Жовтень. Бажан

— Навіть людям мого покоління важко уявити собі свідомість тих, хто прийшов в українську літературу після революції, — розповідав мені Олесь Терентійович Гончар у затишному «депутатському» номері тепер уже неіснуючого готелю «Москва» в центрі російської столиці. — Пригадую, як із Миколою Платоновичем Бажаном ми поспішали на черговий пленум ЦК КПУ. Часи були непрості, обговорювали ситуацію в ідеологічному секторі, те, хто може стати наступним секретарем ЦК з ідеології — тобто нашим спілчанським куратором. Ішли Хрещатиком, повз будівлю Київради, де й тоді був прапор — тільки Української РСР. Микола Платонович подивився на нього якось задумливо і сказав мені: «Я, Олесю, мабуть, уже й не доживу, але ти — ти обов’язково побачиш, як тут майорітиме наш прапор...» І продовжив, ніби нічого й не сталося, обговорювати сценарії нашої поведінки на пленумі...

Я згадав цю розповідь Гончара, коли побачив численні публікації, присвячені 100-літньому ювілеєві Миколи Бажана. Їх авторам також непросто: великий поет, енциклопедист, неперевершений лірик, який прожив таке зразкове «номенклатурне» життя з посадами, зрадами, віршами на замовлення і зіркою Героя Соціалістичної Праці. І це при тому, що жодного дня, жодної хвилини не вірив у справедливість ідеї, якій змушений був служити. Ті, хто читав вірші Бажана, не могли не відчувати майже демонстративної фальші його відзначених усіма Сталінськими преміями агіток... Ті, хто спілкувався з ним безпосередньо — як Гончар, — мусили звикнути до його постійних і при цьому невимушених перевтілень. Уже в радянські часи запитували себе: як так можна було? Однак це запитання стало руба саме тоді, коли ми були сучасниками поета, — тобто в останні десятиліття життя Бажана, коли людина мала можливість відокремитися від суспільства, щоб не йти на компроміси з ідеологією. За це не переслідували, але й не нагороджували — і вже в цій відмові від можливої нагороди був вчинок. Хоча, погодьмося, вчинок не дуже ризикований. І саме тому відповідь варто шукати навіть не в останніх роках життя Бажана, а в наші часи, коли виникла абсолютно особлива атмосфера обов’язкової причетності, коли логіка розвитку суспільних процесів ніби вимагає неодмінної участі. І чи дивно, що творчій людині здається, що тільки ця участь є її місією, що тільки вона зафіксує невіддільність Художника від Часу. Так у пошуку неіснуючих виходів із вигаданих лабіринтів псуються найкращі біографії, так заспокоюються докори сумління, які з’являються щоразу, коли ти усвідомлюєш, що якщо вже оцей, і оцей, і оцей служать великій ідеї, то це вже точно не ідея...

...У листопаді 1983 року я пропустив шкільні заняття, аби попрощатися з Бажаном. Дивно сьогодні, що я пішов на похорон незнайомої мені людини. Може, якось інтуїтивно відчував, що Україну — попри всі обставини біографій — назавжди залишає велика література, якій вдалося, хай у спаплюженому вигляді, якось утриматися навіть у найнелітературніші часи. «Он лежал большой, оплывший, с усталым выражением на обрюзгшем лице» — такий запис я відшукав у щоденнику тих часів... Усе ж таки навіть тоді, коли людина могла відокремитися від суспільства і займатися собі перекладами, настрій часу також був невеселий...