ЖОВТІ ПОЧИНАЮТЬ І ВИГРАЮТЬ?

Сучасна українська преса справляє сильне враження на ранимого читача. Гадаю, немає іншої такої схвильованої преси, яка шматує на собі газетну одіж, криком розпачу, містичним шепотом і сардонічним сміхом рвучись до читацького слуху, і так уже оглушеного жахами. Здається, що й не газета перед тобою, а переписана на новий лад книга Апокаліпсису, де народ стогне і здригається від жахливих бід: молодь усуціль вдарилася в наркоманію, СНІД стукає в кожні двері, на вулицю вийти не можна — уб’ють або, в кращому разі, згвалтують, матері викидають своїх дітей на смітники, а підлітки вистрибують із дев’ятих поверхів...

До свободи слова...

«Час відійти від пишних слів, від казенщини і механічних повторень. Треба звикнути писати, вкладаючи в кожну фразу власну живу думку, власні почуття». Ці чудові слова належать... Брежнєву, який сказав їх під час вручення йому Ленінської премії за книги «Мала земля», «Відродження» та «Цілина». Цинізм саме в тому й полягає, що книг цих він не писав, а премію за їх написання здобув. Така подвійна мораль якнайкраще характеризує нашу тодішню пресу.

Журналіст вважався підручним партії. Що таке — підручний? Різні люди тлумачать це слово по-різному: від підмайстра до холуя... Сьогодні від цього ніяково. А тоді навіть ніби й пишалися. Тим, що вірою й правдою служили апарату, впевнені при цьому, що служимо народу і партії. Тим, що чуйно ловили кожне слово, яке виходило з надр апарату. З цих слів складалася думка, найчастіше анонімна, яка, однак, мала для нас, «підручних», силу не те що закону, а мало не істини в останній інстанції.

Багато хто з нас щиро вірив у ідеали добра та справедливості, намагався підтримати й утвердити їх своїм пером. Навіть мав мужність відстоювати ці ідеали.

А журналістське братство! Ось текст клятви репортера «Комсомольской правды», яку, починаючи з 1969 року, давали всі працівники газети: «Я, журналіст «Комсомольской правды», — будь-якої години доби за першим звуком репортерського рогу присягаюся бігти, летіти, плисти і пролазити у вушко голки, знехтувавши в хвилини ці покликом дружби, пестощами Венери, веселощами Бахуса та обіймами Морфея. Без страху та докору йти у вогонь, воду і мідні труби. Присягаюся більше за домівку свою шанувати редакцію, більше за ложе любити письмовий стіл, більше за чоловіка — валізу, більше за дружину — авторучку. Присягаюся примножувати загальну славу репортерів «Комсомолки» у великій дружбі, душити гординю в серці своєму, убивати заздрість до товариша свого, шанувати успіх інших, яко свій, а свій — ділити на кожного. Присягаюся тримати в чистоті перо репортерів, не забруднити імені їх халтурою чи дурницею, брехнею чи недбалістю, нерозторопністю чи хамством. Присягаюся не боятися жодної сили, не тремтіти ні перед воротами міністра, ні перед зірками маршала, пам’ятати, що над будь-яким найвищим начальником є ще вищий, сміливо домагатися свого, коли рухає мною усвідомлення користі справи і любов до нашої газети. Присягаюся завжди і скрізь бути першим. Хай породить саме ім’я репортера «Комсомолки» жах і паніку в іншогазетному світі! Якщо ж порушу я дану мною клятву, хай без жалю карають мене товариші мої, а коли буду гідний я суворішого покарання, хай покарають мене вищою карою, позбавивши навічно звання репортера».

Радянської журналістики (із її мінусами та плюсами) більше немає — і це факт незаперечний. Але не встигли ми вибратися з минулого, як одразу ж вляпалися у теперішнє...

«Зад держави»

Мало який читач дочитає таку газету до середини: чоловік побив дружину, викрали автомобіль, отруїлися снікерсами, жінка викинулася з вікна з однорічною дитиною на руках, кров, пожежі, маніяк... Як тут не згадати сумну історію з новели Альфонса Доде про даму з омнібуса. Коли вона розповіла, ридаючи, що у неї загинула дитина, то всі пасажири омнібуса і навіть суворий вусатий кондуктор просльозилися. Потім вона розповіла, як загинула друга дитина і третя. Тут уже всі потупилися. А коли дійшло до четвертої, котру зжер крокодил, весь омнібус сміявся, хоча смерть у пащі крокодила була, мабуть, найстрашнішою. Нагнітання жахів зрештою перестає працювати.

