Життя в жанрі трилера, або Інваліди як об’єкт для системного шахрайства

Якщо поглянути збоку, життя розпочиналося, як кіно в стилі психологічного трилера... Стоїть біля воріт молода жінка, вона вагітна, чоловіка чекає; рік 1948-й; волинське село. Наступний кадр: у подвір’я забрідає кінь без сідока, жінку пронизує: загинув! Вона не просто непритомніє, а впадає в летаргійний сон, у якому перебуває 17 днів; перед пологами отямлюється. Син народжується з хворобою Літтла. Про недугу цю ні в селі, ні в його більш освічених околицях і чутки не чували. Хлопчик (це наш герой Петро Леонідович Шуст) до 10 років з ліжка не підводився, але читати навчився і свого часу взявся за спеціальну літературу. Коли він попросив дорослих натягнути над його ліжком мотузки, пояснивши, що потрібні фізичні навантаження, вони хоч і здивувалися, але прохання виконали. Таким чином, у перший клас Петя пішов у 11 років; пришкандибав, звісно. При хворобі Літтла ноги переставляються з зусиллям, перехрещуються, ступні торкаються землі тільки пальцями. Петро закінчив школу, потім — Харківський технікум для інвалідів, далі — Хмельницький інститут, став економістом. У 1973-му одружився, переїхав до Черкас, де багато років і пропрацював на різних контрольно-ревізійних посадах.

Чоловік, котрий зробив себе сам, не розгубився і приголомшливого 1992 року. Він знав, що робити: узявся з помічниками за бухгалтерське обслуговування невеличких фірм. Знав він, як допомогти й іншим інвалідам. Досі успішно діє система розподілу гуманітарної допомоги очолюваного ним фонду «Доброта», членами якого є понад три тисячі інвалідів області, зокрема понад тисячу в Черкасах. Створене ним у
1992 р. при будинку побуту «Рось» колективне підприємство інвалідів (пральня) працювало ефективно до 1996 р., до моменту, поки доленосна затія під кодовою назвою «мала приватизація» не перейшла у вирішальну фазу. За чинним законодавством, інваліди як орендарі мали право дістати пральну у власність. Проте їх усунули з процесу приватизації — методом, відомим з давніх часів.

«Головний чиновник міста особисто запевнив мене, що інтереси інвалідів ніколи в жодному разі не будуть знехтувані. «Розумієте, — казав він мені, — площа будинку побуту понад 1000 кв. м, а у вас — 129 м кв. Мені потрібно, щоб був один хазяїн. Це в інтересах міста. Відмовтеся від оренди. Це буде лише на папері. Ви ж розумієте, інвалідів ніхто не скривдить. Як працювали, так і працюватимете, хоч би яка влада була. Вас не посміють вигнати, сім’єю клянуся!» Я повірив і підписав документи. Але невдовзі усе змінилося. Нам оголосили, що ми ніхто і маємо забрати своє обладнання... А як його забереш? Воно вмуроване у бетон і перевстановленню не підлягає. Та й нікуди. Наші збитки становили близько 100 тис. грн.», — розповідає Петро Шуст.

Комісія міськради, яка потім розбиралася у цьому питанні, як і прокуратура міста, виявила порушення під час проведення приватизації. Когось навіть звільнили, але перегляд затягли на три роки, до закінчення строку давності. Справу було зроблено, «поїзд приватизації пішов, рейки розібрали».

Здавалося б, наступив раз на граблі, вдруге будеш обережнішим. Але граблі, знаєте, все якісь різні трапляються, а подекуди й замасковані вони у коморі сучасності, наче капкани з приманкою.

У 2002 р. у Черкасах виникла потреба у довиборах депутата до ВР. Довірена особа кандидата Р.К. звернулася у Черкаський обласний фонд соціально-трудової реабілітації інвалідів «Доброта» з пропозицією про взаємовигідне співробітництво. Про пана Р.К. було відомо, що він киянин і співвласник кондитерських і лікеро-горілчаних підприємств. Тобто, з одного боку, начебто й довіряти не можна, але з другого боку — шанс... Фонд конче потребував допомоги, і через ЗМІ робив відповідні оголошення. «У грудні
2001 р. команда Р.К. запропонувала нам створити групу агітаторів, — веде далі П.Шуст. — Програма Р.К. була чудовою, враховувала всі сподівання людей з обмеженими фізичними можливостями. Ми швидко зібрали 45 осіб і працювали, не шкодуючи часу. Роботою інвалідів команда Р.К. була задоволена. Нам обіцяли, що незалежно від результатів виборів для потреб фонду куплять два комп’ютери. Коли я зауважив, що добре б мати письмові гарантії, мене звинуватили в недовірливості, але погодилися виділити на перший внесок 30% вартості комп’ютерів. При цьому, як виявилося, на решту 6,8 тис. грн. треба було оформити кредит на приватну особу, а кредит пообіцяв оплатити Р.К. Нам вкрай була потрібна комп’ютерна техніка. Рада фонду вирішила, що кредит має бути оформлений на президента фонду, тобто на мене. Я мусив погодитися. За оформлення кредиту взялася одна зі страхових компаній. Мене запросили до них в офіс і попросили швиденько підписати кілька договорів. Я, звичайно, сказав, що для ознайомлення потрібен час. У відповідь з мене почали грайливо глузувати: «Вам люди дарують комп’ютери, а ви ще носом крутите. Договори — формальність, вам вони нічого не коштуватимуть». Я не бачив підстав не довіряти так дружньо налаштованим щодо мене людям. І справді, у березні до нас в офіс фонду завезли комп’ютери. Проте невдовзі сліди Р.К. і його команди зникли, обіцянки вони не виконали, нас укотре обдурили... Для оплати кредиту ми почали шукати спонсорів, але їхньої допомоги вистачало лише на виплату відсотків. Згодом банк, який виділив нам кредит, комп’ютери конфіскував і зажадав, щоб я виплатив різницю за зношення. Обласна адміністрація врегулювала це питання. Але страхова компанія через суд, який відбувся навіть без моєї участі, зобов’язала мене сплатити заборгованість майже в подвійному розмірі... Так знову нас обдурили. Але, як показало життя, не востаннє...».

