Тому що не можна... бути некрасивою такою!

Прочитавши у «Дзеркалі тижня» № 35 статтю «Чи розумні жінки?» доктора медичних наук, професора Анатолія Чуприкова, єдине поки що, але вагоме слово на захист українських жінок, які зазнали несправедливих нападок із боку української журналістки Ольги Лебедєвої (стаття «Тому що не можна бути красивою такою...» «Дзеркало тижня», №29), я, відклавши усі справи, відразу кинулася на підтримку самотнього голосу. Тим більше що спонтанно записані ще влітку, відразу ж після прочитання цієї одіозної статті, не менш емоційні рефлексії «з приводу» давно вже чекають свого природного виходу.

У прагненні зруйнувати останній бастіон слов’янських, українських жінок — їхні давно визнані у світі вроду і привабливість — автор пускається в усі «гріхи тяжкі», найчастіше переходячи межу етики і простої пристойності.

Мені не хотілося б висмикувати з тексту окремі саркастичні фрази-стріли, влучно випущені на адресу «нашої» жінки цією яскраво вираженою прозахідною «емансипе», котра у своєму несприйнятті слов’янської жіночої ідентичності анітрохи не вагаючись зводить її... до «типажу гарної і навіть дорогої, але все ж таки — повії»!!!

Причому, зауважте, не виходячи з якихось об’єктивних реалій, а базуючись на своєму суто суб’єктивному погляді й захопленій ідеалізації розкутості «дамських типажів у США й Ізраїлі», у кривому дзеркалі якої «наша» жінка видається просто жалюгідною пародією — закомплексованою, зовсім скутою «мученицею подіуму» з «хижим, ревним блиском в очах» у її «вічному» полюванні на чоловіків....

Невиправдано знущальний суб’єктивний погляд автора потребує, на наш погляд, істотного коригування й звернення до «голих» фактів, які, як відомо, річ уперта.

Оскільки, за родом своєї фахової діяльності, мені доводиться досить безпосередньо спілкуватися із західним світом, зокрема з особами чоловічої статі — цими безневинними жертвами шаленої фемінізації, видається за доцільне включити їхні голоси у віртуальний діалог з автором, прислухатися до їхніх об’єктивних оцінок із боку, які цікаві вже тим, що демонструють неупереджену, найчастіше спонтанну і від цього цікавішу думку стосовно несправедливо приниженої та ображеної української жінки.

Мій давній знайомий Дейв Дотрі, англійський письменник, який об’їздив півсвіту, приїхавши вперше до України минулого літа, залишив незаперечне письмове свідчення своїх вражень від усього побаченого на власні очі за місяць свого перебування у Києві—Донецьку в досить безсторонньому критичному нарисі «Пригоди англійця в Україні».

На тлі великих і малих розчарувань, які спіткали його, було одне — безумовне зачарування, одна неспростовна перевага України — наші жінки.

«Що особливо вразило і було повною несподіванкою для мене, — пише він, — то це молоді дівчата й жінки. Буквально всі вони вирізняються незвичайною вродою, внутрішньою гідністю і ходою, якою вони не просто йшли, а величаво пропливали повз мене. Усі вони були бездоганно одягнені, з ідеальним макіяжем, який підкреслює природну красу їхніх облич. Я бував у багатьох країнах і можу з цілковитою впевненістю сказати: українські жінки — найвродливіші у світі!»

Для англійського джентльмена не залишилася непоміченою та «дивна» обставина, що ці справжні українські красуні гордовито простували Хрещатиком без... супроводу чоловіків!

Під вродою тут, звісно ж, слід розуміти не просто гарненьке личко, а швидше весь генетично успадкований код слов’янської жінки, її внутрішню красу, духовність.

І вже у приватній розмові зі мною, його «особистим» перекладачем, він, щиро заздрячи українським чоловікам, які звикли і тому байдужі до такої вроди, сказав, що хотів би, гіпотетично-експериментально, хоч на мить переселити їх у «свою» Англію, на вулиці, заповнені «недоладними, напівзігнутими постатями істот, які сумно волочать ноги, з опущеними плечима і спрямованим у землю поглядом, сяк-так причесаних і одягнених, істот, яких язик не повертається назвати гордим словом «жінка».

Характерно, що аналогічне визнання зробив ще один західник — мій друг із Німеччини Ральф Щоффіт під час свого недавнього перебування в Донецьку, куди він приїхав знову, через п’ять років, щоб іще раз відчути той позитивний ефект культурного шоку, який справили на нього Донецький край, його традиційне хлібосольство, люди і, звісно ж, жінки. Як і всі інші іноземці, він був вражений їхньою надзвичайною вродою, їхньою особливою поставою і гідністю, їхньою манерою вдягатися і нести себе з гордістю, що впадало в око на кожному кроці. «Ваші жінки — найвродливіші у світі», — повторював він, як рефрен, фразу, яка передавала його щирий подив від побаченого!

У ситуацію з «їхніми розслабленими емансипе», зокрема у Німеччині (читай: інших західних країнах), вносить ще більшу ясність один із наших колишніх співвітчизників, теж письменник, котрий нині живе там і під час своїх нечастих візитів до нас малює далеко не втішну картину становища тамтешніх чоловіків, оточених сонмом чоловікоподібних, прагматичних осіб невизначеного роду, у яких коли щось і залишилося від одвічної жіночності, то тільки кореневе латинське «феміна». І у своїй гіпотетичній спробі якось виправити ситуацію він пропонує напівжартома-напівсерйозно... «схрестити їхніх чоловіків» із нашими жінками — вийшов би, каже, «ідеальний інтернаціональний гібрид!» І цей об’єктивний погляд нашого одноплемінника «зсередини» — теж вагомий аргумент не «за», а «проти» зведеного в ранг еталону «західного типажу».