Соціологи стверджують: половина України плаче, дивлячись мильні серіали, у кожному разі, регулярно витирає сльозу — так зворушують вигадані пристрасті! Але немає чомусь ніяких даних про те, чи плаче народ над випусками «Новин» і кримінальною хронікою, де часто кожен кадр — це біль, страждання. Що ж сталося з нашим найжалісливішим народом у світі? Може (з надміру жахів на екрані й у пресі), нас уразив «синдром плетільниць»? У роки Великої французької революції «плетільницями» прозвали жінок, котрі, прихопивши своє плетіння, заздалегідь сходилися до місця чергової страти і розсідалися на стільцях, як на виставі. Під час страт, не перестаючи ворушити спицями, вони підраховували відрізані голови.

Ось лише кілька заголовків, винесених на перші шпальти газет: «Чи не хочете людського м’ясця?» (про людожера, що харчувався людським м’ясом), «В Папу Римського вже стріляли. Тепер будуть різати» (про операцію з видалення апендициту, яку планували зробити Папі Івану-Павлу ІІ), «Остання витівка молодого водолаза» (про те, як задихнувся студент у підводному скафандрі), «20 мішків людського м’яса зібрано на місці катастрофи» (про авіакатастрофу в Туреччині)...

Зараз багато газет не без бравади використовують цей метод. Коментарю щодо тієї чи іншої акції або виступу передує блазенський, пародійний, іноді відверто знущальний заголовок. Керуються при цьому виключно логікою шаржу й пародії, але ніяк не здорового глузду.

Відірвавшись від жахливого читання, можна увімкнути телевізор. І побачити «страшилки» — не тільки вигадані драматургом і режисером, а й най-найдокументальніші. Прикладом може слугувати сюжет про дніпропетровський морг, показаний недавно в одній із програм. Мені доводилося писати про морг, і я чудово пам’ятаю, якого потрясіння зазнав, побачивши зблизька препаровані трупи. І ось тепер десяток мільйонів людей протягом п’яти хвилин змушені були великим планом, у деталях розглядати те, що по самій своїй суті має бути забороненим і таємним.

А пристрасть ЗМІ до кримінальної хроніки і злочинного світу! Хоча читати подробиці про слідчі експерименти, порпатися в деталях скоєного злочину сторонні люди не мають права. Не тільки тому, що це просто неінтелігентно. Не тільки й навіть не стільки тому, що в об’єктів журналістської уваги є рідні та близькі. І не тільки тому, що, познайомивши з людиною (хоч би якою поганою вона була) все населення України, газета, можливо, розширює і продовжує її покарання далеко за межі, встановлені законом. Головне, цим журналісти порушують право кожного на недоторканність сфери приватного життя, право невід’ємне, хоч би ким людина була — злочинцем, душевнохворим, стукачем...

Що стосується телебачення, то складається враження, що чергові бригади всіх українських каналів змагаються в тому, хто страшніше покаже українську дійсність.

Мені можуть заперечити: а як же свобода інформації? Ніхто ж начебто не примушує людей читати і дивитися всі ці жахи й мерзоту. Однак психологи вже довели: змушують. Не палицею, а нескінченним повторенням одних і тих самих сюжетів на шпальтах газет і телеекрані. Час змінювати сам підхід до інформації. Газета й телевізор (а телевізор для переважної більшості населення — це єдине джерело інформації) мають нести людям культуру і радість, психологічне задоволення та розрядку. Гадаю, кожна здорова людина хотіла б читати в газеті і бачити на екрані нормальне життя. Причому бажано не іноземне, не інопланетне, а своє, рідне, з дитинства знайоме. Але саме це своє нормальне життя і зникло зараз з екранів та газет…

Не йдеться про лакування дійсності. Це раніше, в радянські часи, літературну братію вчили: «Погані журналісти бачать паркан і пишуть «паркан». Хороші бачать паркан, а пишуть «паркана немає». Сьогоднішні журналісти пишуть «паркан» навіть тоді, коли його не бачать.

