ЖОВТЕНЬ. ЄЛЬЦИН

І вирішив присвятити «Президентському марафону» ранок наступного дня. Спе-ціально прокинувся раніше, приготував чаю… Сиджу, читаю… За якусь годину закрив книжку з полегшенням: як повинність якусь відбув…

Спробую пояснити своє розчарування. Чого я взагалі чекав від мемуарів Єльцина? Коли прочитав в «Огоньке» уривки — зрадів неймовірно. Бо в часи Путіна всі ми так вже звикли до дрібних людей і дрібних тем… А тут — масштабна політична акція! Єльцинська! Я писав статтю до «Дзеркала» з певним полегшенням: бо вперше за багато місяців відчував масштаб особистості, яка стоїть за політичним рішенням. Ура! Потім, вже у Вільнюсі, дізнався, що Єльцин провів презентацію своїх мемуарів в день народження Путіна. Вся еліта на чолі із прем’єром Михайлом Касьяновим зібралася у Єльцина в Москві, а Путіна запроторили до якогось там ресторанчику у провінційному Павловську. «Не мешай нам веселиться, изверг!». Такі події для політичного журналіста — як дарунок долі. Я написав рубрику до московських «Ведомостей», якраз із цим сюжетом: мовляв, книжка — кращий дарунок…

Очевидно, що після такого успіху уривків я міг чогось очікувати від самої книжки, правда? І тільки після того, як я почав її читати, усвідомив, що став жертвою чудової рекламної кампанії. Тобто політична акція — одне, а книжка — зовсім інше. У акції дійсно відчувався характерний почерк хай хворого, однак живого Єльцина. А книжку написав Юмашев. Тобто, він, звичайно, написав усі книжки Єльцина, однак тепер вплив літературного «негра» перевищує можливості самого автора. Принаймні, у ставленні до людей… Головною постаттю останього періоду єльцинського царювання стала Тетяна Дьяченко… Ну і, звісно, сам Юмашев… Це неймовірно нагадує мемуари Пушкіна, якби їх писав Хлєстаков. Звичайно, з такої книжки ми обов’язково дізналися б, яким вдячним є Олександр Сергійович Івану Андрійовичу за сюжет «Євгена Онєгіна» і пропозицію написати італійські вірші… І як точно Іван Анд-рійович оцінив негідника Дантеса… Звичайно, і в єльцинській діяльності Юмашев зіграв таку ж дороговказну роль. Його пропозиції, можливо, не завжди мали стратегічний характер, однак завжди були правильними…

Я так і бачу, як Юмашев боровся за своє місце в історії — як він його розуміє… Як наполегливо «працював» з Єльциним, задавав потрібні запитання, щоб мати можливість написати про себе та про тих людей, яких він — саме він, не Єльцин — продовжує вважати «перспективними знайомими». У попередніх книжках таких «перспективних» також було чимало, проте хоча б самого Юмашева не було — і саме тому єльцинські мемуари не викликали в мене такого відчуття відрази… А Єльцина, до речі, просто шкода. Це не його книжка. І книжка не про нього. А він навряд чи напише щось інше — буде впевнений, що дав точну оцінку своєму президентству і Путіну вказав його місце… От тобі і сім’я! Хай неоднозначний, однак який масштабний політик — у оточенні міщан, які все норовлять вдало сфотографуватися на його тлі… Як перед об’єктивом провінційного фотографа… «Тато, сядьте лівіше, бо мене зовсім не видно… А тепер Мані не видно… Тато, ну ви нам заважаєте…»

Краще вже бути сиротою в такій ситуації… А я чомусь — очевидно, за асоціацією з Юмашевим — згадав свої студентські подорожі до «Огонька» — тоді ще коротичівського і модного. Нашим викладачам вдалося організувати тоді для нас студію — і ми щотижня приходили до найпопулярнішої в Москві редакції послухати Володимира Чернова — у нинішньому, «жовтому» і непомітному «Огоньке» він головним редактором… Саме на цій студії я відчув якусь нереальність того, що відбувається — Чернов з його поглядами на журналістику, тоді ми ще не знали, як їх назвати, потім я зрозумів — комерційними — був неймовірно далеким від того, що ми відшукували в «Огоньке». Від звичайнісінької правди. Однак він набагато раніш за нас усвідомив — дарма, що був радянським журналістом — що і правдою можна торгувати, як товаром. Що і її не може бути занадто багато… «Огонек» Коротича і був таким острівком дозволеної і виваженої правди в країні суцільної брехні — на той час теж непогано. Однак найжахливіше, що весь розвиток нашої преси пішов цим шляхом, що з’явився цілий легіон редакторів з валідолом у кишені — їх неймовірно мучить сумління, їм болить, вони дивляться на вас проникливо і чесно своїми великими інтелігентними очима вічних хлопчиків з поважних сімей — ще один вчинок проти власної природи плюс ще один… вони знають, що так не можна, однак вони змушені, щоб зберегти хоча б те, що є… Поруч з кожним таким Коротичем є свій Чернов або Юмашев — о, ці з набагато більш чисельної армії людей, які не знають докорів сумління і впевнені, що замість того, щоб хвилюватись і переживати, треба діяти! І от Коротич, який вигадав цю пропорцію дозволеної правди і рятував нас нею аж до путчу — майже забутий з його валідолом. А Юмашев, якому він довірив розбирати листи трудящих, холоднокровно вписує своє дорогоцінне ім’я у мемуари Єльцина. «І, до речі, не забудьмо сказати, що Борис Абрамович також дуже талановита людина». Хто б сумнівався!

…А повертаючись, в дорогу я взяв щоденники Кафки…

Віталій ПОРТНИКОВ