ЖОВТЕНЬ. ІМРЕ КЕРТЕС

Не можу зарахувати себе до прихильників творчості нового нобелівського лауреата з літератури Імре Кертеса. Всі мої спроби читати його книжки — в польських або російських перекладах — закінчувалися фіаско: я дочитував із полегшенням. Кертес — не мій письменник, як бувають «не мої» живописці або музиканти. Однак не можу не помічати дивовижної популярності творчості Кертеса — і в Центральній Європі, і на Заході. Як не можу не помічати майже повної невідомості Кертеса на пострадянському просторі. Звичайно, тепер, після нобелівської нагороди, з’являться і переклади, і рецензії, і схвильовані відгуки читачів... Не хочу применшувати особистого обдарування угорського письменника, однак мені все ж таки здається, що його популярність обумовлена несподіваним культом милосердя, який запанував у свідомості європейського, а може — і ширше — західного читача та глядача. Культ цей набув масового втілення після успіху «Списку Шиндлера» — стрічки занадто голлівудської, щоб сприймати її як мистецький твір, однак вражаючої саме прагненням авторів донести до глядача весь гіркий присмак Катастрофи. Можна згадати й успіх «Піаніста» — і стрічки Поланського, і книжки Шпільмана. І це при тому, що мемуари піаніста варшавського гетто було видано відразу по війні й вони не справили ніякого враження на польського читача. Та й тепер: успіх «Піаніста» в Польщі був обумовлений його успіхом на Заході, як, втім, і популярність Імре Кертеса в Угорщині була обумовлена цікавістю, яку виявив до його книжок західний читач... Отже, я не був здивований, побачивши роман Кертеса поруч із книжкою Шпільмана в одній із найпопулярніших краківських книгарень. Тому що вже помітив цю культурну тенденцію — досвід тоталітаризму перевтілюється у досвід людяності, яка проростає крізь найстрашніші тортури, крізь поневіряння й розчарування у цивілізації... І нобелівський комітет, нагороджуючи Кертеса, насамперед констатував цю тенденцію. Так, саме тепер, на порозі нових цивілізаційних загроз людство інакше переосмислює загрози минулого й усвідомлює, що найбільшою спадщиною ХХ століття були не винаходи, революції й війни, а простий напис, який запрошував до Освенцима, — «Кожному своє»...

Цей досвід унікальний не тільки тому, що людей, які пережили концентраційні табори, вже майже не залишилося в нашому світі. А тому, що відповідальність, яку накладає випробування масовим знищенням, породжує особливий різновид мудрості, мудрості безкомпромісної і моральної — саме тієї, якої так бракує у посттоталітарному світі з його переплутаними нормами. А інколи трапляється інтуїтивне несподіване прозріння, що видається потрібним і актуальним саме для читача, на якого автор, можливо, й не розраховував, пишучи той чи той рядок, ділячись тією чи тією думкою... Я вважаю, що українською мовою нобелівського лауреата Імре Кертеса варто було б перекласти бодай для того, щоб наш читач побачив епіграф, який письменник узяв до свого відомого твору «Англійський прапор» — рядки угорського поета Міхая Бабича «...и впереди туман, и позади, и утонувшая страна под нами»...

Хтось колись візьме ці рядки епіграфом до книжки про Україну...