Жовтень. Лукашенко

Отже, практично маємо не просто на пострадянському просторі, а в Європі, у безпосередній близькості до наших кордонів і, до речі, до кордонів ЄС, ще одного довічного президента... У недавньому минулому бажання не залишати підданих без своїх турбот не видавалося чимось дивним, і не тільки для комуністів — довічними президентами було оголошено Йосипа Броз Тіто і Ніколає Чаушеску, але до останнього дня Іспанією правив каудільо Франсіско Франко, а на чолі Португалії практично до повного маразму залишався професор Салазар... Здавалося, ці часі в історії Європи минули назавжди — і ось Олександр Лукашенко без будь-яких проблем відроджує славні традиції з допомогою загальнонародного референдуму... Якщо такий референдум відбудеться ще за п’ять років, щоб дозволити Олександру Григоровичу балотуватися учетверте, — ніхто й не здивується... І, з іншого боку, яка демократія! Адже референдум не продовжує повноважень загальнонародного улюбленця, а просто дозволяє йому балотуватися. А далі вже самі білоруси під час вільних і альтернативних виборів вирішать, хочуть вони цього президента чи якогось іншого...

Одного погляду на Білорусь сьогодні досить, щоб усвідомити, як разюче вона відрізняється — поки що — від України. Ми нарікаємо на брак суспільних зобов’язань, на брак суспільства як такого, на відсутність еліти, на авторитаризм влади — а проте неподалік Чернігова можемо пересвідчитись, як воно буває у чистому вигляді. Чергова перемога Лукашенка — це не тривожний сигнал для Європи: вона надійно захищена від появи таких правителів самою своєю історією, суспільними і політичними інституціями. Це — тривожний сигнал для нас, бо спокуса піти лукашенківським шляхом довго ще житиме у свідомості місцевої номенклатури. Маємо усвідомити, що вона не пішла на створення лукашенківського режиму в Україні не тому, що не бажала б такого прекрасного життя для себе, а просто тому, що не могла.

Не мусимо забувати, що десять років тому Олександр Лукашенко переміг на президентських виборах у Білорусі як опозиційний кандидат. Леонід Кучма, ніде правди діти, опозиціонером не був — колишнього прем’єра підтримувала величезна частина як української, так і загалом пострадянської номенклатури, вже перед своїм обранням Леонід Данилович мав можливість зустрічатися з провідними політиками в Росії і сприймався як майбутній президент найбільш авторитетними людьми українського сходу... Олександр Лукашенко не був колишнім прем’єром. Більше того, президентські вибори в його країні пострадянська номенклатура і білоруська еліта сприймали як своєрідну легітимацію вже встановленого в Білорусі режиму прем’єра В’ячеслава Кебіча. Лукашенко виглядав «енфант террібль» навіть після виграного ним першого туру — його, незважаючи на наявність депутатського і кандидатського посвідчень, вигнали з міністерства внутрішніх справ республіки, а російський прем’єр Віктор Черномирдін, який прилетів до Мінська підтримати Кебіча перед другим туром, демонстративно відмовився спілкуватися з майбутнім президентом. Для навколишнього світу перемога Лукашенка з його гаслами відновлення єдиної держави видавалася катастрофою. У Білорусі дивилися на ситуацію інакше. Інтеграційні процеси розпочав не Лукашенко, а Кебіч. Саме тому величезна частина молодої білоруської еліти вважала, що новий президент є чудовою альтернативою старій номенклатурі. Багато хто з опозиціонерів, принаймні провідних, — це саме ті люди, які привели Лукашенка до перемоги. Питання не в тому, чому він їх ошукав, а в тому — чому зміг ошукати.

У Білорусі практично не було механізму суспільного контролю за владою. В такій ситуації суспільство просто здається на милість переможця. Треба бути ідіотом або святим, щоб не перетворитися на авторитарного правителя в такому суспільстві. Якщо людина має, до того ж, лукашенківську харизму, вона може йти навпростець, усвідомлюючи, що їй нічого не загрожує.

Це і є головний білоруський урок для України. Бо в Україні також немає механізму контролю за владою, єдині важелі, які дозволяють нам залишати ілюзію такого контролю, — це непримиренна боротьба кланів. Якщо вони, не дай Боже, домовляться між собою, як у Росії, чи будуть знищені, як у Білорусі, — нам кінець. Бо самі ми й сьогодні не здатні опанувати свою відповідальність.

Про це не слід забувати за кілька тижнів до українських виборів. Перемога опозиційного кандидата не може стати достатньою умовою для рішучих змін у суспільстві, якщо не виникне самого суспільства. Якщо таке суспільство існуватиме — його навряд чи обходитиме, хто виконує функції керівника держави, бо цей керівник буде змушений діяти згідно з політичною волею більшості своїх співвітчизників. І якщо такого суспільства не буде, прізвище та політична програма президента теж не матимуть для країни жодного практичного значення, бо такий лідер спиратиметься не на волю громадян, а на номенклатуру і можливості силових відомств. Треба бути ідіотом або святим, щоб віддати перевагу неіснуючому фундаменту перед тим, що вже функціонує і довів свою ефективність...