Живлюща сила традиції

Зачіпкою до розмови про роль і місце традиції в нашому житті послужила невеличка замітка в місцевій пресі про відродження однієї з найбільш стійких і знакових традицій радянського буття — комуністичних суботників. Тих самих, із якими росли та зріли покоління. Однак, поділяючи зворушливий тон статті з приводу пробудження здорового ентузіазму людей, котрі облагородили звичний ландшафт свого місця проживання безкорисливою працею, все ж не можна беззастережно погодитися з її однозначною й короткою назвою: «Назад до традицій!». Ну хоча б із тієї причини, що будь-який рух назад, включно з відродженням добре забутого старого, відгонить явним присмаком регресу і навряд чи якось узгоджується з діалектикою оновлення та руху.

Те, що традиція — це несуча конструкція будь-якого соціального організму по всій його вертикалі (від загальнонаціонального до територіального, локального і, зрештою, сімейно-родового, — трюїзм), так само банально й зрозуміло, як і те, що земля кругла. Однак, будучи прописною істиною за назвою і формою, традиція має далеко не прописне чи третьорядне значення за своїм смисловим наповненням і по суті, виконуючи функцію одночасно і єднальної нитки часів, і стійко-рухливого ядра генетично успадкованого культурного коду, вкрапленого в багатоповерхову конструкцію соціуму, що живить його своїми живлющими соками історичної пам’яті.

Дозволю собі торкнутися тільки найнижчого, але такого архіважливого для всіх нас ярусу мікросоціуму, як окремий профколективний чи фамільний осередок, що становить основу всього цілісного громадського конструкта. Тут буде дуже доречним один свіжий приклад із життя мікропрофколективу, що промовисто ілюструє своєрідність підходу до цього нового—старого.

Обійнявши посаду, нова зав­кафедрою у доброму пориві свіжого струменя змін запропонувала нам, своїм колегам, підтримати її ідею про повернення давньої, нині добряче забутої традиції внесення подячних записів у трудову книгу. Як на мене, ідея вартісна й не позбавлена до того ж спонукального контексту. Бо що ще, як не похвала-заохочення, може викликати приплив найпозитивніших емоцій? Здавалося б, усі руки «за», але ні! Хвиля несхвального скепсису, прокотившись рядами, підтяла на корені здорову ініціативу. Із чим народ ну ніяк не міг погодитися — то це з добровільним відкотом у СРСР, у те минуле, яке так безславно пішло. А разом із ним, за невблаганною логікою наших «прогресивістів», і все, що з ним було пов’язано, — відкинути й забути...

Але, пориваючись у майбутнє без вантажу минулого, чи не прирікаємо ми себе на шлях у нікуди, коли, виснажені спрагою й голодом, будемо змушені міняти курс на півдорозі?

Я обома руками за здоровий консерватизм, без гіркоти догматичного присмаку, який при всіх інноваціях-імпровізаціях був і залишається непорушною основою нашого буття та свідомості. Я цілком і повністю за ту живу й живлющу традицію, що при всіх буреломних зламах-розламах є рятівною гаванню для корабля, котрий загубив курс у потемках світобудови. Традицію, яка завжди була й буде одним із китів сталого розвитку — сім’ї, особистості й суспільства, певним зв’язувально-впізнавальним паролем, перехрестям часів і поколінь.

Повернення і плекання традицій — справа навіть не наших власних примх-побажань. Це ні багато ні мало — веління самого часу.

У зв’язку з цим пригадується один красномовний епізод. Під час інтерв’ю на фінальному відбірному турі кандидатів програми Фулбрайта я ледь не зрізалася на такому безневинному запитанні, котре було безпосередньо пов’язане з тим, що я могла б розповісти американцям про наші українські звичаї та традиції. Врятували мене, що називається, два безнадійно-застарілі «кити» нашої ментальності — одвічне українське хлібосольство і невмирущий ритуал фамільно-сімейних торжеств, на якому я хотіла було вже поставити крапку, коли з туману пам’яті раптом виплив третій, головний рятівний «кит» — відроджене козацтво!

На більше мене не вистачило. І річ тут зовсім не в провалах пам’яті, а в добряче виснаженій криниці народної пам’яті, насильно пропущеної крізь пекельне решето селекційного добору. І ось отримали те, що маємо. Щось на кшталт абстрактно усіченої формули, такої, як, наприклад, russian tradition, що, непохитно закріпившись у свідомості іноземців (особливо тих, які спробували несолодко-гіркого досвіду непомірного чаркування), стала чимось на кшталт сигнального позивного нашої спільної слов’янської традиції.

