи зворотного зв'язку, перетворюється на ненависть.

Є люди, які програмують себе на бідність, а є - на ненависть. Механізми дуже схожі. Постійне скімлення, скнарість і водночас марнотратність, неможливість кинути нелюбиме заняття, зарозумілість і зневажання дружніми та родинними зв'язками. Ниций духом ущербний і пихатий, ситуація загального катаклізму породжує в ньому тріумфальне "Я так і знав! Саме це заважало мені протягом усього попереднього життя!" Його радісна ненависть може виявитися доречною на барикадах і навіть сподвигнути на відчайдушний або геройський учинок. Але барикади рано чи пізно розбирають, а ненависть залишається, і вона заразна. Проте не обізлитися дуже просто. Хоча і в цього є своя ціна.

Основна деструктивна функція ненависті - вона усуває з вашої свідомості систему будь-яких координат. Під шляхетним приводом, буцім усе, що відбувається, - безпрецедентне. Але це, на жаль, неправда. Тому можна почати з того, що перестати брехати самому собі й перемістити себе з центра Всесвіту в якесь притомніше місце. Масштабувати ситуацію, в якій перебуває країна. Найближча історична паралель продемонструє схожість пихатих, дратівливих для вас персонажів тоді й тепер. Навіть побіжне читання заголовків із рубрики "За кордоном" покаже, що прямо зараз у різних куточках Землі мільйони людей точно так само вважають свої життєві обставини винятково драматичними.

Тому ваші неземні страждання, викликані політичною ситуацією (якщо це не фізичне поранення), - на жаль, лише гормональний результат виняткового ставлення до себе. Це дуже прикро усвідомлювати, але будь-який екзальтований настрій - усього лише тілесні реакції, біохімія мозку. Тому навіть просте прибирання у квартирі і в мозку помітно знизять рівень залежності від підступу світової закуліси, олігархів і зрадників до стабільного бажання вступити в Національну гвардію.

Та якщо ви виявляєте, що злість і роздратування залишилися, а робити з цього приводу нічого не хочеться все одно, і змінюватися негайно мусять почати "всі вони", - це точна ознака того, що сильний стрес активізує у вас старі зашкарублі образи зовсім приватного характеру. І чим палкіше ви пояснюватимете свій стан мотиваціями вищого порядку, тим імовірніше, що причина доволі ница.

"Піраміда цінностей" Маслоу - це не піраміда Хеопса. Зовсім необов'язково, демонстративно надриваючись, тягти на її вершину свої комплекси, свідомо чи мимоволі видаючи їх за духовну спадщину революції. Хоча б тому, що більш практичні люди тим часом пограбують вашу усипальницю.