Люди за природою своєю довірливі. Тому ввійти в довіру до людини, чи то й до великої групи людей, взагалі-то, нескладно: трохи акторських здібностей, щоб вистачило на задушевність голосу, легкий піар збоку і, головне, як сказав один пройдисвіт, побільше цинізму. Обіцяти треба все те, що людям потрібно. Шахраї всіх рангів дуже добре знають: цей метод, відомий з давніх-давен, успішно спрацьовує й нині. Про те, що то є лише технологія для виконання певного бізнес-рішення (або політрішення), нормальна людина і не подумає. Та й справді, не може ж співвітчизник, дивлячись в очі, обдурити інваліда! Або дитину. Або старого... Власне, чому не може? Адже таке бізнес-рішення! Якщо в таких ситуаціях згадують про совість, то тільки в контексті: «А до чого тут совість!» Ну звісно, інакше б, звідкіля такі бразильські особняки на наших просторах.

Залишившись у квітні 2004-го вкотре без офісу, фонд «Доброта» звернувся до громадськості через ЗМІ зі своєю проблемою. У вересні того ж року їх, бездомних, запросив до себе в офіс, дав притулок, президент Міжнародного фонду «Дитинство» такий собі Н.С. Він відрекомендувався П.Шусту як доктор педагогічних наук із двома вищими освітами, одна з яких здобута ним у Великобританії. Про те, що в нього дві «відсидки» за шахрайство — змовчав. П.Шуст: «Н.С. запропонував фонду «Доброта» вступити колективним членом у МФ «Дитинство», повідомивши, що кожний інвалід, сплативши 6 грн. як держмито за внесення до Державного реєстру, матиме право на допомогу один-два рази на рік від Асоціації королівських сімей Європи, штаб-квартира якої розташована в Парижі. Отже, він узяв у нас близько трьох тисяч гривень «для спрямування у Мін’юст України». При цьому сказав, що процес реєстрації може тривати шість місяців, але в нього є можливість прискорити реєстрацію через начальника департаменту Мін’юсту, котра разом із ним навчалася в університеті. З цією метою він узяв із нас ще 200 доларів...»

Мабуть, у когось виникне бажання обвинуватити інвалідів у намірі корумпувати чиновника. Проте пом’якшувальною обставиною буде той факт, що не вони придумали тіньові закони (поняття), якими керується частина вітчизняної економіки. Та й уся ситуація з Н.С. описана в посланнях у прокурорські установи України всіх рівнів.

П.Шуст: «Крім іншого, Н.С. «набирав» до себе у фонд штат співробітників. Кожний сплачував йому по 66,75 грн. «за одержання допуску до роботи від Мін’юсту після перевірки документів у СБУ», а інваліди з громадянством Росії сплачували йому за цю операцію 100 доларів. Перед Новим роком ми встановили, що все це звичайна афера. Він зібрав на той момент уже понад 10 тис. грн... Кримінальну справу, як нам повідомили з Генпрокуратури, порушено. Але от минуло вже майже три роки, а цього Н.С. досі не можуть знайти».

Чи кожен фонд або кожна громадська організація стають жертвами шахраїв? Звичайно, ні. Не в кожну організацію доступ сторонньому «благодійнику з ініціативами» вільний. У інвалідних організацій, зокрема і всеукраїнських, які постійно перебувають у становищі прохачів, ступінь ризику виявитися обманутими вочевидь вищий, ніж у будь-яких інших установ.

П.Шуст: «Якби в нас було постійне приміщення, нічого б цього не було. У нас було б своє підприємство і ми б нормально почувалися. А так, щоб вижити, ми змушені хапатися, наче за соломину, за будь-яку пропозицію... Нас часто обманюють — і по-серйозному, і в дрібницях. Якось, це було 2000 року, місцева влада на вимогу президента (ми писали скарги) виділила нам приміщення площею 32 кв.м замість втрачених 129 кв.м. І вона ж, місцева влада (ми розцінюємо це як їхню помсту), знайшла нам спонсора для ремонту, пообіцявши йому компенсувати витрати з позабюджетних коштів. Але не компенсували. І «спонсор» вселився в наше приміщення, яке ми згодом і зовсім втратили. Речі наші виставили в коридор, ми втратили бібліотеку в 300 томів, не рахуючи іншого майна... Я знаю, в нашій ситуації вже важко щось виправити. Але хочеться, щоб суспільство знало — в інвалідів, окрім відомих усім проблем, існує і така: шахраї. Байдужість, а іноді й ворожість чиновників, заохочують їхню ініціативність. Не думаю, що така проблема є лише в Черкасах...»

У фонду «Доброта» як не було, так і немає свого постійного офісу. Життя в жанрі трилера, сповнене тривожних очікувань і занепокоєння, триває.