ЖОВТЕНЬ. ВАРШАВА

— Я тебе люблю! — гукав він… Батьки не могли його навчити: вони не знали його мови. Що ж, дитбудинківське життя навчило його такої любові навіть до випадкової людини в таксі? Чи він просто так довго чекав, що його хтось полюбить, що був готовий полюбити всіх і кожного?

ЖОВТЕНЬ. ПОЗНАНЬ

Під час вихідних у Познані прочитав уривок з нової книжки Станіслава Лема. Це взагалі незвичайний для Лема, однак традиційний для польської публіцистики жанр розмов із журналістом. Лем у цій книжці розповідає про своє життя, про свої погляди. Уривок, на який я випадково натрапив у «Тигодніку повшехнєму», — про закордонні подорожі Лема. І, звичайно, вимальовується образ такого вільного інтелектуала, змушеного жити у тоталітарному суспільстві…

Мій польський приятель стверджує, що ще кілька років тому він читав інше інтерв’ю Лема, в якому письменник був зовсім не таким демократичним, гостро критикував «Солідарність»… Я навіть не впевнений, що це так, — кілька років тому сама спроба об’єктивно поставитись до «Солідарності» могла здаватися гострою критикою. Я просто ще раз переконався, що в польському суспільстві усталилися певні правила навіть не гри, ні, — а поведінки. Що суспільство поділяється не на тих, хто виграв, і на тих, хто програв, а на тих, хто вже тоді все розумів, і на тих, хто за тих чи інших обставин помилявся. В такій ситуації і Лем може бути лібералом, і Квась-нєвський. І в такій ситуації суспільство не має небезпечної ілюзії, що сьогодні можна йти в один бік, а завтра — у протилежний. Просто люди домовились між собою, що добро, а що зло. В цій ситуації Лем, який говорить, що йому огидні захисники «народної Польщі», але ще огидніші ті, хто називає Освєнцім «жидівською вигадкою», а польські проблеми пояснює тим, що «всі жиди» — від Квасьнєвського до єпископів, — видається щирою людиною. А, скажімо, Путін, якому подобається гімн Радянського Союзу, однак який не бажає переговорів із Масхадовим саме тому, що Масхадов — антисеміт, — нещирою. Бо так одночасно не буває.

Я тут згадав про Путіна зовсім не тому, що завжди про нього думаю, а тому, що хід думок Путіна — це якраз чудова ілюстрація того, як мислить людина у суспільстві, яке не домовилось щодо добра і зла. Саме тепер, коли я в Польщі, святкується ювілей «Демократичної Росії». Тобто святкується — це гучно сказано. Тому що я просто побачив повідомлення про урочистості серед інших новин з Москви… Однак вирішив і собі відгукнутися, хоча б написати рубрику до «Ведомостей». Рубрика вийшла несподівано дуже злою. Я не планував писати таку злу, хотів бути просто саркастичним. А написав так, швидше за все, тому, що це просто мої власні спаплюжені надії… Багато що можу пригадати за ці десять років. Однак найголовніше враження — як порядні люди або ставали у російському суспільстві маргіналами — якщо зберігали порядність і залишалися в політиці. Або переставали бути порядними — якщо намагалися залишитись у політиці і не бути маргіналами. Або просто йшли з політики геть, викладати у західних коледжах радянологію…

У першої категорії існувала одна-єдина можливість позбутися маргінальності — померти. Академіка Сахарова цькували майже до останнього дня життя, однак уже наступного після його смерті дня ринули на похорон, відштовхуючи одне одного ліктями… А Галина Старовойтова? Ті, хто не звертав уваги на зміст її публічних виступів під час життя, — злетілися до Петербурга погратися у шістдесятників на її могилі. А тепер Сергій Ковальов. На щастя, ще живий. Однак я вже кілька разів під час його виступів ловив себе на думці, що треба не так, що треба м’якше, а він виступає якось жорстко і безпомічно водночас…

Напевне, справді не можна все ж таки бути повністю вільним від суспільних настроїв, коли живеш у певному суспільстві. Адам Міхнік сказав мені, коли я з ним розмовляв минулого тижня у Варшаві, що для нього Ковальов залишається найбільшим моральним авторитетом. І що він таким стане для росіян, коли вони збагнуть те, що відбувається в Чечні. Я розумію, що це так. Що Міхнік цілком має рацію, що так завжди було. І Сахаров мав би жорсткий та безпомічний водночас вигляд, якби його виступи щодо Афганістану можна було послухати на якійсь конференції, скажімо, 1981 року… І я саме так вважав би, що з цією аудиторією треба м’якше, треба їй пояснювати, щоб вона зрозуміла… Розумію — а якось не вірю.

Побоююсь, що всі проблеми — і наші, і російські — якраз і полягають у тому, що ми не домовились щодо добра і зла. Це співвідношення треба не просто зрозуміти й вивчити, в нього треба саме повірити. І тоді від нього вже неможливо буде відмовитись, залежно від політичної кон’юнктури…