ЖОВТЕНЬ. БЕРЕЗОВСЬКИЙ

Практично цілий тиждень пишу про Березовського. Залюбки. Березовський — один з моїх улюблених героїв. Це в дитячих казках подобається старий катеринщик Карло, який вистругує собі спадкоємця з випадково знайденої дровини, і оптимістичний Буратіно, занепокоєний безкінечними піарівськими акціями. В житті все ж таки яскравіший Карабас-Барабас, роль якого Березовському дуже пасує. На відміну від інших акторів російської політичної сцени він грає натхненно, самовіддано і разом із цим весь час спостерігає за собою збоку. Це дозволяє зрозуміти і самого Березовського, і те, що він збирається робити із новою «партією ляльок», і те, що було вирішено на нараді директорів лялькових театрів. Я вдячний Березовському саме за те, що, спостерігаючи за ним, краще розумію реальність. Краще усвідомлюю уроки командної боротьби — коли кожний грає свою роль, уважно стежачи за губами й руками режисера, а в результаті виходять вибори, акції протесту, парламент, уряд, газети, суди, телебачення...

Саме спостерігаючи за чудовим перевтіленням Бориса Абрамовича з союзника лібералів, який допомагає створенню нових єврейських організацій, в союзника комуністів, який прикипів душею до православ’я, я нарешті зрозумів, з яким інструментарієм слід підходити до сьогоднішньої російської політики. З хаосу і сподівань початку 90-х народилася дивовижна феодальна держава з телебаченням та Інтернетом. Все, як було, скажімо, за часів останніх Рюриковичів — самостійні бояри, самодостатність регіонів, ілюзія самодержавної царської влади, коли монарх — майже Бог, однак все ж таки не правитель. Ілюзії царської свити і реалістичність боярства, яке, однак, абсолютно не здатне не те щоб поступитись власними інтересами заради державних, а просто не знає, що таке державні інтереси. Однак всі говорять про Русь і православ’я і кланяються в ноги батькові царю... Якби за часів Василя Шуйського було телебачення, воно б таке продемонструвало...

Тепер знаю, що більше не буде класичних схем, успадкованих від горбачовських та єльцинських часів, коли точно відомо було, хто з ким і чому. Конфігурації змінюються у відповідності від ситуації, боротьба не на життя, а на смерть, відбувається вже не тільки між угрупованнями, а нерідко і в рамках однієї групи. І все — під ковдрою, все — без свідків. Тільки поява тих, хто не може обійтись без публічності, таких, як Березовський, дає можливість не тільки зрозуміти, що відбувається, а й написати, що відбувається. А це вже немало.

На жаль, не можу підійти із цим інструментарієм до України. Бо якщо Росія вступила в феодальний період свого постсоціалістичного розвитку, так Україна застрягла у первіснообщинному. Племінну боротьбу дуже важко аналізувати, вона взагалі не піддається жодним законам політичної логіки, нерідко набуває ритуального характеру, нехтує навіть вивісками сучасних суспільних інституцій... Якщо чесно, так це завдання для археолога, а не для публіциста. Але я навчуся, обов’язково навчуся...