ЖОВТЕНЬ. КАРДІФФ

Від Лондона до уельської столиці Кардіффа — усього кілька годин...Поки прямував до готелю, побачив ще одне приємне провінційне британське місто... Готель знаходився на затишній вуличці вікторіанських часів, здається, спеціально вибудованій для старих пансіонів. Окрім них, на Катедрал роуд розташовувалися тільки резиденція місцевого єпископа і синагога... У продовженні терміну перебування в Кардиффі мені було рішуче відмовлено: на вихідних відбувався важливий матч по регбі і всі місця в усіх готелях міста було заброньовано заздалегідь фанатами популярної гри... Отак меланхолійно роздумуючи, чи осягну я за цю недовгу подорож, чим все ж таки Уельс відрізняється від Англії, я потяг сумку до своєї кімнати. Кімната теж була дуже британська — чепурненька, із чайником і набором до чаю та кави. Я вирішив насамперед підкоритись традиції «файф-о-клоку», випити чаю і подивитись останні новини. По телебаченню якраз передавали в прямому ефірі репортаж з Пакистану. Раптом я усвідомив, що не розумію жодного слова. Це не була англійська, це була уельська...

Чомусь я пережив справжній культурний шок. Так, я знав що уельська мова практично усунута з життя країни на довгі сторіччя, відроджується, однак підозрював, що це відродження скоріш «туристичного» характеру, що воно знайшло собі місце у компакт-дисках з народною музикою і двомовних табличках на залізничних станціях. Однак тепер я чув сучасну уельську мову — мову інформаційної програми. Кореспонденти на екрані змінювали один одного — Ісламабад, Вашингтон, Кабул, Брюссель...Я ввімкнув радіо і знову почув уельську — вже у програмі, присвяченій класичній музиці...За кілька годин у кардіффському інтернет-кафе я оглядав цікавий двомовний сайт, присвячений історії уельської літератури. Це було життя.

Наступного дня на півночі Уельсу, в його містечках, розташованих серед фантастичних гір і маленьких темних озер, я почув уельську в магазинах і на вулицях, у ресторанах і банках. Насправді це був один з найприємніших днів мого життя. І не тільки тому, що я бачив перед собою заспокоюючі краєвиди прекрасної країни, а ще й тому, що переді мною була розлога відповідь усім тим, хто впевнений у приреченості української культури, у її «хуторянстві», у її нездатності розвиватися...Уельс практично всю свою нову історію, починаючи аж із середньовіччя, прожив поруч з Англією територіально значно ближче, ніж, скажімо, Україна і Росія. Уельською мовою розмовляли хіба що у гірських чи рибальських селищах, ентузіастів уельської культури були одиниці, всі знамениті легенди Уельсу — про короля Артура, чарівника Мерліна і фею Моргану — давно вже перекладені англійською і сприймаються нами як частина саме англійської культурної спадщини. Кількість уельськомовних зменшувалася, звичайно, із кожним роком. А між тим уельська відродилася майже з нічого, зайняла своє місце у повсякденному житті, освіті, книгарнях, на телебаченні і радіо. І цього року вивчення уельської стало обов’язковим у всіх школах маленької гірської країни.

«Ми були людьми, які жили легендами.

Гріли наші руки у червоному минулому.

Ми були людьми, які життя зводили задурно

У безтямних битвах за наших господарів

У країнах, до яких ми не мали жодного відношення

З людьми, до яких ми не мали жодної ненависті.

І все ж таки ми були людьми.

Коли перестанемо гризтися за крихти хліба

Або за погризені кістки

З мертвої культури ми повстанемо

Озброєні, однак не стародавньою зброєю...»

Ці рядки сучасного уельського поета Р.С. Томаса могли б бути написані і українським письменником. Тоді, коли вони були оприлюднені, здавалися лише романтичною ілюзією. «З мертвої культури ми повстанемо», еге ж! Знадобилося лише кілька десятиріч, щоб ця ілюзія стала дійсністю. І дивуватися тут немає чому. Ті, хто щиро не вірить у майбутнє таких культур, як уельська, і таких культур, як українська, — не-здатні усвідомити, що глобальна цивілізація наших часів сильна не нівелюванням, а розмаїтістю, багатством варіантів, вільною можливістю доступу до багатств своєї рідної мови, де б ти не жив, які б відстані не відділяли тебе від дому. «Ми все ж таки ще тут» — як написав інший уельський поет.

—Я не дуже добре спілкуюсь англійською, — зізналась водій таксі, симпатична жінка, яка підвозила нас з приятелем з Лланберісу до Бетс-І-Коуеду, — В сім’ї ми розмовляємо уельською, з друзями теж уельською... От я добре англійської і не опанувала: вдома з мене навіть посміюються, коли я з кимсь спілкуюсь англійською по телефону...Правда, це дуже непогано — мати свою мову?