Зовсім не безневинна стаття О.Лебедєвої з її нищівним, на межі саркастичного тоном, яка претендує на якийсь універсальний рецепт для наших представниць слабкої статі — як позбутися своєї ідентичності, наблизившись до «їхнього» ідеалу розкутості і природності, що почувається комфортно у... «гумових капцях із дірками»(!!!), насправді уразлива у багатьох планах.

Щоб побачити це, зовсім недостатньо, кажучи мовою автора, «кілька разів навідатися за кордон». Головне, як дивитися і що бачити.

Потрібне насамперед системне бачення світу як єдності різноманіття, що не терпить монотонності й уніфікації, розуміння людей, і... жінок насамперед як носіїв певного менталітету й ідентичності, що кореняться у глибинах культурно-історичного буття.

«Толерантність — це визнання відмінності назавжди» — влучно сказано!

Визнання відмінності і права жінок кожної нації, української в тому числі, відстоювати сформований у соціумі ідеал вроди (або потворність «мейнстріму»), хоч би як зовні декоративно він був позначений — одяг, макіяж, зачіска (все це, зауважимо, працює або на соціальний імідж, або проти нього!), є проявом справжнього, а не задекларованого демократизму.

Якщо автор статті почувається «на всі сто» у стоптаних кросівках або пантофлях, напівзачесаною, без макіяжу й манікюру, хто ж проти? — на здоров’я!

Але нехай автор має сміливість залишити і за мною, слов’янською жінкою, моє одвічне право залишатися самою собою — унікальною й неповторною, спортивною й азартною, жінкою, яка тримає себе в тонусі і заряджає інших, жінкою з голови до ніг, яка пристрасно ставиться до свого внутрішнього і зовнішнього образу, якій не до вподоби будь-яка «масовка» й імітація Заходу в тому моменті, де він вочевидь програє нам!

Замість критицизму і навмисного заниження образу чи не краще нам проспівати, за Окуджавою, «славу женщине моей», тій, котра, виступаючи в багатьох іпостасях — мати, дружина, подруга, берегиня родинного вогнища, — за справами і турботами не забуває про своє одвічно жіноче начало, підтримуючи своє реноме на належному рівні і не втрачаючи при цьому ні краплі привабливості та чарівності. Жінці, яка своїми працьовитістю й умінням перемагати заслуговує високих епітетів і поваги, та аж ніяк не зневажливого зведення до рангу нещасної мучениці подіуму, яка заледве не ціною життя платить за мистецтво мати доглянутий і гарний вигляд!

Тим більше я проти штучного нав’язування нам своєї упередженої точки зору журналісткою, у кривому дзеркалі аргументації котрої відбувається не лише зміна акцентів, а й підміна понять, коли як запропонований еталон раптом виступає найчистішої води антиідеал — навмисне недбалий і безликий у своїй масі американсько-ізраїльський типаж, образу й подоби якого нам усім рекомендується дотримуватися, щоб не дай Боже не відстати від західної моди!

І журналістка, яка бореться на папері за «демократію в одязі і свідомості», у своєму прагненні увігнати в загальну схему, спростити й нівелювати ціннісно-автентичну якість української «леді» — її унікальність та ідентичність, сама того не помічаючи, грішить залишковими ознаками уніфікованого совкового мислення.

На завершення дозволимо собі навести ще один упертий факт — цитату зі статті в американському журналі Daily mail «Як змінити своє життя», яка може бути досить цікавою у тому плані, що дає важливу цінну пораду, варту уваги:

«Живи кожен день так, ніби це останній день твого життя. Взуй високі підбори перед недільним обідом у себе вдома (чому б і ні? Тобі навряд чи загрожує небезпека впасти або зламати їх сидячи за столом), постав вазу зі свіжими квітами на стіл і вділи десять хвилин макіяжеві, навіть якщо ти лаштуєшся вийти на хвилинку до кіоску»!

Ця не позбавлена здорового глузду позитивна психологічна установка, наведена «їхнім» письменником для «своїх» користувачів — американських читачок, вочевидь, суперечить тій «цінній вказівці», яку автор поспішає дати своїм до «непристойності» вродливим співвітчизницям — якщо вже не зовсім по-американському «плюнути на себе», то хоча б дозволити собі слабинку «вийти в найближчий супермаркет, не нафарбувавшись зовсім. Навіть губів»!

Ось тобі і два різних, цілком протилежних, по суті, підходи, дві різні настанови — «їхня» й «наша»!

І якщо заслугою «їхньої» слабкої статі автор вважає відсутність у них конкуренції — «ці жінки просто живуть як чоловіки...», то, охоплені боротьбою за першість, наші милі дами у своїх постійних русі і самовдосконаленні виявляються, за логікою міркувань автора, набагато ближчими до з самого початку сублімованого нею західного світу, ніж їхні аморфні, остаточно розслаблені, деградуючі «феміни», які вже мало чим відрізняються від чоловіків.

Так українсько-слов’янська жінка, долаючи задану негативність трактування образу, несподівано і всупереч волі самого автора, знаходить свої незмінні плюси, виявляючись у своїх рисах самодостатньою і конкурентоспроможною, що викликає повагу й захоплення у світі!