Життя в Кучминому яру

Це зовсім не алегорія. У Києві, у Солом’янському районі справді є місцевість, названа Кучминим яром. Із одного боку яру знаходиться відомий у районі Ландшафтний парк, а з іншого — вулиці Механізаторів, Роздільна, Красикова й Кудряшова, що якраз і з’єднуються тут.

Ландшафтний парк відкрито 1984 року. «Унікальний парк має стати улюбленим місцем відпочинку киян і їхніх родин, а також постійним місцем проведення святкових маївок, спортивних змагань, дитячих ранків та інших заходів... Затвердити кошторис на спорудження Ландшафтного парку в сумі 4 (чотири) млн. карбованців» (із постанови Київради).

Нині Ландшафтний парк переживає не найкращі часи. Але, з’ясувалося, чим гірше виглядає природа, тим людина більше її любить. Усі, із ким я спілкувався, в один голос казали: парк дуже потрібний, важливий і дорогий, тому скаржилися на жахливі гори побутового й будівельного сміття, скинутого в приярки, під дерева, а то й прямісінько на алеї та доріжки. Вечорами гуляти в парку небезпечно. Не лише тому, що темно, а й через машини, які мчать доріжками, — таку розвагу придумали собі завсідники сауни, розташованої тут же, у Кучминому яру. Та й удень перебувати також не завжди приємно — парк давно став місцем вигулу собак.

Бесідую з Василем Кострицею, начальником відділення комунального підприємства по утриманню зелених насаджень Солом’янського району. «Ми прибираємо не один лише Ландшафтний. У нас безліч об’єктів: сквери, парки, газони, квітники, зелені насадження вздовж доріг... За нормами повинно працювати 800 озеленювачів, а коштів ледь-ледь вистачає на 80 співробітників. Скажіть ще спасибі, що навесні й восени студенти допомагають. Як кажуть, «маємо те, що маємо».

Вулиця Механізаторів з’явилася тут у 30-ті роки, а Роздільна — у 1949-му. Колишній Крутий провулок 1949-го названо ім’ям Петра Красикова, професійного революціонера, делегата II з’їзду РСДРП. Колись у Кучминому яру була криниця, із якої й улітку, й узимку витікала річечка, що впадає в Либідь. Тоді по обидва боки вулиці й навіть по самій бруківці вода текла постійно. Вулиця не випадково називалася Мокра. 1955 року річечку сховали в колектор, а вулицю назвали ім’ям Володимира Кудряшова, одного з керівників партизанського підпілля в Києві, Героя Радянського Союзу.

Далеко не всі жителі сусідніх будинків знають про Кучмин яр — покажчиків немає вже шість років. А тих, літніх, хто оселився тут у сорокові роки, коли ще існували й Кучмина вулиця, і Кучмин тупик, і взагалі весь цей район у просторіччі називався Кучмівка, уже дуже мало. «Де Кучмин яр?» — «Дарма ви в такий підступний спосіб ведете агітацію, однаково я голосуватиму за того, хто мені подобається». «Де тут Кучмин яр?» — «А все наше життя — суцільний Кучмин яр. Ось няньчу сусідчину доньку, поки мати з чоловіком на роботі. А за це я в них харчуюся. Пенсія — самі знаєте, особливо не розгуляєшся». — «І все-таки, де Кучмин яр?» — «А ви на ньому стоїте»...

Поруч — вивіска автотранспортного підприємства «Побут». До перебудови тут було 600 машин, що обслуговували всі київські пральні, будинки побуту, хімчистки, майстерні з ремонту одягу та взуття — велика й потрібна місту організація. Нині лише 12 машин, та й ті не завжди завантажені, бо фірм, котрі надають транспортні послуги населенню, у місті сотні. Величезні приміщення, гаражі та склади свого часу процвітаючого «Побуту» нині порожні чи здаються в оренду всім, кого тільки вдалося заманити. Тут друкарня, СТО, склади лікарських трав, купа майстерень — із виготовлення опалювальних систем, мотузок і канатів, автомобільних державних знаків, зовнішньої реклами... На розі Кудряшова й Механізаторів раніше був величезний автопарк. Сьогодні — порожньо, і лише куток зайнятий автосервісним «Хаммер-центром». Ну а по вулицях Красикова й Роздільній — сім чотириповерхових будинків.

Ці будинки-котеджі побудовано 1949 року німецькими військовополоненими для співробітників Київської ТЕЦ. У кожному — дві трикімнатні квартири, сім двокімнатних і три однокімнатні. Хоча кімнати й маленькі, по 16 і 14 кв. метрів, але в кожній квартирі — великі кухні по 13 або 16 кв. метрів. Будинки добротні, з цегли, планування зручне.