Колись Плеханов сказав про Леніна, що він професійний експлуататор усілякої відсталості в робітничому русі. Виходить, що газети й телебачення професійно експлуатують низький культурний рівень населення, його потреби на рівні інстинктів. В естетичному сенсі це виглядає як «панування збудливого та зворушливого», що Кант називав ознакою дуже поганого тону. А керівник одного з телеканалів привселюдно заявив: «Ми зобов’язані показувати не так обличчя держави, як її зад і вади суспільства, в якому живемо».

Готовий погодитися з опонентом — не вся журналістика нині така. А тільки та, яка щодня кричить про себе, тисне на очі, вуха, серце. Та, що позбавляє больового порогу, вибиваючи з числа читачів і глядачів найсовісніших, найдобріших.

Може, все це — частковості, окремі шорсткості й прикрі вади тільки однієї професії — журналістики? Чи не краще поговорити про це у своєму, журналістському колі? Мовляв, вам краще знати, як подати новини, як їх коментувати, чи можна говорити про трагедію блатною «фенею», що вважати невдачею молодого репортера, а що — вже кримінально карним хуліганством… Відповім: розмови про професійну етику багатьом нинішнім «акулам пера» здаються просто смішними. Ну навіщо, мовляв, розмірковувати про особливості сервірування столу, коли всі сьорбають з однієї миски!

Ерогенна журналістика

Недавно виступав в університеті, розповідав студентам-п’ятикурсникам про канцелярит і сленг, якими забиті наші газети та журнали. Коротше, говорили про мовну культуру, без якої немислиме друковане слово. Перше запитання, поставлене після мого півторагодинного виступу милою дівчиною, було таке: «А чи є у вас коханка?» Я розгубився. Вона спокійно й доладно пояснила: «Адже в кожному інтерв’ю, навіть із найсерйознішою людиною, обов’язково є запитання інтимного характеру. Не розумію, чого ви обурюєтеся?» Я сказав: «А уяви, що до твого батька якийсь незнайомець звертається з аналогічним запитанням? І взагалі, щиру відповідь на таке запитання можна дати хіба найкращому другові. Особисто я таке і другові не розповів би».

Смакувати подробиці інтимного життя, вивертати душу стало вже звичним. Навіть якщо нічого пікантного немає, то журналісти щось придумають, аби ошелешити читача, збити з ніг, налякати. Наприклад, великий заголовок через усю шпальту: «Розрив між Кіркоровим і Пугачовою», а далі дрібненьким-дрібненьким шрифтом продовження: «неможливий, вважає Алла Борисівна». Прийом настільки дешевий, наскільки і безпрограшний для середнього читача, котрий, пробігши очима великий шрифт, не стане читати дріб’язок нижче. За цим самим принципом будується заголовок «Самогубство телеведучого» і його дрібне продовження «відкладене з поважних причин». Або «Микола Мозговий вибухнув у літаку», — виявляється, у сенсі «посварився». Ну, а про сам текст годі вже й казати. Суцільний жах і морок.

Довгождану свободу слова молоді репортери із задоволенням трактують як свободу від будь-яких пристойностей і радісно поширюють найбрудніші плітки, поводяться образливо і розв’язно. Це, мовляв, для всіх згадані артисти, політики, ділові люди — складні особи, а для нас вони — козли, п’яниці, наркомани і німфоманки. Чомусь ця вульгарна безсоромність вважається незалежною західною манерою.

Раніше на зборах, при розборі персональної справи, бувало, кричали: «Давай подробиці!» Побутувала думка, що про людину можна й потрібно знати все, за кожним рухом допустимо спостерігати у вічко. Не випадково багато тих, хто пережив в’язниці і ГУЛАГи, кажуть, що найстрашніше там — неможливість ні на хвилину залишитися наодинці з собою.

«У нас зараз повна свобода слова», — каже мені юна колега і обурюється тим, що я не схвалив її статтю під заголовком: «Хто ще не спав із Філіпом?» Вона мені пояснює: «Розумієте, сьогодні тільки стоматологу дозволено казати: закрийте рота. Решта мають право говорити й писати все, що хочуть».

Гадаю, річ тут не в конкретному журналістові, не в його смаках та уподобаннях. Річ в іншому. У найкращому фінансовому становищі виявилися ті редакції, котрі навчилися ставитися до своєї продукції як до товару. Усе добре, що добре продається. А сенсація, скандал, непристойність завжди в ціні. Якщо їх немає, то їх створюють. І таким чином практично на порожньому місці нагнітають читацький інтерес. Наклад при цьому збільшиться, що незмінно позначиться на цінах за рекламу. Вони теж зростатимуть.