А з відроджуваним козацтвом ще гірше. Працюючи якось із заїжджими американцями, мені поталанило бути запрошеною разом із ними на сакрально-ритуальну сходку-зліт місцевого козацтва, обставлену за всіма законами жанру — із помпезною пишністю всього церемоніального торжества і повним набором культової атрибутики.

Але якщо перша, офіційно-урочиста, частина відбувалася справді в суто національному, українському ключі — з хоровим речитативом-розспівом і уклінним прийняттям клятви-присяги під прапором, то в другій, розважально-концертній програмі, так би мовити, на десерт наші менеджери від культури явно дали маху. Бо суто національного, українського в строкатій палітрі танцювально-пісенної феєрії юних артистів було рівно стільки, скільки їхнього, американського, у традиційних стравах нашої національної кухні...

Сидячи поруч зі мною, американці хіба що не пощипували себе за руку, аби переконатися, що вони не вдома, а на дуже пристойній відстані від домівки. Якщо такий спрощено-розважальний мікс певною мірою і сприяв «зміцненню дружби між народами», то навряд чи він зіграв на руку нашому національному іміджу. Чи відкрив завісу над таємницею слов’янської української душі. Тією, що вилилася у проникливо співучий мелос народної пісні і запальний своєю іскрометністю танець.

Адже не можна справді прийняти як належне часом грубе, удавано-примітивне «зниження» образу, зведення самобутності ревного «нащадка козацького роду» до скоморошного, трафаретно-шаблонового типажу шароварного українця з незмінною делікатесною атрибутикою — куснем сала...

Те, що традиція — це концентроване вираження «душі та сподівань» народу, — аксіома, яка не потребує доказів. У ній як у краплі води відбиті і спільність, і відмінності народів, етносів, людей. Щоб побачити, наприклад, наскільки ми відрізняємося від тих-таки англійців, досить лише глянути на зовнішні абриси традицій. Скажімо, таких невинно-дитячих «пустощів», як захоплення-хобі.

З одного боку, це незлобливо-миролюбна риболовля англійців, яка має на меті «їхній» суто спортивний, а жодним чином не наш із вами гастрономічний інтерес, коли виловлена вудкою рибка миттю ж фіксується фото-відеозйомкою на пам’ять як трофей, як знак гідності та честі риболова-любителя. Котрий, втім, не встигнувши як слід помилуватися-порадіти улову, відразу розлучається з рибкою, відпускаючи її на вільні хліби до своїх водоплавних родичів.

З іншого — наші неприкрито натуралістичні cцени, які зі смаком малюють особливості національного полювання, з широкоформатним оголенням хижого оскалу первісного тваринного інстинкту, що вирвався «із джина», — нестримно азартного, жорстокого цькування й адреналінової гонитви—ловлі обкладеного зусібіч безневинного мешканця лісів.

Ці кадри вітчизняного блокбастера якщо й можуть сприйматися адекватно, як норма, то тільки у відриві від світового контексту.

Але навіщо далеко ходити, якщо «всередині однієї нашої слов’янської, української нації амплітуда коливань і «різночитання» деяких місцевих звичаїв інколи так зашкалює, що знову-таки наражаєшся на болісну тему, яка стала козирною картою в їхній політичній грі Схід—Захід. Але, зауважимо, цього разу не в спекулятивно-упередженому і зовсім не в тенденційно-заполітизованому її «прочитанні». Очищена від ідеологічного накипу, ця тема протистояння на прикладі самих лише традицій актуалізує те очевидне й спільне, що однаковою мірою властиве як далеким американським Півночі—Півдню, так і рідним нашим Ліво—Правобережжю, а саме — єдність різноманіття. Нації, етносу, народу, спаяного воєдино духом співпричетності до того нерозривного спільного, що об’єднує і ріднить його, незважаючи на всі «але!», на всі географічні широти й історичні перекоси.

У глибинці Рівненської області, виявляється, не лише не згасла, а й міцніє і живе чудова, споконвіку народна традиція новорічних святкувань — і так апетитно й роздольно, як це було і здавна повелося. З веселими гулянками та Святками, співами й колядками, і неодмінним ходінням у народ виряджених артистів-волонтерів. Тих, у кому ще не згас дух! Про це, як про якусь дивовижну екзотику для мого незвичного східного слуху, мені, закинутій нагодою в їхній благодатний край, пощастило почути від самих цих реліктових людей, ентузіастів-виконавців цього барвистого, карнавального перфомансу.

Неперебутня сила традиції (у будь-якому її вигляді й варіації) у тому, що це завжди колективне дійство, певний стоп-кадр, який уповільнює наш невпинний біг по колу і повертає нас до першооснов буття — зустрічей, спілкування, торжества та події! І головне — єднання! Щоб відчути й усвідомити себе одноплемінниками однієї унікальної національної спільноти на землі, з однією мелодикою душі, зі спільними ґрунтом і долею...