Кілька старожилів, не змовляючись, розповіли однакову історію. Коли полонені німці вже закінчили будівництво й щасливі мешканці відсвяткували новосілля, з’ясувалося: коли подивитися на будинки згори, із літака, то видно... свастики. Річ у тому, що дахи було вкрито білим і червоним шифером, який і здалеку справді створював малюнок свастики. Довелося терміново, уже нашим покрівельникам, червоний шифер поміняти на білий...

Частина мешканців цих будинків нині вже не трудиться на ТЕЦ, дехто вселився недавно, купивши чи обмінявши квартиру в цьому тихому й зеленому куточку міста. Багато молодих сімей із однією дитиною. Але квартир, де на нещасних тридцяти метрах примудряється жити три покоління — бабуся з дідусем, донька з чоловіком і онуки, — також вистачає.

Про майбутні вибори й молодь, і старі люди говорять охоче, навіть захоплено, і якщо сперечаються, то лише навколо двох найвідоміших кандидатів. Точки зору — полярні, часом розмова доходить до дуже гострих висловлювань. У хід ідуть анекдоти та приклади з газетних статей. І кожен вважає себе правим. «Ніде, у жодній нормальній країні вибори президента не зможуть кардинально змінити життя. Подумаєш, виграв соціал-демократ, а програв соціаліст. Але ж при цьому й ціни, і пенсії, і соціальні інститути — усе залишиться колишнім, нічого не зміниться. А в нас? Тільки й чекай, що все перевернеться догори ногами». «Усі наші президенти лише про себе й думали. Ну що, скажіть, із обіцяного народу президентом виконано? Програма «Шахрай-2000»?», «А я хотів, аби президентом України стала Ліна Костенко. Вона вважає: «Є боротьба за долю України. Все інше — то велике мискоборство». Краще не скажеш!» А Віктору Гурнику зовсім недавно виповнилося 75. Гуморист. «Влада свої дії погоджує зі мною. Як стукнуло мені 60 — розпочалася перебудова, і ціни поповзли вгору, цукор і сіль за талонами почали видавати. Стукнуло 65 — став мільйонером, купонів купа, а купити на них нічого. Коли мені стукнуло 70 років — ціни також поповзли вгору, і також у жовтні, саме в день мого народження. Ось і зараз, 1 жовтня, мені виповнилося 75 і розпочалося ювілейне підвищення цін...»

Зустрів у Кучминому яру двох агітаторів-комуністів. Вони переконували жінок, котрі сидять біля будинку на лавочці, у перевагах соціалізму (забули, напевно, що цей самий соціалізм вони відстояли в чергах), про компартію, яка єдина є захисницею народу. І так щиро, від душі вони все це вимовляли, так ревно, що сперечатися з ними не хотілося. Шкода їх було, справжні рекордсмени за глибиною помилок. Здавалося, прямо зараз, ну через півгодинки, вони самовіддано попрямують пішки, долаючи вітер і холоднечу, у глухе село на партзбори первинної організації, а потім ночуватимуть у будці обхідника... Ну, просто цвяхи б робити з цих людей!

А жінки слухали, зітхали, згадували безплатну медицину... Здавалося, у нинішньому нашому коловороті й соціальній невпорядкованості радянське минуле виглядає світлим і радісним, коли давали безплатне житло й випускали найоселедцеві оселедці, найсолоніші огірки й найхолодніше морозиво... Той час придумав назву «Оптимістична трагедія»: у ті дні життєстверджуючий пафос був присутній або мав бути присутній усюди, навіть у трагедії. Про сьогодення хочеться написати «Песимістична комедія». Бо в нас демократія та влада належать народу. А все інше — належить владі. І Кучмин яр — чудово засвідчує це. Раніше Ландшафтний парк був більший, але за останні десять років зменшився, «зібгався» за рахунок тих зелених ділянок, де зведено приватні особняки. Ось і в самому районі Кучминого яру побудовано шість триповерхових красенів. Із них один — такий величний, із таким чималеньким внутрішнім подвір’ям за могутнім парканом, що його хотіла купити одна велика іноземна держава для своєї посольської резиденції. Але передумала, і палац, даруйте, особняк, продали за півтора мільйона доларів «одному начальникові, котрий сидить на ліцензіях» (принаймні так пояснила охорона особняка). І сьогодні будування на зелених ділянках поряд із Кучминим яром ідуть повним ходом — здійснюються земляні роботи, укладаються фундаменти під нові особняки...

А в самому яру й навколо нього — мами, бабусі й няньки з колясками, у яких лежать малюки. Подивишся на безтурботні посопуючі фізіономії й позаздриш: ніяких тобі проблем із заборгованістю по квартплаті, розмов про подорожчання продуктів або суперечок про те, за кого ж треба голосувати. Щастя. Бодай на півдня зануритися б у цю безтурботність, у це прекрасне життя. Так, життя прекрасне! На відміну від дійсності...