Лідер однієї з депутатських фракцій на зустрічі з журналістами сказав: «Говоріть народові голу правду, нічого не прикрашайте». Наша правда справді гола, причому і в лапках, і в буквальному значенні. Вважається добрим тоном, якщо по телебаченні, на шпальтах газет і журналів щось голе показують, просто, у чистому вигляді. Про що можна говорити, якщо сьогодні добра половина публікацій (якщо не більшість!) присвячена збоченцям і сексуальним меншинам, що, мовляв, укотре доводить: життя — лайно. І взагалі, сексом у нас просякнуте все, він пробирається в усі журналістські жанри. Наприклад, у Києві Інститут експериментальної медицини, серйозно працюючи над штучним заплідненням, вирішує при цьому безліч наукових, медичних, соціальних та моральних проблем. Але журналістів досягнення вітчизняної медицини цікавлять мало. У ряді газет було опубліковане інтерв’ю з чоловіком-донором під заголовком «Його знали тільки в яйце», де розповідалося, що якась фірма пропонує різноманітні «інтимні послуги і здорових чоловіків з обслуговування бездітних сімей».

Та все ж, гадаю, на відверто «жовту» пресу вже, мабуть, не дуже звертають увагу, у кожному разі, пересічний читач перестав накидатися на такі видання. Почали «жовтіти» серйозні газети й журнали, і це вже факт незаперечний. Гонитва за читачем і скрутне фінансове становище змушують пресу пускатися берега. Приміром, в одній респектабельній газеті надруковано розлогу статтю про те, чому Розкольников убив стару процентницю. Автор вважає, що вона поплатилася життям за те, що як сексуальна партнерка не підійшла Раскольникову за віком і темпераментом.

А тематика нібито «серйозних» статей! Уявімо людину, котра дотримується думки, що Земля квадратна. Або що вона, як у давнину, стоїть на трьох слонах. Начебто в умовах демократії кожен має право висловлювати свою думку. Чи випливає з цього, що версію стосовно слонів потрібно знову робити предметом суспільного обговорення? Дехто вважає, що при демократії неуцтво має однакове право зі знанням, а неправда — із правдою. Але обговорювати, сперечатися, вести діалог можна зі співрозмовником, який дотримується певних етичних норм. Можна помилитися — не можна брехати. Можна мати хибну думку — не можна підтасовувати факти.

А ефір! Розмови про духовне багатство народу найчастіше зводяться до шоу-вистав на найбільш, мабуть, животрепетну для країни тему: «Про ЦЕ». Як вигадливо трансформуються інтереси суспільства! Раніше було незручно говорити про секс, а нині в розряд ледь не непристойності потрапило кохання. Ну хто згадає статтю про перше кохання у величезному морі «жіночих» та «чоловічих» газет і журналів? Там завжди йдеться лише про «перший статевий контакт».

Мова моя — лиха доля моя

Скільки існує літературна мова, стільки й точиться боротьба за її чистоту, за очищення від іноземних, нових, просторічних і професійних слів. Наприклад, ще на початку минулого століття пропонувалося замінити слово «калоші» на «мокроступи», а «театр» — на «видовисько»...

Що стосується мови, якою розмовляє наш улюблений «ящик» чи викладають свої думки газети, то останніми роками в літературну і навіть в офіційну мову було вкинуто десятки жаргонних слів, нерідко запозичених прямо з кримінального лексикону. А в нашій же мові, як, мабуть, у мові будь-якого традиційного суспільства, стилістичні пласти розмежовані досить чітко, і розмивання їх неминуче викликає зрушення в суспільній свідомості. Власне кажучи, ми це сьогодні і бачимо. Що відбувається, коли на шпальтах газет день у день з’являються слова: «тусовка», «кусок», «наїзд», «голубий», «комуняки», «совок», «задовбати», «опустити», «замочити», «зачистити», «відтягтися», «кидала», «мокруха», «зелень»? Або коли диктори ТСН і навіть Президент країни кажуть про «розбірки у Верховній Раді». Відбувається привчання. Люди взагалі схильні наслідувати зразки. Диктори і ведучі телебачення — це традиційні зразки для наслідування. Раніше мова п’яного чи хулігана не просто відрізнялася, а різко контрастувала з мовою журналістів. Тепер же великої різниці немає. А вигляд у диктора чи коментатора респектабельний, як і раніше. І соціальне становище в нього дуже завидне. Отже, не він опускається до ненормативної лексики, а вона піднімається до норми. І навіть вище. І все населення прилучається до таємної мови злодійської «малини» (адже жаргон і вигаданий для того, щоб чужий не просочився!). Отримуючи слова-паролі, все суспільство, хай повільно, але включається в це таємне життя. Відповідно, межі «малини» розширюються. Спочатку в головах, а потім і реально.

Це з одного боку. З іншого ж, літературні і всім зрозумілі слова, які позначають усілякі неподобства, замінюються іноземними. Здирство — рекет, убивця — кілер, шльондра — путана, злочинна банда — мафія... При цьому вдається убити двох зайців: негативний відтінок, наявний у відомому, звичному слові, знімається, а паралельно виникає відтінок чогось романтичного.

Одним із найпопулярніших нині жанрів є інтерв’ю. Сама професія інтерв’юера — двосічна і навіть, гадаю, небезпечна для обох співрозмовників. У кожному разі, я ще раз у цьому переконався, коли якийсь юний тележурналіст катував на екрані популярну молоду співачку: «Відомо, що для того, аби пробитися на естраду, потрібно переспати не з одним начальником. Скажи чесно, з тобою таке теж траплялося?»

Спробуйте придумати запитання дурніше, безтактніше. Присягаюся, у вас не вийде. А юний інтерв’юер не вгамовувався, у нього виходило: «Одвіку заведено вважати, що співачка — повія, котра віддає себе завжди й усім. Ти з цим згодна?» Слід віддати належне співачці, вона трималася в цій дурній ситуації з усією можливою гідністю. Вона допустилася тільки однієї помилки: не врізала тележурналістові в щелепу відразу після першого запитання. Жаль...

А новини? Репортажі з місця подій? Наприклад, деякі кореспонденти, присутні на параді на честь Дня незалежності, докладно описали у своїх газетах, як «величезний бродячий пес хоробро зупинився біля військ, що завмерли на команду «струнко». Потім він підтюпцем побіг до урядової трибуни, хотів підняти лапу, але раптом зупинився, мабуть, подумавши, що...» І так далі, і так далі. Невже нічого іншого не можна було побачити на параді, який став і політичною, і символічною подією? В одному з репортажів так і було написано: «Заради таких епізодів, мабуть, і варто ходити на паради».

Нинішні газети та журнали... На що тільки там не натрапиш! «Крокодили плавають у Дніпрі», «Знаменита топ-модель відкусила фалос», «Інопланетянин теж став народним депутатом», «Секс у дитсадку», «Як чоловік завагітнів?», «Тіло — у діло»... Що можна порадити сьогоднішньому читачеві? Насамперед: не стріляйте у продавців, вони не вигадують і не видають цю газетно-журнальну лабуду.

А кадрів немає, оскільки сьогодні система журналістської освіти не може виконувати свою функцію відтворення справжніх спеціалістів. Це станеться лише тоді, коли діючі хороші редактори та хороші журналісти проаналізують свій досвід, виділять із нього нові норми та засоби журналістської праці й оформлять їх у вигляді... методичок і циклів лекцій. А інакше підготовлених кадрів не буде, годі тішити себе ілюзіями. Адже нинішні викладачі Київського інституту журналістики і журналістських факультетів інших вузів країни у практичній журналістиці ніколи не працювали, не писали статей, нарисів, фейлетонів... Може, тому й почали з написання підручників з журналістики?

...Сьогодні багатьом моїм колегам-одноліткам соромно належати до цієї безсоромної професії журналіста, до цеху, який колись, у юності, здавався священним братством мужніх і чесних людей. Нас, студентів журфаку, вчили: «Хоч ви й не лікарі, але мусите все життя ходити в незримих білих халатах». Що сталося тепер із нашими халатами? Чому журналісти стали годуватися (часто дуже навіть ситно!) від нещастя, від гріха, від приниження людини?

Треба залишити людям герань на вікнах, тихий вечір із сім’єю, город, вічні книги, відпочинок від праці. Нехай люди менше читають газет і менше дивляться телевізор. Нехай довше живуть.